9 лютого 1923р. у Лук’янівській тюрмі повстали ув’язнені партизани Холодноярської республіки.
Цьому передувала чекістська операція, розрахована на кінцеве знищення українського повстанського руху. Задум був простий: очолити повстанство, взяти на облік усі загони на чолі з отаманами, «зачистити» їх від керівників, непокірних та тих, хто «розкусив» чекістську агентуру, а затим захопити і знищити всіх решту. На головні ролі в цій моторошній «виставі» було призначено «командира військ» неіснуючої «Чорноморської групи» Трохименка («полковник Гамалія») та «начальника штабу» цієї ж групи Терещенка («сотник Завірюха»), які з весни 1921р. активно співпрацювали з ГПУ.
В оману ввело партизанів найперше те, що обидва агенти в минулому були офіцерами армії УНР. Крім того, провокатори вельми переконливо інформували повстанців, що під проводом керманичів УНР та за допомогою інших держав нібито готується масштабний антибільшовицький здвиг. Якраз координацію дій при його підготовці отаманам пропонувалося обговорити на веукраїнському з’їзді.
Як зазначає історик Роман Коваль, «Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести «груповий з’їзд»».
Під виглядом «з’їзду» планувалося 29 вересня 1922р. зібрати повстанських отаманів у Звенигородці, щоб одразу захопити все керівництво Холодного Яру, Єлисаветградщини та Півдня України. Для більшої переконливості в наказі про скликання з’їзду повідомлялося, що будуть присутні генерал Гулий та начальник штабу Тютюнника полковник Ступницький. На той час А.Гулий-Гуленко вже був заарештований.
Передчуваючи лихе, на «з’їзд» не прибули Чорний Ворон, Гонта, деякі інші отамани. Але більшість усе ж таки поїхала. В ніч на 29 вересня у Звенигородці всі були заарештовані. Їх допровадили до Києва й посадили до Лук’янівської в’язниці.
16 січня 1923 р. слідство було завершене. В «Заключении по делу 446/7971» зазначалося: «…Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918 – 19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью… 4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье… удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма…»
2 лютого Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок отаманам Ларіону Завгородньому, Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу; полковнику Костянтину Здобудь-Волі; козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку. Також роковані на смерть були холодноярський отаман Сергій Захаров та отаман Київщини Іван Гайовий-Грисюк…
Вранці 9 лютого 1923 р. в камері №1 Лук’янівської в’язниці чотирнадцятеро холодноярців під час роздачі окропу відібрали в охоронця револьвер, вибралися коридором до канцелярії й заволоділи зброєю. Начальник варти підняв загальну тривогу, всі виходи були заблоковані. Спроба повсталих підпалити тюремний підвал, щоб створити димову завісу, не вдалася. Їм довелося повернутися на поверх і стріляти з вікон. Бій тривав протягом чотирьох годин. Багато повстанців загинуло.
Холоднярці, які лишили наперед по одній кулі для себе, почали прощатися. Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр» пише про це так:
«Коли безвихідь стала очевидною, отамани стали прощатися. Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово?... Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу»…
Тих, хто все ж намагалися прорватись, чекісти косили кулеметним вогнем у ноги, щоб узяти живими. Пізніше один із вартових розповів ув’язненим, що комендат в’язниці Ріхтер полоненим власноруч сокирою відрубував голови…
Ось імена героїв-повстанців: Едуард Добелас-Панок, Петро Пичкулич, Семен Жуковський, Павло Пашков, Іван Заєць, Йосип Гуменюк, Григорій Ранцев, Іван Левицький, Сергій Захаров, Федір Левицький, Сергій Татищев, Іван Мельник, Семен Данилевич, Ілля Листопад, Григорій Красниченко, Михайло Ножин, Дмитро Петренко, Григорій Певнев (Певний?), Михайло Якубовський, Микола Петриковський, Петро Погуляшенко, Григорій Калитюк-Гейша, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Василь Цап, Микола Опока, Михайло Турок, Іван Гайовий-Грисюк, Юрій Дробатковський, Іван Ляшенко, Корній Черкас, Михайло Куниця, Денис Гупало, Григорій Олійник, Куценко.
Вони не скорилися і прийняли смерть у бою з ненависним ворогом, залишившись до останнього подиху вірними великому гаслу: «Воля України — або смерть!»
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
