ukrlib.com.ua
«І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей»…
Григір Тютюнник так любив людей, що аж ненавидів. Він любив їх з усіма їхніми наївними хитрощами, простими образами, перестрахами, болями, що на тлі вселенських катаклізмів, може, й видаються мало чого вартими.
Але ж – Богові жоден наш біль не видається мізерним. Тільки, може, Він поблажливіший за оцього смертного, котрий написав якось: «Знати людину глибоко – страшно».
Ще: «Іноді я відчуваю людину, як рана – сіль». Неможливо навіть уявити, як із цим відчуванням жити, як його носити в собі. Часом воно виливається на папері , залишаючи на білому полотні тих, хто відтак починає жити власним життям, через чиї зітхання, спів, і гнів, і плач інші люди, геть не знайомі з автором, плачуть, і сміються і – вчаться любити.
«Сердяться слабкі душі, сильні — ненавидять або прощають». Тютюнник прощав? Мабуть, так, але простити – не означає залишитися в одному світі з тими, кого слабша людина не простила би.
«Нема у світі болю сильнішого, ніж душевний біль».Хто не зазнавав бодай раз у житті бажання будь-яким способом позбутися нестерпного душевного болю?
6 березня 1980 року Григір Тютюнник, найгеніальніший український новеліст, сам причинив за собою двері цього світу.
Переказують, що Григорова мама голосила над ним: «Ой правдочка ж ти моя…»
Олена Бондаренко
