Здрастуйте, я ваша… баба! Немузейна історія з музеєм Яворницького

А ви, мої освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі,

Все віддали — і рідну мову, й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

Дмитро Павличко.

«Між горами в долинах – білі юрти…»

31 січня у стінах історичного музею відбулася презентація бренд-буку для ДНІМ.

«Основу нового логотипу музею складають три кам’яні ідоли, які розташовані у формі тризуба. Фон має жовтий колір, який символізую фасад будівлі музею.»

Так до 170-річчя музею Яворницького його новопостала очільниця кардинально змінила образ скарбниці козацьких реліквій.

Нагадаю, що Дніпровський національний музей знаний у цілому світі як музей козацької історії. Він носить ім’я свого творця Дмитра Яворницького - вченого, котрий ціле своє життя присвятив дослідженню історії українського козацтва. Автора праць «Історія запорозьких козаків», «Вольності запорозьких козаків», численних розвідок з історії козацтва та життя гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного і кошових отаманів — І.Сірка, П.Калнишевського, О.Гладкого. Того Яворницького, який створив унікальну колекцію археологічних пам’яток української минувшини – понад 75 тисяч експонатів! Кого називали «козацьким батьком».

Відомо, що Дмитро Яворницький замислив і творив музей Козацтва. І йому це вдалося: відвідувачі зазначали, що в його стінах, через його експонати оживає перед очима та в пам’яті Козацька Січ.

Дмитро Яворницький і його музей надихнули М.Лисенка на створення опери «Тарас Бульба», І.Репіна – на цілу низку картин, серед яких найвідоміша – «Козаки пишуть листа турецькому султанові». Отже, музей Яворницького міг бути (і був) осердям козацької історії. Тож не дивно, що радянська влада «охрестила» Яворницького «ідеологом буржуазного націоналізму» й на старості літ позбавила пенсії…

Відомий спосіб радянсько-гебістської боротьби проти національної свідомості поневолених народів: якщо не виходить відверто знищити, треба знівелювати. Підмінити ціннісні орієнтири та їхні матеріальні й вербальні символи.

Ментальні нащадки поневолювачів нікуди не поділися. Нині вони (як адепти «руского міра», зі сріблолюбства чи недоумкуватості – не суть важливо) намагаються знівелювати, стерти зі свідомості людей їхні історію, мову, культуру. Так з’являються відповідні завданню бренди і логотипи. У нашому випадку – три кам'яні половецькі баби. На фасаді музею, обкладинці бренд-книги, на візитках і значках, кухлях і торбинках. Новий брендинг музею до його 170-річчя. Від нової очільниці.

Мовляв, ніякі ви не козаки-січеславці, а нащадки кочовиків-перекотиполя, без роду і родоводу. «Рускомірці» аплодують: ваші предки — не творці першої демократичної республіки вільних людей – Козацької Січі, а половці, які Україну не будували й не захищали, а руйнували. Куди вам до демократичної Європи? Вам сюди – у «рускій мір»! Директорка навіть до заходів «Жінка в науці» лекцію підготувала: «Жінка крізь віки. Половчанки».

А хто ж вона, ця «половчанка», що опинилася у кріслі директора музею?

Кілька місяців тому сайт Дніпропетровської обласної ради оголосив результати засідання конкурсної комісії з добору директора комунального підприємства закладу культури «Дніпропетровський національний історичний музей імені Д.І. Яворницького»
Дніпропетровської обласної ради.

На своєму засіданні 16 листопада минулого року конкурсна комісія заслухала публічні презентації програм розвитку музею і дійшла висновку, що в нелегкому змаганні конкурентів «обійшла» Пісчанська Юлія Вікторівна, підприємець.

Ще на етапі участі у конкурсі до Пісчанської у громадськості були (а в комісії мали би бути) серйозні претензії. Як зазначає сайт Дніпроград, кандидатка, подаючи документи для участі в конкурсі, внесла до автобіографії неправдиву інформацію. Зокрема, вона в казала, що від 2011р. дотепер (тобто на час подання документів) працювала продюсером ТОВ «Горизонт-фільм», насправді ж зазначене товариство була зареєстроване в Ялті у 2012р. Співробітники видання також з’ясували у ДФС, що «Горизонт-фільм» жодного штатного працівника не мав і не має. А Пісчанська своєю чергою, як свідчать подані нею документи, не має необхідного для обіймання такої посади як мінімум трирічного досвіду роботи у органах державної влади чи місцевого самоврядування. Хоча зазначена вимога міститься у Законі України «Про культуру», членів комісії це не зацікавило. Коли ж цими питаннями поцікавилися присутні на засіданні представники громадськості та журналісти, їх швиденько «попросили» із залу.

За зачиненими дверима рестораторка п’ятьма з восьми голосів перемогла своїх конкуренток. А саме — Н.Капустіну, яка обіймала посаду директора музею протягом останніх двадцяти років, та Я.Тимошенко – керівницю музею-садиби Дмитра Яворницького.

Незважаючи на протести громадськості, обурену заяву журналу «Музеї України» спільно з сайтами медіа-групи УПК, ба навіть на те, що попереду замаячіли судові позови, — обласна рада нового конкурсу не оголосила і де-факто рішення комісії залишила в силі. Профільні комісії обласної ради кандидатуру Ю.Пісчанської не затвердили, сесія це питання не розглядала, однак термін перебування на посаді Ю.В.Пісчанській продовжено на два місяці.

А спритна директорка розпочала свою діяльність. Із дещо підозрілої, скажімо так, оборудки — тімбілдінгу (побудови команди), за який із музейного бюджету було виділено – не багато-не мало- 190 тис.грн. У тому числі на оплату послуг двох тренерів – по 35 тис.грн за один день роботи. А ще — 27 тис.грн за оренду… сотні барабанів та інших ударних інструментів.(Дніпроград)

І це коли зарплатня у співробітників музею дуже скромно, якщо не сказати – мізерна.

Ще в перебігу конкурсних подій очевидці спостерігали вельми дивні речі. Скажімо, коли під час голосування із залу «попросили» представників громадськості та ЗМІ, присутніми залишилися працівники апарату та помічники деяких обласних депутатів.

Які рушійні сили цього призначення – вказівка «згори», чиясь персональна зацікавленість?..

Тим часом співробітники побоюються, що постраждають унікальні музейні фонди; скарби козацької доби, експонати, які стали символами української нації, будуть підмінені, розграбовані чи знищені.

За звичкою, усталеною в нашому суспільстві, кортить виголосити риторичне: «А що ж Мінкульт?!!» Проте – на тлі недавніх скандалів з призначенням гендиректора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», масовим закриттям бібліотек, спробами перетворити столичний Будинок учителя (Будинок Центральної Ради) на шинок із туалетом у кабінеті М.Грушевського та інших подібних історій – вигукувати нічого не хочеться. І, певно, не треба. Слід просто акуратно і законно змінити владу. А все, що довкола неї налипло, саме відпаде.

Олена Бондаренко,