Знайдено могилу відомого історика Наталії Полонської-Василенко, яка довгий час вважалася втраченою. Вона знаходиться на кладовищі будинку для літніх людей у Дорнштадті неподалік Ульму, Баден-Вюртенберг (Німеччина).

Наталія Полонська-Василенко померла тут 8 червня 1973 року, повідомляє сайт Українського інституту національної памʼяті.

Ім’я цієї відомої дослідниці історії України знане багатьом, пише у своєму дослідженні «Український некрополь: Могила Наталії Полонської-Василенко» для Likбез. Історичний Фронт Оксана Юркова.

Двотомник Полонської-Василенко “Історія України”, перевиданий вже в незалежній Україні аж чотири рази, досить популярний. Науковці часто посилаються на численні праці Н.Полонської-Василенко, зокрема нариси історії Української академії наук, студії з історії Запоріжжя та заселення Південної України.

“Спогади” вченої, що побачили світ лише у 2011 р., читаються як захопливий роман.

Жінка-історик, археолог, археограф, архівістка, мемуаристка. Донька генерала, військового історика Дмитра Меньшова. Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка.

Перша в Україні жінка-доктор історичних наук – у 1940 р. вона з тріумфом захистилась у Москві в Інституті історії АН СРСР. Із 1944 р. – на еміграції. Професорка Українського Вільного Університету у Мюнхені.

З 1951 р. разом із своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у так званому “альтенгаймі” – будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберґ). Померла вона тут 8 червня 1973 р.

Виявилось, що альтенгайм, де жила Наталія Дмитрівна із чоловіком, існує й досі. Це не один будинок, як можна було би подумати. На досить великій площі знаходяться кілька житлових корпусів, між ними – парк, на в’їзді – церква, позаду – сад та город.

На території альтенгайму два кладовища. На більшому — на невеличкій ділянці землі, обсадженій по периметру деревами та кущами, поховані українські, російські, польські емігранти – колишні мешканці альтенгайму. “Козацькі” хрести на могилах українців із викарбуваними на хрестах тризубами помітні одразу. Тут поховання Наталії Полонської-Василенко виявити не пощастило.

А інше, “ближнє” кладовище, “заховалось” за церквою, одразу при в’їзді до альтенгайму по ліву руку.

Саме на цьому “ближньому” кладовищі і упокоїлась Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко. Оскільки у альтенгаймі її знали як “пані Моргун”, то це ім’я й висічено на надгробку.

Могила Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко-Моргун та її чоловіка Олександра Михайловича Моргуна. Кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті біля Ульму, земля Баден-Вюртемберґ, Німеччина. Фото Оксани Юркової.

Неподалік від могили подружжя Моргунів спочивають й інші визначні українські діячі-емігранти, зокрема Кость Мощенко з дружиною Оленою, Борис Шрамченко з дружиною Анною.

Таким чином, твердження про те, що могила Наталії Полонської-Василенко втрачена у 2000-х рр. через відсутність оплати, виявилось, на щастя, недійсним. Плутанина, скоріше за все, виникла через те, що на надгробку зафіксоване не звичне нам прізвище “Полонська-Василенко”, а “Моргун”, як звалась Наталія Дмитрівна за третім чоловіком, пише дослідниця.

Історія надгробку на могилі подружжя Моргунів заслуговує на окрему розповідь

Він був зведений самою Наталією Дмитрівною після смерті її чоловіка. Олександр Михайлович помер 17 січня 1961 р. Спочатку на його могилі стояв простий дерев’яний хрест із написом “Професор Олександер Михайлович Моргун” та датами його життя.

Н.Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна. Літо 1961 р. На могилі видно номер поховання – 269. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Взимку 1962 р. Наталія Дмитрівна встановила покійному чоловіку стаціонарний пам’ятник. В листі до одного із своїх кореспондентів вона описала його так: «Пам’ятник гарний темно-сірого граніту, не полірованого і тільки лицева частина – полірована. А над іменем висічено хрест – з могили біля Десятинної церкви ХІ ст.».

Напис на надгробку був виконаний українською мовою та мав кілька “зашифрованих” знаків. Один із них – це легко вгадуваний у літері “Ш” у слові “Дорнштадт” тризуб. Подружжя Моргунів приятелювали із родиною гетьмана Павла Скоропадського та брали активну участь у гетьманському русі. Цей бік їхнього життя було зафіксовано досить оригінально.

Н.Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна. [Після 1962 р.]. Навколо – багато інших поховань, що зараз не існують. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Після смерті Наталії Дмитрівни на пам’ятнику лише дописали її ім’я та дати життя, а квітник накрили плитою.

Напис на пам’ятнику. Літера “Ш” у слові “Дорнштадт” викарбувана таким чином, що виглядає дуже подібною на тризуб.

Але що ж це за “хрест з могили біля Десятинної церкви”?

Тут треба повернутись у далекий 1908 р. Тоді молода Наталія Полонська брала участь в археологічних розкопках, які у Києві на території садиби лікаря М.Петровського (вул. Володимирська, 2) проводив Вікентій Хвойка. Того разу Хвойці  вчергове пощастило. У братському похованні початку ХІІІ ст. біля Десятинної церкви знайшли великого, кованого із заліза й обтягнутого посрібленими бронзовими пластинами хреста із оздобленнями.

Ця знахідка настільки вразила Наталію Дмитрівну, що багато років потому, далеко від батьківщини, вона вирішила закарбувати образ хреста на пам’ятнику чоловіку та собі.

Процесійний хрест ХІІ – ХІІІ ст. Зберігається в Національному музеї історії України. Зображення з сайту музею.

Сучасні дослідниці Людмила Пекарська та Віра Павлова описали хрест так: “За формою хрест чотирикінцевий, двобічний, здіймається на стрижні і має стрункі пропорції (розмір 62,0 х 40,0 см; довжина стрижня — 10 см). Його рамена від перехрестя повільно розширюються й завершуються на кожному з кутів мініатюрними дисками. Залізна основа хреста вкрита бронзовими посрібленими пластинами, на яких уздовж рамен спочатку проходила низка вставок з дорогоцінного каміння й різнокольорової емалі, від яких лише на верхньому з рамен збереглися контури гнізд круглої форми. Перехрестя й рамена з обох боків прикрашали медальйони, центральні з яких були оточені накладними декоративними пластинками. Одні з них мали трикутну форму, інші були зроблені у вигляді шестипелюсткових розеток. На момент знахідки від усіх оригінальних оздоблень збереглися окремі декоративні пластинки та один медальйон на перехресті з погрудним рельєфним зображенням святого Феодора”.

На сьогодні цей хрест – проте вже без медальйону – зберігається в Національному музеї історії України. Медальйон же можна побачити у колекції Дамбартон Оакс у Вашингтоні (США). Але це вже зовсім інша історія… (Детальніше про хрест із братського поховання біля Десятинної церкви можна дізнатись із публікації: Пекарська Л.В., Павлова В.В. Процесійний хрест з київського дитинця // Археологія. – 2004. – № 4. – С.94–100).

* Фото з сайту likbez.org.ua