lifekiev.com

28 грудня
1895 р. у паризькому «Ґранд-кафе» показали десять кінострічок – зовсім коротеньких — брати
Люм’єр. Показ
був платним.  Вважається, що відтоді
почалася історія кінематографа. 

Лише за два місяці після цієї події — 4 березня 1896-го —
в київському театрі Берґоньє (на розі теперішніх вулиць Б.Хмельницького та
Пушкінської) художник В.Галімський (чудовий, до речі, пейзажист!) показував
«живі картини»: «Ангел смутку», «Ніч на Івана Купала», «Амур і Псіхея»,
«Стенька Разін»,«Циганській табір» та інші.

  А 26 грудня
вперше на київських обширах засяяла  сенсація
світового рівня —  сінематограф братів Люм’єр. Глядачі
побачили 50 фільмів, кожен тривалістю 50 секунд. 

Потім з’явилися «ілюзіони» — прообрази кінотеатрів. Вони
працювали будь-де: у кав’ярнях та колишніх крамницях, на складах… Переважно
київські ілюзіони з’явилися на Хрещатику, й було їх понад десяток.   

 Фільми йшли один
за одним без перерви, входити до залу й виходити можна було вільно, розпису
сеансів не було, зображення
миготіло… 

А потім Серж Френкель відкрив кінотеатр «Люкс» (на розі
Хрещатика і Прорізної), й це був перший у Російській імперії «прокатний»
кінотеатр. Господар сам купував фільми й надавав їх у оренду іншим кінотеатрам.
За якийся час  Сергій Андрійович створив
кінематографічне акціонерне товариство, що охопило мережею мало не всю імперію.

У Києві відкриваються нові й нові кінотеатри ( у міському
довіднику за 1915 р. їх значилося вже 
42!). Зростає конкуренція. Щоб привабити глядача, власники кінотеатрів
перед сеансами пропонують виступи акторів, ясновидців та фокусників. 

 Змінюються умови
перегляду: в залі з’являються вентиляція, підлога під нахилом, зручні крісла.
Найкращим на той час вважається «Експрес» 
зі своїм шикарним інтер’єром та оркестром, який супроводжував показ
«німого» кіно.

 Від 1908 р.
починає усталюватися традиція походів до кінотеатру у вихідні та на свята.

 Підприємливі
кінематографісти — Р. Штремер, А.Шанцер,
А. Мяновський — мали свої студії.
Знімали хроніки та «натуру», наприклад, «Китоловство на Півночі», «Пожежа нафтових баків» тощо. Часто показували
ріки: «Гірські річки
Франції», «Блакитний Дунай». Демонстрували й «смішні» стрічки: «Підроблений наречений», «Карапуз викрав
слона»…  

Фільми змінювалися раз на чотири дні. Переглянути кіно
можна було за 10 – 30
коп. (найдешевші квитки), а середня ціна перегляду становила  близько 1 рубля.   Слід сказати, що
середня зарплатня
робітника становила 36 руб. на місяць.  

 Докладно, розлого
й цікаво  історія розвитку київського
кіно – від початків і майже дотепер – викладена у дослідженні кандидатки
історичних наук, Оксани Овсіюк.