narodna-pravda.ua
Отто фон Бісмарк іще позаминулого століття сказав: «Війни виграють не генерали – війни виграють
шкільні вчителі».
Справді, саме вчитель не лише навчає свого учня, передає
йому знання, пояснює й підказує. Він прищеплює учневі життєві цінності, формує
його світогляд.
Учитель викладає Науку Життя.
Тому він має бути зразком для учня, прикладом, вартим
наслідування.
Не випадково ж бо ми завдячуємо всім кращим, добрим,
талановитим, що є в нас самих, не лише батькам, а також і улюбленим вчителям.
Святові – 25 років. Засноване воно було 1994р. як професійний день всіх учителів. Це добрий
привід замислитися над складністю й відповідальністю цієї професії. Також і над
тим, що досі в Україні створені далеко не всі умови для належного пошанування
професії вчителя, в тому числі – й у сенсі оплати їхньої дуже нелегкої праці. Більше
того, нова влада має намір різко скоротити фінансування освіти – проектом
Держбюджету-2020 передбачено зменшення видатків Міністерству освіти і науки на
6 млрд грн.
Але я зараз – трохи про інше.
Моя перша вчителька Надія Федорівна Петраченко була
водночас і єдиною вчителькою на все моє невелике – трохи за сто дворів — село
Оріхове. У нашій школі була одна класна кімната. В ній стояло чотири рядочки парт:
кожен рядочок – окремий клас. Наш, перший, був найбільшим – з десяток дітлахів.
В другому і третьому – десь по 5-6. У четвертому вчилася одна дівчинка Валя.
Класові передувала велика кімната, де були довгий стіл і лави
обабіч. Тут на перерві ми пили чай. Прибиральниця бабуся Таня виносила великий металевий
чайник і менший керамічний – із заваркою, а ми діставали «тормозки» (так у Донбасі
називалися пакунки з їжею, що шахтарі брали з дому).
В цій-таки — таки кімнаті відбувалися «лінійки» та інші
заходи «ідеологічного виховання» — під пильними поглядами «піонерів-героїв» зі
стіни.
Жодного з цих заходів я не пам’ятаю. Кажу ж, не
те, щоб її не було зовсім. Просто Надія Федорівна якимось дивним чином оминала
ідеологічну складову навчально-виховного процесу, точніше, не надавала їй
особливого значення.
Запам’яталося на все подальше життя геть інше. Читання
вголос віршів Шевченка – кожен по одній строфі.
Розповіді про улюблену тварину – не вигадану, а ту, що
мешкає вдома, яку можна після школи побачити, погодувати, погладити, а то й на
пашу водити.
Прогулянки балкою,
на дні якої невпинно дзюркоче струмок,
ростуть дерева і в’юниться безліч стежинок. Навесні її схили густо мережилися
крокусами, потім спалахували горицвітом, влітку пливли за вітром з
ковилою. Ближче до рівчака, у
вогкуватій півсутіні, народжувалися фіалки і полуцвітки (ще вони називаються
брат-і-сестра)…
То були найважливіші уроки любові до свого, рідного, що
не проминули з роками.
Як Надія Петрівна вміла водночас давати завдання одному класові, читати з другим, рахувати з третім – то вже інше питання. Але найголовніше – вона створювала таку атмосферу, завдяки котрій ми так летіли до своєї маленької школи, так любили її й нашу вчительку, що, мабуть, і жили б у тому доброму затишку.
Вона, вчителька, й сама була красива, неподібна до наших сільських вироблених жінок: ставна, з короною чорних кіс довкруг голови, з лагідною усмішкою мудрих карих очей – зовсім як у «Пісні про вчительку» П.Майбороди і А.Малишка:
Сонечко встає і шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?
Мій онук-першачок зустрів на початку своєї довгої шкільної дороги вчительку, яка вчитиме його любити світ, знання, поважати себе і зростати вільною, творчою людиною. Такою була моя мрія.
Це тільки здається, що от – маєш відповідний фах, іди і вчи. Насправді то така тяжка праця – вчити понад 30 маленьких людей, кожному приділити увагу. Й не лише на уроках – а група подовженого дня, а перерви?..
Так от, уявляєте – моя мрія здійснилася. Наша Юлія Олександрівна зовсім молода, дуже гарна і ніжна, і вона знає, як говорити до кожного з тих горобенят. Сьогодні вона сказала, що наш хлопчик має великий хист до мов, і що його треба завжди хвалити, аби він вірив у себе, і що вона його любить. Я почувалася щасливою, окриленою цілий день, і зараз мені від цього почуття тепло і легко на душі, як проти сонечка.
Ще я подумала, що коли б кожен і кожна з нас розповіли про своїх улюблених вчителя чи вчительку, вийшла б дивовижно добра, людяна і корисна книга…
Зі святом, дорогі наші вчителі і вчительки!
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
