24tv.ua
«Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…»
Олександр Довженко, «Щоденник».
На тлі війни, що триває в Донбасі от уже п’ять років, особливо помітні російські намагання (що вже стали державною політикою) применшити роль України у здобутті перемоги в Другій світовій війні.
У своєму дивом вцілілому «Щоденнику» великий український режисер Олександр Довженко залишив нам роздуми про долю України в тій пекельній війні. 6 вересня 1945р.він записав:«Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з ЗахідноїУкраїни, та й зараз висилають немало. А народженняввійде в норму хібалише в 1950 році.Таким чином, Велика Удовицявтратила сорок відсотківсвоїхубитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужіземлі на вічнеблукання. А до війни… вона втратила, кріммільйонівзагиблих в боях і засланняхполітичних, ще 6 мільйонів од голоду вурожайний 1932 рік…»
Повернувшись із фронту, військовий кореспондент О.Довженко занотовує: «Українапоруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбованівсіміста. У нас неманішкіл, ніінститутів, німузеїв, нібібліотек. Загинулинашіісторичніархіви, загинуломалярство, скульптура, архітектура. Поруйнованівсі мости, шляхи, розорилавійнанароднегосподарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майжевчених, обмальмитців… І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко і тоскноменіробиться на душі…».
Звідусіль вигнаний, підданий скаженому цькуванню за свою, кров’ю серця написану, кіноповість «Україна в огні», Довженко з болем пише:«У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказатибуло слово на захист, коли отакавеликазагроза нависла над нещасноюмоєю землею».
Вшановуючи пам’ять всіх наших співвітчизників і співвітчизниць, які самовіддано захищали рідну землю в роки тієї наймасштабнішої та найкривавішої з усіх 14 тисяч воєн в історії людства, ми українці, просто зобов’язані «заступитись за народ свій». А отже, говорити правду про його подвиги, втрати і перемоги. Сьогодні це як ніколи потрібно, важливо і актуально.
Отже, Україна в огні: лише факти.
Центр бойових дій на Східному фронті наприкінці 1943 р. перебував на території України. Загалом 1250 днів і ночей наша країна палала у вогненному вирі. Стратегічну операцію вели впродовж п’яти місяців — до 6 травня 1944р. – чотири Українські фронти. Операція складалася з 11 тактичних, серед яких — Корсунь-Шевченківська, що увійшла до історії Другої світової як ще одна Сталінградська битва, та битва за Дніпро, в якій загинуло чи було поранено майже 2 мільйони людей.
Українські фронти брали участь у звільненні від нацистів Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії, Німеччини. У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському – до 80%).
Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців.
Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці становили понад 23%. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці.
В армії й на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 мільйонів українців; понад 60% із них геройськи загинули.
2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб, родом з с.Ображіївка (нині Сумська область), збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм.
З 4-х повних кавалерів ордена Слави – двоє українців: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.
Про визначну роль українців у перемозі над нацизмом свідчить і той факт, що орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.
30 квітня о 14.25 у Берліні над Рейхстагом замайорів Прапор Перемоги. Участь у цій події підтверджена протокольним документом «Боевая характеристика знамени», за підписами командувача 3-ї ударної армії генерал-полковника В.Кузнецова та члена військової ради генерал-майора А.Литвинова (цитую мовою оригіналу): «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».
Отже, прапороносців було не двоє, як стверджують російські лукавці від псевдоісторії, а троє: українець Олексій Берест, уродженець с.Горяйстівки Лебединського повіту (Харківщина), грузин М.Кантарія і росіянин М.Єгоров. Забезпечили їхнє просування під ворожим вогнем автоматники відділення 19-річного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, який, будучи пораненим, продовжував прикривати товаришів і власноруч прикріпив один з прапорів на колоні Рейхстагу.
Олексій Берест і Петро Щербина були представлені до звання Героя Радянського Союзу, однак українців так і не відзначили. О.Берест посмертно удостоєний звання Героя України. П.Щербина, незважаючи на клопотання земляків, нагороди не отримав.
2 вересня 1945р. в Токійській затоці,на борту американського лінкора «Міссурі», був підписаний акт про капітуляцію Японії, чим остаточно була завершена Друга світова війна. Від імені СРСР цей історичний документ підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області.
Єдиною жінкою-командиром взводу морської піхоти була українка з міста Новий Буг Євдокія Завалій, яка звільняла Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори,висаджувалася з десантом у Констанці, Варні, Бурґасі.
Багато українців воювало проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській – близько 45тисяч, армії США – 80тис. (з них 40 тис. брало участь у висадці американських військ у Європі).70% чехословацької бригади генерала Людвіґа Свободи становили українці. 120 тисяч українців воювало у Війську Польському, понад 5 тисяч – у Франції.
Франузи вдячно памятають героя Руху Опору «Базиля», чи Борика – так вони називали Василя Порика, українця з с.Соломирка на Вінничині. На чолі партизанського загону він боровся з нацистськими окупантами у Північній Франції. 22 липня 1944р. разом зі своїм товаришем Василем Колесником потрапив у засідку і був розстріляний німцями. (1964р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу).
Героїчну боротьбу на два фронти — проти нацистського та більшовицького режимів — вела Українська Повстанська Армія, що налічувала, за різними даними, до 400 тисяч вояків. Понад 100 тисяч воїнів УПА,тобто кожен четвертий, загинули за Україну.
Слід також згадати, що в регулярній радянській армії українців масово використовували на найнебезпечніших ділянках фронту. «Чорносвитників» – мобілізованих з місцевого населення радянськими «польовими військкоматами» юнаків та чоловіків віком від 15-16 до 60-70 років – кидали у бій беззбройними, ненавченими й необмундированими. Попереду – ворог, позаду – «заградотряди» з кулеметами…
Під час бойових дій Червоної армії проти УПА саме ті частини, де служило найбільше українців, використовувалися для знищення повстанців. Так, 21-25 квітня 1944 р. тривав бій під Гурбами — найбільша битва між військами УПА та Червоної армії й НКВС. Проти 10 тисяч повстанців радянське командування кинуло авіацію, бронепотяги, 15 танків, полк кінноти, 30 тис. солдатів- переважно українців.
Проти українців застосовувалися масові репресії вже на звільнених від нацистів землях. Людей висилали та запроторювали до таборів за саме тільки перебування на окупованій території, в полоні чи на примусових роботах. Лише в Західній Україні було вбито і закатовано близько 200 тисяч людей, заарештовано близько 150 тисяч, депортовано понад 200 тисяч. Формально – як «учасників, можливих учасників, прихильників та потенційних прихильників» повстанського руху, а також усіх членів їхніх родин.
Ще в 1970-і роки, влаштовуючись на роботу, людина була зобов’язана вказувати в анкеті, чи перебувала вона або рідні на окупованій території.
Внаслідок організованого голоду 1946-47 р.р. в Україні загинуло понад 1 млн. осіб.
Історики стверджують, що під час Другої світової війни загалом загинуло 13-14 мільйонів українців. (Сукупні людські втрати Великої Британії, США, Франції, Польщі та Канади становили близько7,4 мільйонів). Знищено було 700 українських міст, 28 тис. сіл, 16 тис. підприємств.
24 жовтня 1945р. за особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50-ти держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.
Насамкінець укотре згадаймо нашого геніального Довженка. Ще 1942р. він попереджав про небезпеку «приватизації» перемоги «братнім російським народом» на чолі зі Сталиним. Цю політику прордовжує Путін — теперішній наступник Сталіна, під орудою котрого Росія воює проти незалежної України. Протиставити цій політиці висвітлення правди про Україну у Другій світовій – означає отримати одну з перемог над агресором у його підступній гібридній війні.
Олена Бондаренко
Громадський рух «Рідна країна»
