Мій Шевченко залишився в Луганську. Він стоїть на площі Героєв вєлікой отєчєствєнной войни ( по-місцевому – ВОВ), обличчям до вулиці Совєтской і спиною до сквера, в кінці якого – помпезна споруда колишнього  «обкому партії». Він стоїть, як вартовий, котрого свої залишили під час відступу, не повідомивши, чи  можна здати пост. Та якби й повідомили, він би все’дно не здав, бо хтось же має боронити Україну тут, «на нашій не своїй землі».

Мій друг Іван Низовий також лишився в Луганську. Своїм надгробком він виклично повідомляє, що тут похований «поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч…» і що «Найвище право – жить відверто, серед людей, на видноті…» Тобто і звідти, з позачасся, він уперто тримається за світ, виплаканий ним у довгі сирітські ночі, вимріяний у солдатській казармі, виплеканий у неймовірно щирих поезіях. Світ України, який він боронить і по смерті.

Над Іваном – присадкувате луганське небо, обважніле від снігодощів. Під ним – наша тепла глина, в якій тихо перешіптуються манюські джерельця. Іван – на волі, яку відібрати в нього не під силу жодному загарбникові:

...Спитай мене, як чуюсь я на волі,

Які я граю ролі, запитай.

Мій кінь гарцює в несходимім полі,

Що розляглось привільно з краю в край…

Поезії Низового — рідний рушник, барви якого увібрали все, чим живе й жива українська душа. Той, де між одвічними червоним і чорним уперто прозирає так само одвічне сонячно-блакитне – жадання Волі, що без нього індивідуаліст-українець ніби вже й не він:

...Я втішений тим,

Що ніхто наді мною не пан, –

Я сам собі пан,

Хоч не маю маєтків і статків…

Іван був дитиною України. Народився у воєнне лихоліття – 3 січня 1942р. – на холоднім і голоднім присілку с.Марківка – хуторі  Рудка  — Білопільського району Сумської області. Змалечку залишився без мами й тата.  Данило Низовий, женучи колгоспну худобу далі від фронту, аби ворогові не дісталася, згинув безвісти. Маму Настю забрала, заваливши собою,  колгоспна глина. І лишилися з бабцею маленька Людмилка та  ще менший Іванко.

...«Колядин, колядин... –

Чую з року того повоєнного –

Я у батька один...»

Але батька із фронту нема,

І бабуся в молитві поминає когось,

убієнного,

Щоби я не помітив,

поминає вночі, крадькома...

Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися – Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще  — ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння – і не витаврували дотла. Та ще — дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і – не розпещена увагою, ніжністю, любов'ю – до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти.  І як той талант проклюнувся, як те дитяче рученя, у недитячих саднах та мозолях, виводило перші римовані рядки? Мабуть, сам Господь водив ним, аби дати Луганському краю такого  – після Сосюри – ясного і чистого Українського Поета.

Любов’ю й печаллю, наче тихим осіннім сонечком, пронизані поетові твори, присвячені  рідному селу, рідним людям, спогадам про дитинство:

Там, на краєчку України,

Де Лебедин і Люботин,

Я, бувши хлопчиком наївним,

Побіг за сонцем золотим…

Низовий серцем лишався у своєму селі. Найзаповітнішою мрією було побачити рідні краї, перш аніж вирушити у позахмарний вирій:

Я хотів би востаннє

Побачиться з рідним селом,

Пом’янути під вербами

Пам’ять про знищену хату,

Взять «відпусту» в священика

Київського патріархату

І на стіл свій письмовий

Тихесенько впасти чолом.

У рідній Марківці на Сумщині, де з дванадцяти років працював за трудодні; на «будовах соціалізму» в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині та Львівщині, де служив у армії, – поезія не полишала його. Двадцятидворічним юнаком видав першу поетичну збірку – «Народжуються квіти». А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди...

Іванові Низовому, смію стверджувати, не було затишно «вдома» — на Луганщині. Духовна задуха мучила поета. «Я зопалу спалився і пригас  / В безодняві бездомного Донбасу, / Де витікає все в минулий час, / Спікається в єдину сіру масу», – написав якось він.

Та водночас Іван любив цей край, його воронцеві степи, гаї та байраки, тихоплинні Дінець і Айдар. Братньо любив своїх друзів,  товаришував із багатьма українськими патріотами-луганцями.

Поет невтомно кликав:

…Донбасе мій, прокашляйся від пилу

Вугільного, горлянку сполосни

Горілкою гіркою, і надсилу

Напружившись, пласти переверни

Історії козацької своєї,

Яку підтасували холуї

Московські...

З усіма ніжністю й болем рано осиротілої дитини Іван Низовий любив  матір –Україну й потерпав за її долю:

…Україно, раю мій, руїно,

Де ж бо твоя доля золота?!

Лишень села плачуть солов’їно

І мовчать причаєні міста,

І вмирають шахти і заводи,

В закутках спиваються бомжі,

Трави сохнуть і міліють води,

Й родичі не рідні вже – чужі.

У верхах – роздвоєння і чвари,

У низах – ні вітру, ні грози,

І не бачать рідні яничари

Гіркоматеринської сльози.

Поетичний зір Низового сягав таких далечей майбутнього, що нині, перечитуючи вірші, датовані початком  2000-х і навіть 90-х, завмираєш перед його провидчим даром.  За рік до Першого Майдану поет промовляє:

…Перекотиться полем орда.

Пропадуть на безмежжі приблуди.

Знов заплаче терпляча земля,

заголосить вона, зарида

І в нестямі сама собі

геть розпанахає груди.

І постануть із неї –

здригнеться здивований світ! –

Легіони повстанців –

скінчилося їхнє терпіння…

За десять років до російської агресії в Донбасі з’явилися ці рядки:

… Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із Путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну,

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

І ще раніше, аж 1995-го:

...Ми й нині щедрі,

Як були,

Без міри і без меж:

І флот, і море віддали,

І Севастополь теж.

І Крим невдовзі віддамо

(Нічого ж нам не жаль!) –

На нього ж ласиться, само- 

Собою, брат-москаль…

А чи не про сьогодення цей вірш, просякнутий одвічною українською надією?

Настане час, коли біля керма

Розхитаної нашої держави

Постане лицар – спадкоємець слави

Козацької, здобутої в штормах

Історії!

А нинішня юрма

«Державників»

і честь свою, і совість

Геть продала… Печальна буде повість

Про них: ганьба, зневага і тюрма…

2003

Нині, коли на теренах Донбасу, що став Низовому «кровним», лютує війна, як ніколи важливими й потрібними є для нас поетові уроки любові й віри в Україну. Віри й любові, які надихають на перемогу наших оборонців, а суспільство – на згуртованість і міць духу:

…Ніхто й ніщо не похитне

Моєї віри в Україну…

Хай світла доля обмине

Мій дім; зневажать хай мене

У ріднім краї… До загину

В душі палатиме одне:

Люблю і вірю в Україну!

2001

Й хіба не найактуальнішою з усіх молитов є нині Іванова «Вранішня молитва» 1993-го?:

...По росі,

Боже, пройдися. Візьми Україну –

Рай неземний – піднебесну раїну,

Де Україна цвістиме в красі...

Споглядаючи з позахмарних далечей, Іван, мабуть, бачить щирі радість, смуток і вдячність у наших очах, коли ми поринаємо у створений ним світ і чуємо теплий поетів голос:

Пам’ятайте мене

Доброзичливим і незловтішним,

Не скупим на пораду,

На гроші й хороші діла…

Я був різним, звичайно,

Всіляким я був,

Та, між іншим,

Лиш одна доброта

По життю мене завше вела.

Не ображусь, якщо

Ви забудете в клопотах-буднях

Про поета, який

Не досяг піднебесних вершин, –

Я і тишею втішусь:

Лежатиму –

Вже непідсудний –

Наслухатиму шепіт

Черешень, вишень, черемшин…

Іван Низовий жив  у  краю, де просто вийти на вулицю й заговорити українською – вже вчинок. А він і говорив, і думав, і творив українською. Він творив Україну.

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»