chrome firefox opera safari iexplorer

Дмитро Дорошенко домігся приєднання Криму до України

08 квітня 2019 о 07:00
io.ua

Народився Дмитро Дорошенко  8 квітня 1882 місті Вільнюс, Литва. Що зробив для країни український діяч та чого на уроках історії нам не розповідали? 

"Познайомили мене якось із одним жидівським підприємцем, – описує Дмитро Донцов епізод у своїх спогадах про Київ 1918 року. – В бігу розмови запитався він мене, «чи довго буде Україна». Я не зрозумів докладно й запитався, про що йому ходить? Тоді він заявив, що має намір накручувати фільм «Мазепа», тому й поставив мені те питання. «Бо, самі понімаєте, коли Україна буде тільки коротко, то імпреза не оплатиться».

У таких непевних політичних умовах довелося працювати Дмитрові Дорошенку, міністрові закордонних справ Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського. Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав «визволення з-­під опіки союзників, німців та австро­угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об'єднання всієї української території». Уточнював, що цього можна досягнути лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування власних збройних сил. Але це не вдалося ні Грушев­ському, ні Скоропадському, ні Петлюрі. Тобто, політикам, ­значнішим за Дорошенка. Та йому й не дуже довіряли. Недарма офіційно його посада звалась навіть не «міністр», а «управляючий міністерством» – фактично виконувач обов'язків. ­Дмитро Дорошенко провів у міністерському кріслі півроку, і після того більш ніж половину життя жив за кордоном.

Міністром закордонних справ Української Держави ­Павло Скоропадський призначив Дмитра Дорошенка в травні 1918 року. Якийсь час склад уряду не затверджували, і ­гетьман ніяк не міг вирішити, хто очолить зовнішньополітичне ­відомство. Сам Скоропадський у «Спогадах», написаних одразу по скиненні з гетьманства, визнає, що просто не мав іншої кандидатури: «Министр иностранных дел, Дмитрий ­Дорошенко, был не совсем подходящим. Его никто не признавал. И украинцы, и великороссы его одинаково не любили. К сожалению, у меня первое время некем было его ­заменить. ­Да, впрочем, это и неважно было: почти все время Гетманства внешняя политика находилась в моих руках, руках Палтова (заступника Дорошенка. – „Країна“) и отчасти Лизогуба (прем'єра. – „Країна“). Дорошенко вел только галицийскую политику. У него было много друзей во Львове, и он постоянно возился с этими украинскими делами. Он был ярым украинцем, но несколько смягченного типа, в смысле шовинизма. Собственного мнения он не имел, руководился, главным образом, тем, что скажут о нем в украинских кругах. Но так как он попал в кабинет, где шире ­смотрели на вопрос строительства государства, нежели на это смотрели наши украинцы, то он в кругах последних тоже не был правоверным и от него отказывались. Он так, кажется, и сидел до конца между двумя стульями».

Гетьман, тоді ще затятий федераліст, мав підстави не ­любити Дорошенка. Під час офіційного візиту міністра до Берліна, на зламі жовтня–листопада 1918­го, один із німецьких політиків запитав його думку про перспективи самостійності та федерації для України.

– Ідея федерації не чужа в українській історії, тільки ­спроби федерації досі не були для України щасливі, – відповів Дорошенко. І додав – всупереч офіційній позиції гетьмана та його уряду. – Тепер для нас питання федерації не є актуальним. А що буде далі – побачимо.

Це було за декілька днів до появи 14 листопада 1918-­го гетьманської грамоти про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж Дмитро Дорошенко довідався про свою відставку. Закінчує Павло Скоропадський характеристику свого міністра так: «Я всегда считал, что на пост министра иностранных дел нужно человека, несравненно более широко образованного. Один уже факт полнейшего незнания языков сильно вредил ему». Та вже за сотню сторінок гетьман пише: «Внешнюю политику, собственно говоря, вел я вместе с Дорошенко и Палтовым».

Олександр Палтов – колишній камергер і царський урядовець – був «сірим кардиналом» у гетьманському ­уряді. У спогадах Дмитро Донцов, який за Гетьманату очолював Українську телеграфічну агенцію – державне інформагентство, описує прикметний епізод – дипломатичний раут у червні 1918 року: "На прийняттю трапився зі мною комічний інцидент. На другім кінці стола, коло Мумма (посол Німеччини в Українській Державі. – «Країна») і австрійців, – вставали й говорили промови. На моїм кінці, маючи цікавих співрозмовців, я, зайнятий ними й добрим вином, не звертав уваги на промовців, серед яких був і Дорошенко. Коли посол Мумм попросив мене перекласти по­німецьки промову, щойно виголошену по­українськи Дорошенком, я мусив встати і заімпровізувати переклад промови, якої я не слухав, але яку в тих обставинах повинен був би виголосити міністер заграничних справ. Хутко по тім Палтов підійшов до мене і з веселим обличчям шепнув: «Галупчік, Ви вєліколєпно пєрєвєлі!» Очевидно, Дорошенко й не здогадувався, який вплив у міністерстві закордонних справ мав його заступник. Бо сам згодом писав: «Палтов не тільки мені не заважав, але навпаки, був дуже корисним: це була дуже розумна, здібна й енергійна людина, яка вміла знайтися в усяких обставинах і поводилась із великим тактом».

Визнавав, що «зовсім не був гетьманцем», коли в травні 1918­го прийняв від Скоропадського міністерський портфель. Але зробив це, бо був упевнений, що «традиція української національної державності мусить піддержуватися в кожній, хоча б, може, й переходовій, тимчасовій формі державності». І вже потім, коли "придивився до державної праці гетьмана і тих перспектив, які вона одкривала для нашої національної справи, зробився, дійсно, «гетьманцем». ­Дорошенко схилився до того, що «гетьманство було і єсть найбільш відпо­відною формою організації самостійної української держави».

Справжнім «гетьманцем-державником» він став уже на еміграції, під впливом найвідомішого ідеолога українського монархізму – В'ячеслава Липинського. Дорошенко, як міністр закордонних справ, призначив того послом у Відні. У 1920–1921 роках обидва брали активну участь у становленні Українського союзу хліборобів-­державників – гетьманського руху на еміграції. У 1920­х разом видавали журнал «Хліборобська Україна»: головний редактор – Липинський, завідувач відділу хроніки й бібліографії – Дорошенко.

Чи Дмитро Дорошенко, фаховий історик, був добрим політиком?

«Єдинонеділимці», які перечікували російську більшовицьку бурю в гетьманському оточенні, пишуть, що – ні. Приміром, один із них залишив такий пасаж: «Министром иностранных дел был назначен украинец Д.И. Дорошенко, замечательный главным образом своей красивой наружностью…» А Василь Зіньківський – міністр сповідань у кабінеті прем'єр­міністра Федора Лизогуба – згадував, що Дорошенка уявляв людиною не дуже розумною в питаннях політики, але «себе на уме», «сдержанным и скрытным, честолюбивым, основательным и солидным, но непобедимо провинциальным». І гріх його такий: «Словесная „незалежність“ Украины его больше волновала, чем трезвый учет реальных будущих отношений Украины и России».

З українського табору йому теж не сипали компліментами. Михайло Грушевський, політичний противник Дмитра ­Дорошенка, характеризував його як «амбітну, владолюбну та шанолюбну людину». Той у відповідь називав Грушевського «тяжким чоловіком». Володимир Винниченко, коли дізнався, що Дорошенко опинився серед міністрів Скоропадського, нарік його «зрадником і мерзавцем». Однопартійці, очевидно, думали так само – після призначення міністром його виключили з Української партії соціалістів-­федералістів навіть без попередження. А для самого Дмитра Дорошенка була важлива не форма, а зміст: «Є Українська Держава, і я служу їй, а не тій чи іншій партії».

Зрештою, Дорошенко не був безпомічним урядовцем. Саме він добився ратифікації Берестейського миру й саме при ньому Україну визнали близько 30 держав світу.

Не бракувало йому й рішучості, як­от у серпні 1918 року із приєднанням до України Криму. Місцевий крайовий уряд із колишніх царських чиновників на чолі з генералом Матвієм Сулькевичем опирався визнавати над собою владу гетьмана Скоропадського. Відмовився приймати урядові телеграми українською. «Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова, – пише Дорошенко у другому томі своїх „Споминів“. – Я настояв у Раді міністрів на проголошенні „митної війни“; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю фруктів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для фруктів, стружок, опилок для упаковання. Все те звичайно привозилось з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування фруктів, дров для сушки – і всього цього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садовників зробилося катастрофічним».

Результат: за місяць, у середині вересня, до Києва прибула кримська делегація для переговорів про об'єднання з Українською Державою. Блокаду зняли – українські зерно й цукор знову попливли на півострів. «До нас переходила фактична влада над Кримом, – пише Дорошенко. – Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі»

«Справжній український аристократ і чомусь соціял-демократ»

Під час навчання в Петер­бурзькому ­університеті 1903 року тамтешні студенти – вихідці з Києва – ­обрали Дорошенка головою своєї громади. За два роки він перейшов до Київського університету, де завжди хотів учитися. Там писав для газети «Рада», яку видавав Євген Чикаленко. «Дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ, – описав він Дорошенка у ­своїх „Спогадах“. – Дипломат у поводженні з людьми і чомусь соціял-демократ. Має надзвичайну пам'ять, пише легко, гладко й скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний співробітник».

Пізніше, 1926 року, коли Дорошенко очолив у Берліні Український науковий інститут, один із його учнів свідчив: «1926-го Доро­шенко був ще молодою людиною. Невеличкої, але стрункої постави, гарний на вроду брюнет, із блискучими карими очима, завжди пристойно одягнений (зимою в чорну або синю пару, літом – у легку світло-сіру), з невимушеними манерами старих дворянських часів, в яких сполучалися простота й ­почуття власної гідності, ввічливість і стриманість, спокійний, без будь-якої нерівності в поведінці з людьми – він робив враження джентльмена англійського зразка».

Протягом 1917 року ­Дмитро Дорошенко пережив еволюцію поглядів щодо майбутнього своєї батьківщини – від автономії у складі Росії до незалежності. У статті «З історії автономії й федерації України», написаній навесні-влітку 1917-го, він ще стоїть на позиціях автономії України в рамках федерації й доводить, що це – український ідеал, притаманний «і самому народу, і найкращим його ­представ­никам – Богдану Хмельницькому, Кирило-Мефодіївським братчикам, Драгоманову, Грушевському». А наприкінці того самого року Дорошенко – вже переконаний державник, прихильник незалежності України. Про Російську імперію писав: «народи повинні ­розбити „останню шкарлупку своєї спільної тюрми“.

У роду були два гетьмани

1882, 8 квітня – ­Дмитро Дорошенко народився в місті Вільно, тепер Вільнюс – нинішня столиця Литви. Там його батько по закінченні інституту в Харкові служив військовим ­ветеринарним лікарем. Походив зі старовинного українського ­козацько-старшинського роду. ­Родове гніздо – хутір Дорошенків на Глухівщині. Усі канікули Дмитро проводив там. Із цього роду вийшли два козацькі гетьмани XVII ст. – Михайло і Петро Дорошенки.

1892–1901 – навчається у Віленській гімназії, згодом – у Варшавському, ­Петербурзькому, Київському університетах. Пише для газети „Рада“, яку видавав Євген Чикаленко. 1909-го закінчує історико-філологічний факультет Київського університету з дипломом І ступеня, який відповідав докторату західноєвропейських університетів. Отримує запрошення викладати історію в комерцій­ному училищі в ­Катери­но­славі, сучасний Дніпро­петровськ. Працює там до 1915-го. ­Видає часопис „Дніпрові хвилі“, разом із дружиною організовує роботу ­»Просвіти".

1915–1917 – уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-­Західному фронті, очолює відділ допомоги українцям в окупованих російськими військами землях Австро-Угорщини. Був членом Центральної Ради. 22 квітня 1917-го призначений російським Тимчасовим урядом крайовим комісаром ­Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. ­Вступає до Української ­партії ­соціалістів-­федералістів.

1918, травень-листопад – міністр закордонних справ Української ­Держави. ­Кабінет міністра був у колишній спальні Тере­щенка, а приймальня – в будуарі. Після падіння режиму гетьмана Павла Скоропад­ського жив у ­Кам'янці-­Подільському, працював приват-­доцентом в університеті.

1921 – виїжджає за ­кордон. У Празі – професор ­Карлового та Українського вільного університетів. ­Викладає історію ­України у Віденському, Берлін­ському та ­Женевському ­університетах.

1936-го православний факультет Варшавського університету запрошує Дорошенка зайняти кафедру історії вселенської церкви. Працює там до початку Другої світової війни. Видає «Огляд української історіографії» (1923), двотомники «Історія України 1917–1923» (1932), «Нарис історії України» (1933), мемуари (1924, 1949). Загалом покажчик його праць з історії містить близько тисячі назв.

1945 – обраний президентом Української вільної Академії наук. 1947 року переїжджає до Канади, де працює професором Колегії св. Андрія у Вінніпегу. Його лекції – блискучі, але на схилі літ професор починає втрачати голос. 1950 року повертається до Європи. Співпрацює з редакцією «Енциклопедії україно­знавства».

1951, 19 березня – помер у Мюнхені. Похований там на Лісовому кладовищі.

Одружився за кілька місяців після знайомства

Про своє сімейне ­життя Дмитро Дорошенко в мемуарах згадує ­кількома рядками: «Весною 1907 року одружився зі слухачкою української ­Музично-драматичної школи Миколи Лисенка Наталею Васильченко. Ми познайомилися в театрі на виставі драми Грінченка „На новий шлях“, де вона грала роль героїні. Васильченко була улюбленою ученицею ­Лисенка. За якихось пару місяців після знайомства ми побралися».

Наталія Васильченко (на знімку) народилася в Ніжині 1888-го. За Дмитра Дорошенка вийшла заміж, маючи 18 літ. У Києві вчилася на драматичному відділенні Музично-драматичної школи Миколи Лисенка. Амплуа Наталі Васильченко – інженю, французькою ingenue, наївна – ролі простодушних дівчат, здатних на глибокі почуття. 22 вересня 1918-го зіграла Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки на сцені Державного драматичного театру, що містився на вул. Мерингівській, 8 – теперішній Заньковецької.

Дітей у подружжя не було. Наталя Васильченко-Доро­шенко набагато пережила чоловіка: за одними даними, померла 1970-го, за іншими – 1980 року.

Джерело: gazeta.ua
Розділи: Суспільство

9 жовтня

Інші дати
Народився Михайло Кравчук
(1892, с. Човниця Волинської обл.-1942) - визначний український математик, педагог та громадський діяч, академік ВУАН. Автор української алгебраїчної та геометричної термінології. Організатор першого Київського математичного товариства та першої математичної олімпіади школярів (1935).
Розгорнути
Народився Микола Бажан
(1904, м. Кам»янець-Подільський, Хмельницька область - 1983) — український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, організатор і видавець багатьох універсальних видань. Автор творів «Майстер залізної троянди», «Політ крізь бурю», «Розмова сердець», «Клятва», переклав українською мовою «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі.
О земле юрб і добр, о земле сил і дій, Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю В єдиній складності твоїй. Тебе до пня, до дна тебе й до краю Всю вичерпать і розітнути суть! Тебе, немов мету і жертву, розкриваю Й не можу до кінця збагнуть, Бо мудрости й буття неісходима путь (Микола Бажан)
Розгорнути