Українське кохання може служити національною легендою чи міфом, яких так не вистачає нинішньому суспільству. Що б там не було, але кохання – то почуття, якого завжди бракує, це стан душі, якого прагнеш, мрія, якою живеш вічно.

Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть намагання віднайти яку-небудь «Венеру українську» в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Виходячи з традиції вживання понять КОХАННЯ і ЛЮБОВ, а також змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі, можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами. Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання.

Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов — взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе.

Любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, формалізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.

Займатися коханням не можна в принципі. Його можна відчувати, жити ним, насолоджуватися чи страждати. Займатися можна сексом, тілесними втіхами, фліртом, ще Бог знає чим, але не коханням.

Можна придумати нову легенду і мрію про кохання, можна написати симпатичну казку про нього, але в кохання треба повірити і прийняти як своє, зробити часточкою самого себе.

Кохання — це таємниця, а любов — це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.

Тож ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання!

*З книги Миколи Томенка «Теорія українського кохання».

Видатні українці про кохання

Володимир Винниченко: 

«Кохання — це зойк крові, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.

Кохання приходить зразу, в один момент, і може одіти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю. Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого. Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого. 

Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові». 

Василь Симоненко: 

«Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси».

«І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає...»

Григорій Сковорода: 

«Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які змінюються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби».

Осип Турянський: 

«Що таке кохання? Це казка, вичарована з життя, й життя, вчароване в казку»

Леся Українка: 

«Любов може бути чудовою поемою, що люди потім перечитують у спогадах, без болю, без прикрого почуття».

Ярослав Гримайло: 

«Кохання не в тому короткохвилинному вибухові шаленої пристрасті, що здатна на якусь мить затьмарити розум. Ні, це щось інше. В ньому джерело крилатої мрії, глибокої пошани, безкорисливої відданості...».

Марко Вовчок (Марія Вілінська): 

«Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати».

Тарас Шевченко: 

«Кохайтеся, чорнобриві 

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине».

Ліна Костенко: «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом».

Короткий словник українського кохання

Микола Томенко: «Логіка історії зробила українську мову кохання і почуттів набагато важливішою за українську мову політики й науки».

«Рідна країна»