Серед інших здобутків національної революції 1917 року було повернення Києву столичного статусу. Він знову став осередком політичної влади, а символічним центром зоставався й після поразки УНР. Аби певніше знищити навіть згадки про державність, більшовики зважилися на велике переселення столиці до Харкова.
Коли Україна стала радянською республікою, нова влада здійснила доволі затратний — тим більш з огляду на тодішні злидні й руїни — експеримент.
У Києва відібрали столичний статус, місто «опустили» до звичайного шеренгового обласного центру, а осередком влади став натомість пролетарський Харків.
На питання, для чого вкрали столицю, відповісти однозначно не вдасться.
Було тут і спричинене духом переломного часу з його ціннісним хаосом прагнення нового — і то часто за принципом «хоч гірше, аби інше».
Було десь, очевидно, і мавпування російських рішень: адже Москву також проголосили старосвітською й не гідною лишатись політичним центром.
Однак найважливіша причина насправді бачиться дуже серйозною. Київ усе ще залишався, попри поразку української держави, символічною столицею УНР. І звичайно ж містом князівським, градом князя Кия.
Пам'ятні місця, стародавні золотоверхі собори, козацьке мазепинське бароко, музеї, меморіали — на такому тлі радянська влада якось зовсім не виглядала величною і приживалася, чи утверджувалася, погано.
А ще ж культурна інфраструктура — театри, бібліотеки, видавництва, університет. І, чи не найголовніше, люди.
Основною метою перенесення столиці стало позбавлення пам'яті. Радикальна хірургія видавалася єдиним порятунком.
Адже це місто берегло ще зовсім свіжі спогади і про величні уенерівські маніфестації біля Святої Софії, і про багатотисячні колони під жовто-блакитними прапорами, і про читання універсалів Центральної Ради.
Виглядало, що слобожанські незабудовані простори радянізуються простіше й швидше. Але, як казали древні, нічого не буває з нічого. Столицю не можна просто призначити з чиєїсь чиновницької примхи.
Харкову катастрофічно бракувало символічного й культурного капіталу — тож банкрутство від початку виглядало неминучим. І всемогутній Раднарком не міг тут зарадити.
Це одразу засвідчили митці. «Харків, Харків, де твоє обличчя? // Де твій центр?» — сумовито-розгублено питав у знаменитому вірші Павло Тичина.
Микола Хвильовий (сам слобожанин, із Києвом біографічно не пов'язаний) писав про «смердюче промислове місто, велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки».
Тож чи не через прикру національну амнезію і «не йшли будинки в хмари», не складалося з величністю.
Копирайт изображенияUKRINFORM
Переїзд і завжди справа клопітна, а тут ще й місце вибрали не надто комфортне.
Катастрофічно бракувало і житла, й офісних приміщень. Скажімо, співробітники найповажнішої тоді газети «Вісті ВУЦВК» (тобто Всеукраїнського центрального виконавчого комітету) оселилися в такій собі «комуні на Пушкінській».
У покинутій власником садибі простір розгородили шматками фанери, аби вистачило місця для найпростішого ліжка, — і то вже була пролетарська розкіш.
Найвідоміший поет покоління Павло Тичина якийсь час спав просто в редакції на столі, на паках газет, бо навіть вигородженого кутка не знайшлося.
Родини часто залишалися в Києві, воліючи «нестоличного», провінційного тепер, налагодженого існування й хоч трохи стерпного побуту.
Культурну еліту переселяли (так і хочеться сказати «евакуювали») майже примусово. Хоч ті, що їхати все ж відмовилися (як-от поети неокласичного п'ятірного ґрона, вони поза Києвом себе не уявляли), у кінцевому підсумку не прогадали, бо столиця сама невдовзі до них повернулася.
До того ж митців відірвали од питомого середовища, від їхніх читачів і шанувальників.
Харківський глядач, до прикладу, дуже неприхильно сприйняв авангардні реформаторські вистави Леся Курбаса, при тому що в патріархальному й традиціоналістському нібито Києві «Березіль» був визнаним і популярним.
Та й літературні вечори на заводах не надто радували зацікавленою публікою.
Копирайт изображенияUKRINFORM
Зате нові столичні обшири вабили зодчих, обіцяли неймовірний розмах для експерименту, втілення амбіцій молодих, ще не визнаних геніїв. Почали формувати нове обличчя столиці — і місто буквально захворіло на архітектурну лихоманку.
Оголошувалися конкурси, обговорювалися екстравагантні масштабні задуми. А коли на левадах біля Сумської почалося будівництво нового центру, були представлені такі проекти, поряд з якими будинки знаменитих братів Весніних і Вальтера Гропіуса мали видаватися втіленням замшілого консерватизму.
Творчі шукання проектантів визначалися найперш конструктивізмом.
Емблемою модерності надовго стала будівля Держпрому.
Строгі лінії, незвичні пропорції, майже що оречевлена, записана в камені декларація нового стилю, здавалося б, зовсім не пов'язаного з традиціями міста на Лопані.
Про Держпром писали п'єси, ним захоплювалися герої популярних романів харківських авторів.
Але враз усі ці амбітні плани обернулися марними мріями. Більшовицькі вожді як облагодіяли місто столичним статусом, так само несподівано його й відібрали.
Увечері 23 червня 1934 року відбувся урочистий прощальний пленум у міськвиконкомі, сам Павло Постишев запевнив, що Харків назавжди зостається надійним тилом радянської держави.
І потому члени Центрального комітету КП(б)У та народні комісари поїхали просто на вокзал, де вже чекав спеціальний поїзд.
Чому ж неприйнятний і затаврований Київ ураз став таким привабливим для радянської еліти?
Зважаючи на дату, — літо 1934, — можна відповісти, що можновладці поверталися святкувати свою остаточну, як їм здавалося, перемогу. Серед іншого — й перемогу над історичною пам'яттю. Голодомор 1933-го позбавив націю сил для опору.
Копирайт изображенияUKRINFORM
А червоним урядовцям, як би вони не називалися, комісарами, міністрами чи ще там якось, хотілося утвердитися таки ж на київських пагорбах, почуватися спадкоємцями віковічної традиції.
Потрібна була столиця, що мала б так і не здобутий Харковом символічний капітал. Та й ідеологія вже мінялася.
Замість пролетарського інтернаціоналізму залунала державницька риторика.
«Інтернаціонал» за якийсь час замінили новим радянським гімном про «великую Русь». Ідеологічні чинники переважили економічні, хоча у 1934 році коштів потребувало не лише елітне будівництво на Хрещатику й Печерську.
У Києві в тридцяті поменшало золотих куполів, на місці багатьох висаджених у повітря древніх церков зяяли порожні небеса. Мала б зникнути й пам'ять.
Але місто завжди зостається осередком пам'яті, а пам'ять допомагає зберегти саме місто.
Київ пережив епоху дивоглядних перейменувань і реконструкцій.
Але його мешканці вперто трималися старих назв своїх вулиць, по змозі берегли реліквії й святині.
Спроба тотального примусу до забування все ж не вдалася. Бо є все ж речі, яких не можна відібрати, коли за них обстають не одиниці, а мільйони.
