Українці органічно не терплять наруги над власною свободою. Будь-які перепони, паркани та огорожі – як фігуральні, так і цілком матеріальні – викликають в українця тяжкий емоційний дискомфорт, навіть якщо він цього наочно і не демонструє. Втім рано чи пізно може надійти час, коли внутрішній спротив вихлюпується назовні, й тоді призвідцям доводиться начуватися. Бо ці всі перепони, паркани та огорожі – не лише перешкода на шляху фізичного пересування, а й символи пригноблення свободи і приниження гідності.
За президентства Леоніда Кравчука огорожі на Банковій не було. За Леоніда Кучми періодично виникали турнікети, потім виріс якийся тимчасовий парканець, через який у ході опозиційної акції («Україна без Кучми» чи «Повстань, Україно!») двоє політиків-джентльменів елегантно пересадили були політика-леді з метою забезпечення її подальшої діяльності. А вже потім влада, видно, перепудившися, що леді знову штурмуватиме перелаз, облаштувала серйозніший кордон.
Під час Помаранчевої революції паркан на Банковій набув особливо рельєфних обрисів символу свавілля і диктатури влади та її «двічі несудимого» ставленика.
Зі всенародною перемогою Віктора Андрійовича Ющенка, якщо точно — 5 лютого 2005 р. — осоружна споруда на Банковій, котра перекривала рух із вулиць Інститутської та Лютеранської, була прибрана, а з нею й міліцейські «будки», що бовваніли на розі Банкової та Лютеранської. Площа перед президентською адміністрацією стала геть вільною, в сенсі – ніколи не порожньою. Не було дня, коли більші-менші купки народу-переможця у Помаранчевій Революції не громадилися би перед східцями, домагаючись найвищої аудієнції, аби розплющити президентські очі на місцеві ганьбу і наругу. Позаяк ішлося переважно про призначення локальних урядників із числа недавніх гіперактивних фанів Януковича, учасники тусовок дедалі більше набували вигляду, наче нарешті їм на голову впала цеглина прозріння. А позаяк народне прозріння – штука для булавоносця вельми неприємна і далекосяжна, Банкову обійняла «реконструкція покриття вулиці й інженерних мереж». Спочатку до 29 серпня, а далі – як Бог дасть…
31 жовтня 2005 р. зо п’ять десятків людей пікетували адміністрацію Президента Ющенка, точніше, паркан перед нею, з вимогою знести символ неволі й деспотії.
Щось заметушилося. 1 листопада тодішній очільник Державного управління справами (ДУСі по-народному) І.Тарасюк повідомив журналістам, що 1 грудня спливає термін будівельного ордера, виданого КМДА на «реконструкцію»,тож (цитую): «…ми повинні прийняти або продовжити цей ордер для подальших будівельних робіт. Або сказати, що площа прийнята в експлуатацію і, відповідно, зробити всі процедури».
4 листопада керівник секретаріату Президента О.Рибачук повідомив, що статус Банкової буде визначено на сесії Київради 17 грудня 2005 року. «Цього разу я почув метал у голосі мера, який сказав:«Передайте Президенту, я гарантую, що 17 грудня сесія Київради прийме відповідне рішення», — послався керманич президентської канцелярії на тодішнього Київського очільника О.Омельченка.
Словом, Іван киває на Петра, і всім весело. А тим часом перед очима дедалі більше прозріваючого народу-переможця зависочів новий, красивий, чавунний… ні, це вже був не паркан, але ЇЇ Високість Огорожа. Окрім своєї прикладної функції пані Огорожа виконувала ще й новітню роль: вона уособила психоемоційне тренування народу-переможця жити в бридких реаліях тогодення перед грядущим «Універсалом двох В.»
Після офіційної здачі Віктором Андрійовичем гетьманських атрибутів, казни і всього рухомого та нерухомого державного майна донецьким бандитам, Огорожа також перейшла до нових власників. Бажаючим повправлятись у яйцеметанні (якщо увага спостережливих снайперів на довколишніх горищах не кремпувала), наблизитися в поле поціляння було зась. Але прохід Банковою довший час щоб так аж зовсім, то не скасовувався, а коли й скасовувався, викликав справедливу критику. От, до прикладу, 14 березня 2013 р. один тодішній депутат у соцмережі ремствував: «Сьогодні з ранку Банкова перекрита... Нікого не пускають... У Януковича, бачте, гулянка з піснями і маршами...»
Під час Революції Гідності, на тлі народної звитяги і невигойно-скорботного символу «Небесна Сотня», сама згадка про огорожу на Банковій викликала в людей лють і біль. Тож появу доленосного документа, виданого О.Турчиновим у статусі в.о.Президента України, під назвою «Розпорядження Президента України № 130/2014-рп Про демонтаж металевої огорожі по вулиці Банковій у місті Києві», цитували всі медії й знали мало не всі кияни.
«З метою забезпечення вільного проходу громадян по вулиці Банковій у місті Києві, відповідно до статті 112 Конституції України:
1.Київській міській державній адміністрації та Державному управлінню справами вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу біля будинку Адміністрації Президента України металевої огорожі, яка обмежує вільний прохід громадян по вулиці Банковій у місті Києві».
Однак… і в ДУСі, й у КМДА сидять люди не вчора зроблені – вони ж розуміють, що до виконання, а що – про людське око. Словом, символ деспотії залишився непорушним і разом із атрибутами гетьманства та всім рештою перейшов від в.о.Турчинова до Президента Петра Порошенка.
14 листопада 2014 р. народ-переможець у Революції Гідності в особі трьох десятків людей, озброївшись газозварювальним апаратом, спробував було самотужки вирішити проблему, проте отримав відкоша. За повідомленням прес-служби УМВС у Києві від 14.11.2014 р.: «Сьогодні близько 15.00 до адміністрації президента, що на вулиці Банковій, підійшло близько 30 осіб. Невдовзі натовп розпочав ламати паркан біля державної установи. При собі люди мали плакати з написами «Геть паркан». На даний час затримано 16 осіб, з числа тих, що здійснювали протиправні дії».
Це вже був час, коли охороні заходи справді стали незайвими, бо диверсії, замахи та все інше, що супроводжує гібридну війну. І огорожу на Банковій, і будки на розі Лютеранської та на початку Банкової з протилежного боку люди сприйняли на початках не те щоб як належне, а без особливого надриву. Але післясмак залишився…
Нацполіція на своєму сайті інформує: «З 11 по 14 липня в урядовому кварталі заплановані масові заходи. Для безпеки учасників акцій та місцевих мешканців, а також для підтримання правопорядку задіють близько 1000 правоохоронців».
Це, як я розумію, про те, що пікетує народ Верховну Раду, вимагаючи скасувати горезвісну недоторканність. І її треба скасувати. Бо вибірковуе скасування стикається з пансько-депутатським «своїх не здамо». А охороняти «недоторканних» від народу ж треба!
Розумію, що і мало не одночасні візити держсекретаря США Р.Тіллерсона, генсека ООН А.Гуттереша та генсека НАТО Й.Столтенберга, і ХІ Саміт Україна-ЄС, що відбувається у Києві 12-13 липня, потребують серйозних охоронних заходів.
І все ж… Щось невловно змінилося.
Звичайно, надворі спека. Хлопці у чорних одностроях мордуються, нудяться і нервують.
«Куда?! Пєрєйдітє на ту сторону уліци! Я говорю, по той сторонє! Куда ідьотє?!» Лютеранська перегороджена турнікетами, людей безглуздо зганяють на один бік вулиці, за «постом» вони знову переходять, куди їм треба.
Вчора йшла вулицею Заньковецької, потім – «по той сторонє» Лютеранської. Сонячний бік вулиці, плюс 30 зранку. На пеньку біля лютеранського храму сидить жінка років 75, видно, що їй недобре…
В арці будинку, до якого йду, підстрибує хлопчик — очі навиворіт, голос аж зривається:«Ви куди? Куди йдете?!!»
Усвідомлення відповідальності місії? Страх перед начальством? Чи дзеркальне відбиття ставлення влади до людей? Подібне вже, здається, було. За Януковича. І «Куда?!», й очі навиворіт…
«Клоуни, хто вас сюди впустив? Кому ви даєте хабарі, щоб проходити під адміністрацію?» Пам’ятаєте, в січні минулого року ЗМІ облетіла репліка одного міністра у відповідь на питання журналіста про пізній візит до АП? Щоправда, потім міністр сказав, буцім вона стосувалася телефонного співрозмовника. Але замислитися про хабарі, щоб проходити під адміністрацію, змусила багатьох. І про пізні поодинокі та групові візити, які стали нормою…
Та повернімося під наш паркан. Звісно, війна. І воююча наша влада перебуває у постійній страшній небезпеці, отже, закономірно обгороджується, вкопується та обсідається охороною.
Але ж владці часом вирушають у геройські вояжі до прифронтових Маріуполя, Краматорська чи й Станиці Луганської. Чому тут, далеко від фронту, вони ніби почуваються в більшій небезпеці, аніж там, близько передової? Кого вони більше бояться? Кулі ворога-сепаратиста – чи гніву «свого» народу?..
Олена Бондаренко
