«Наділив Вас Бог великим талантом… На Вас лежить велика місія. Ваше ім’я повинно стать рядом з Драгомановим, Франком, у Вас на се є всі дані».
Є. Чикаленко, лист до С.Єфремова.
Один із символів українського національного відродження
1917-22 років, талановитий журналіст, член Уряду УНР, Сергій Єфремов відмовився
емігрувати і свідомо прирік
себе на переслідування та
смерть.
…Наприкінці січня 1918 р. Київ захопили більшовики. Почався
кривавий терор: розстріли, грабунки…
Редактогр газети «Нова рада» Сергій Єфремов звернувся з
її сторінок до Юрка Коцюбинського — командувача червоним окупаційним військом,
23-річного сина великого українського письменника Михайла Коцюбинського.
«Пане
Коцюбинський! Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ, – це серце
України й красу землі нашої, – в руїну, зробити з його купу гною й грузу і
почасти нахвалки свої справдили, – одне ім’я спиняє на собі увагу, від одного найбільшим
жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я.
Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що
серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище –
Коцюбинський… Десять днів
мільйонне місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної
людності, конає в смертельному жаху. Десять днів смерть
літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи – я їх бачив,
пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська
воля... І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви
його не захистили... Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові...»
Невдовзі українська армія на чолі з Симоном Петлюрою
вибила червоні банди з нашої столиці.
У квітні 1919-го ворог удруге вдерся до Києва. Сергій Єфремов у журналі «Книгар» пише, що
«вождь пролетаріату» В.Ленін, прикриваючись гаслами про «національне
самовизначення», «…доеволюціонував до большевизму й стоїть нині на чолі Совітської
Росії, теоретично й практично проповідуючи теж імперіалізм – червоний, але
все-таки імперіалізм».
Єфремов розумів, що наражається на величезну небезпеку.
Однак мав і мусив, за своїми переконаннями, вголос застерегти українців від
погибельного загравання з червоним монстром. За жахітною іронією долі саме у
квітні 1919-го Микола Хвильовий вступив до ВКП(б). До проголошення ним заклику:
«Геть від Москви!» залишалося 8 років. До фатального пострілу, яким він поставив
хрест на своїх ілюзіях і на самому своєму житті
– 14…
Сергій Єфремов, на відміну від Хвильового та інших
українських націонал-комуністів, щодо більшовицької влади не мав жодних ілюзій.
Заступник голови Української Центральної
Ради, Генеральний секретар УНР з міжнародних відносин мав би виїхати з України,
але залишився, рокуючи себе на смерть.
Майже рік переховувався у знайомих – на київській
Пріорці, у Глевасі, Боярці. Писав спогади, поспішаючи залишити пам’ять про події
Української Революції.
С.Єфремов міг виїхати «філософським пароплавом»: коли ДПУ
в 1922р. депортувало ним українських інтелігентів-інакодумців, його прізвище у
списку теж було. Проте звернувся до голови Раднаркому УРСР Х.Раковського, і
той, вочевидь, допоміг лишитися в Україні.
Усвідомлюючи оманливість затишшя, все ж влаштовується на роботу – і
впродовж 8 рогків працює у Всеукраїнській Академії наук. – аж до арешту в
1929-му.
Під кінець 1920-х більшовики окупували й Академію. До неї
масово вступили урядовці; вчених почали витісняти, інспірувалися чвари в
науковому середовищі. Єфремов, який ніколи не приховував своїх
антибільшовицьких поглядів, опинився вже й не під прицілом – під вогнем
чекістів.
Наприкінці липня 1928р. у львівській газеті «Діло» вийшла
стаття «Про двох лицарів» — як реакція на безлад у Академії, спровоковані більшовиками
для розправи з «невгодними».
Завершувалася стаття так: «Не доросли ми до
Академії, коли таке так і таким тоном можемо про неї говорити. Не доросли
навіть до того, щоби до великої справи не плутати дрібненьких рахуночків, на
які тільки здатна буває душа «видом малая і не безсмертная» і здіймаємо
патріотичний галас там, де слід було б заховати хоч дрібку національного і
просто людського достоїнства».
Восени 1928р. ЦК ВКП(б) дав сигнал до кампанії проти «єфремовщини». Газети рясніли
нищівними звинуваченнями на адресу академіка-«петлюрівця». Та що там газети — до шельмування Єфремова долучилися
своїми колективними листами навіть працівники театрів і шкіл!
Тим часом каральна система почала розкручувати «справу Спілки визволення України». Слідчий Соломон
Брук говорив відверто: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на
коліна. Кого не поставимо – розстріляємо».
45 науковців,
священиків, літераторів, із яких 26 – працівники ВУАН. Це лише «надводна»
частина айсберга: фахівці стверджують, що у «справі СВУ» було репресовано
понад 30 тисяч людей. Роль очільника СВУ особисто Й.Сталін
відвів Сергію Єфремову. Перед «судом» центральні
й республіканські газети були переповнені
шельмуванням, брутальними звинуваченнями на адресу підсудних, їхніх рідних. Редакції друкували аналогічні
«відгуки читачів». У журналі «Більшовик України» одна з редакційних статей
гриміла: «У процесі СВУ український
пролетарський суд... судить в історичній ретроспективі весь український
націоналізм, націоналістичні партії... їхні негідні ідеї буржуазної
самостійності, незалежності України». Наприкінці листопада 1928-го ВУАН у спеціальній резолюції засудила «…контрреволюційну спробу покидьків та
недобитків української контрреволюції».
Академік Сергій Єфремов — під тортурами й перед
обіцянками слідчого, що в обмін на зізнання
суд збереже життя всім іншим підсудним – 10 вересня «зізнався» в
існуванні «контрреволюційної організації» та своїй «приналежності» до неї.
9 березня – 19 квітня 1930 р. у
будівлі Харківського
оперного театру відбувся «публічний суд», сценарій якого, знову ж таки,
особисто затвердив Сталін.
С.О.Єфремова засудили до смертної кари, яку
замінили на 10 років ув’язнення.
Потім сталася майже фантастична історія. С.Єфремова
доправили до Москви, оселили у розкішній квартирі і…
привезли до Кремля, де Сталін особисто переконував академіка-в’язня звернутися до
українських селян із закликом визнати більшовицьку владу, припинити опір їй, а
також власним прикладом довести відданість більшовикам. Академік С.О.Єфремов
відмовився.
І опинився в Ярославлі, у тюрмі. В нечастих листах писав,
що працює над порівняльним словником Шевченка й Шекспіра, перекладає. Потім був
Владімірскій централ. Де 10 березня 1933 року Сергій Єфремов, сліпий, змучений
хворобами, завершив своє земне життя…
Всі 8 років роботи в Академії Сергій Єфремов вів
щоденник. Він став правдивим літописом більшовицького хаосу.
Пропонуємо кілька цитат із цього безцінного документа.
«13 травня 1924 року… Самогубство серед большевиків тепер взагалі
річ дуже поширена, надто поміж молоддю. І це натуральний наслідок того
переборщення в ідеології і практиці, до якого одійшов большевизм. Виїли з людей
душу і натомість нічого не дали. Жити не стало чим.
Хто не шкурник з природи, у кого є потяг до чогось вищого, той часто мусить
задихатися в цій надто важкій атмосфері, з якої нема іншого виходу, як
револьверне дуло…»
«12 червня 1924 року. Зі школою у нас виходить те саме, що вже сталося з політикою, економікою,
книжкою, театром. Усе українське руйнується руками самих же українців, усяких
Касьяненків та Десняків, як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така
ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків)
і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціяльна
«українізація» тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше,
обрусительна. Гадав би, що якийсь дявольський план, подиктований дуже
далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються з своєю
«буржуазною», якої не було, культурою й допомагають справжній буржуазній,
тільки вже московській культурі здобувати позицію за позицією».
«24 серпня 1924 року. Ввечері часто проїздю
трамваєм по Лук’янівці. Кожного разу мені ласкаво й привітно присвічує червона
зірка з високого тюремного димаря... Це треба було спеціяльно ухитритись, щоб
її там притулити! І це не тільки в Києві»…
__________________
Підготувала Олена Бондаренко
