У Львівській галереї мистецтв недорахувалися більше 600 унікальних раритетів. Нестачу оголосили після проведення інвентаризації музейних комплексів, які входять у галерею, а найбільше раритетів не дорахувалися у фондосховищі Олеського замку.
Коли взимку ця історія "недостач" тільки розпочиналася і галерея не дорахувалася 95 стародруків, то її нинішній генеральний директор Тарас Возняк зробив недвозначний натяк: розкрадалися стародруки десятиліттями, тобто за часів минулого керівництва.
І тому він не дивується, що його призначенню восени 2016-го чинився шалений опір.
Фактично, цією реплікою було кинуто важке каміння в город Лариси Разінкової-Возницької – екс-директорки галереї, яка керувала нею після смерті свого батька, Бориса Возницького.
Саме Борис Григорович свого часу і створив Львівську галерею мистецтв.
Саме він був незрівнянно активним сподвижником української культури.
Саме він по крупицях збирав розпорошену спадщину нашої культури й історії, відкривав співвітчизникам забуті імена наших митців світового значення. Вінцем цієї діяльності стало повернення на культурну мапу України імені Іоана Пінзеля.
Тому сьогодні Національна Львівська галерея мистецтв і має у своїй назві ім’я Бориса Возницького.
Як і всі сподвижники, Борис Григорович вмів лише віддавати, а не брати собі. Він не йшов (та й не міг піти) шляхом "червоних директорів", які після розпаду Радянського Союзу поставили колишні державні підприємства та заклади на службу власній кишені.
Його донька, яка десятиліттями працювала поруч із батьком реставратором Львівської галереї мистецтв, живе за тими самими моральними імперативами.
Хоча в українських умовах це означає для Лариси Борисівни жити в дуже скромній «хрущовці», не маючи навіть власного автомобілю.
Саме в цій квартирі влітку пройшли обшуки – слідчі шукали ті зниклі музейні експонати, про які так гучно заявив Тарас Возняк. І, звичайно, не знайшли жодного.
Прецедент обшуків у людини, яка все свідоме життя віддала праці в українській культурній інституції, шокує сам по собі. Але іще більш шокує той цинізм, з яким вся ця спецоперація відбувається, й ті цілі, яких, вочевидь, хочуть досягти її автори.
Як колишній керівник державних культурних закладів, що мали власні фонди (Український дім та Мистецький арсенал), я не можу уявити, коли б за моєї роботи була проведена інвентаризація, виявлена недостача, а я б, потупивши очі, звинуватила у крадіжці попередників.
Бо за стан колекції відповідає лише діюче керівництво та підпорядкований йому хранитель.
І спроба приліпити комусь відповідальність за можливі злочини є не лише ознакою непрофесіоналізму, але й ницістю. А також бажанням здобути дешевого піару напередодні чергових різнокаліберних виборів: «Бачу мету – не бачу перепон».
Втім, обставини цих інвентаризацій наштовхують на думки про те, що виявлене зникнення експонатів могло бути не такою вже й несподіванкою для нового керівництва Львівської галереї мистецтв.
Чи можуть ці гучні заяви насправді прикривати розкрадання музейних цінностей та дерибан сотень гектарів землі навколо музейної вотчини, що, можливо, відбуваються саме зараз, а не за часів «попередників»?
Як інакше можна пояснити те, що в списку «сенсаційних» викрадень опинилися експонати, втрачені ще у 1949 році?
Чи ті, що були винесені з Олеського замку у 90-ті роки грабіжниками, які під час пограбування вбили двох музейних працівників?
Ці історії відомі правоохоронним органам. Беззаперечно, відомі вони і пану Возняку. Більше того, вони відомі і його безпосередньому керівництву у Міністерстві культурі.
Але історична правда зараз, мабуть, не в пріоритеті Мінкульту. Список його невідкладних дій видається таким: 1) розправитися із незручними працівниками; 2) вижати все до останньої краплі з матеріальних активів культурних інституцій.
Ларису Разінкову-Возницьку вже брутально звільнили (читай викинули) з галереї, якій вона віддала усе своє життя.
Звільнили шляхом «реформаторського» конкурсу, навіть не запропонувавши альтернативної посади з огляду на віддану 40-річну працю та культурний внесок її батька Героя України Бориса Возницького.
Тепер аналогічну історію переживає головна хранителька Олеського замку Тетяна Сабодаш, котра із ЗМІ дізналася про результати невідомо ким проведеної інспекції фондів, за які вона відповідає.
Подібну атаку переживає і директорка Національного музею історії Тетяна Сосновська – водночас захищаючи музей від хижих забудовників Києва, через дії яких музейна будівля вже пішла тріщинами.
Тим часом Мінкульт, який правою рукою видає дозволи на забудову охоронних територій, лівою виносить догани «не своїм» музейникам, які самотужки намагаються залатати тріщини в стінах музеїв, що утворилися внаслідок діяльності міністерства «культурної нерухомості».
Усіх цих музейників об’єднує те, що вони не знайшли спільну мову із мінкультівськими бонзами.
Мабуть, не погодилися виконувати певні завдання, за які їм було би соромно дивитися в очі майбутньому.
В той же час, мінкультівська улюблениця Юлія Литвинець, під час каденції якої в якості хранительки Національного художнього музею було здійснено найскандальнішу в сучасній історії видачу з подальшою крадіжкою картин із фондів для прикрашання кабінетів чиновників (а звинувачували в цій афері Дмитра Табачника), сьогодні працює вже директором цього музею.
Про пошук тих картин та винуватців викрадень нічого не чутно.
Як не чутно й про їхню інвентаризацію.
Виходить, що деяким музейникам пробачають те, в чому намагаються звинуватити інших?
Втім, ця історія ідеально вкладається в пазл нинішньої культурної політики.
Мовчазна згода міністра культури Євгена Нищука слугує ефектним саундтреком до дій його відомства.
Водночас із зникненням музейних експонатів, Мінкульт санкціонує забудову історичних районів Києва, впритул не бачить незаконного будівництва на території Лаври, та ще й вдвічі (!) скорочує буферну зону навколо неї, віддаючи ці території (на яких розташовані Лаврський заповідник та «Мистецький арсенал») на поталу черговим висоткам.
Лише після грандіозного скандалу, який на початку року викликало це рішення Мінкульту, розміри буферної зони повернули у відповідність до вимог ЮНЕСКО.
Прикметно, що рішення про скорочення буферу і рішення про його повернення однаково пафосно коментувала заступниця міністра Тамара Мазур.
Яка за кілька місяців після тієї історії презентувала громадськості компанію «Рошен» в якості спонсора реставрації церкви Спаса на Берестові (про ймовірне руйнування якої повідомляла платформа #SOSмайбутнє). Знову ж таки, розташованої у буферній зоні Лаври. Поблизу вже запланованого очільниками БПП та їхніми бізнес-партнерами будівництва жилого комплексу навпроти лаврської дзвіниці.
Тому я абсолютно не здивуюся, коли саме пані Мазур, ще трохи попрацювавши у Мінкульті задля дотримання формальних вимог, в результаті чергового «контрольованого» конкурсу, стане керівником Лаврського заповідника.
Адже поки цей конкурс, що мав відбутися у вересні, Мінкульт зриває настільки нахабно, що на думку спадає легендарне чечетівське "Оцените красоту игры".
Вочевидь, узгоджений та контрольований кандидат на цю посаду просто ще не дозрів – адже сукупний стаж кандидата на керівній посаді має бути не менше трьох років.
Ну, а заповідник світового значення якось і без директора переб’ється – тим паче, що подальшій забудові це аж ніяк не завадить.
Так під гаслами патріотизму та національного відродження продовжується ампутація культурного тіла України.
«Ми впевнено дивимось у майбутнє, ми почали декомунізацію та позбуваємося ідолів тоталітарного режиму. Натомість має постати історична правда і історична пам’ять, має постати слава сучасному Герою», – нещодавно проголосив міністр культури.
На жаль, героями нашого часу знову стають дрібні шахраї, які крадуть останні крихти української історії та, як невиховані діти, тикають в інших брудними пальцями, намагаючись замести сліди власного «культурного» злодійства та ницості.
Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя
