md-eksperiment.org
«Мовчіть, умріяні сторінки! –
Я справжнім болем догорів!..»
Є.Плужник
Опівдні 31
січня 1936 року в інфекційній палаті лазарету СЛОНа (Соловецького табору особливого призначення) помер іще один в’язень. Лікар Титов, ординатор Тюрк і черговий у палаті Гарбуз склали
відповідний акт. Потім небіжчика
переволокли до трупарні, що була тут-таки, поруч із лазаретом. За два дні під’їхала підвода з дерев’яним ящиком, кількох
небіжчиків винесли з трупарні, кинули до ящика, погонич ногою поправив чиюсь
звислу з облавка руку, підвода посунула.
Так у свою останню дорогу вирушив український поет Євген
Плужник.
Поховали Плужника на табірному цвинтарі. Присутнім
дозволили бути лише одному в’язневі – Валер’ янові
Підмогильному,
близькому другові спочилого.
Місце поховання з часом загубилося, лише по роках на
київському Байковому кладовищі насипали символічну могилу…
Поета Євгена Плужника сучасники порівнювали з
найталановитішими – В.Сосюрою, Т.Осьмачкою. До своєї творчості ставився вкрай
прискіпливо. Якось сказав дружині: «З наєш, я певен — якщо бути поетом, то бути
Великим Поетом.»
Писав затято, аж якось самозречено. Годинами стояв біля вікна своєї оселі на Прорізній,
вдивлявся у Дніпрові далечі, потім швидко хапав ручку і записував.
Євген Павлович Плужник, український поет, драматург,
перекладач, народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької
губернії. Тут колись стояв Острогозький козацький полк.
Був охрещений на честь великомученика Євгенія, чиє ім’я з грецької перекладається як «шляхетний».
Батько майбутнього поета походив із Полтавської губернії, був
гуртоправом – оптовим торгівцем зерном -
тож після якогось ярмарку (а їх у Богучарському повіті щороку
відбувалося близько 120) тут і оселився.
Євген зростав у суто українському середовищі. Слід
сказати, що за переписом населення 1897р. у повіті мешкало 81,8% українців і
лише 17,8% — росіян.
Згодом родина переїхала до Воронежа – батько пристав до
товариства, яке скуповувало вовну і продавало сукно, а згодом став торговельним представником відомої німецької фірми
«Singer» та
оселився у Кантемирівці.
Мама була купецькою донькою. Хворіла на сухоти, а від неї
дістали хворобу і Євген, й інші діти.
Родина мала досить середній достаток, але не бідувала.
Мешкали у власному будинку із садочком.
Семирічним Євген втратив маму. В домі з’явилася далека
родичка, немолода і владна, яка керувала господарством і вихованням дітей.
1908 р. батько
привіз хлопця до Воронежа, винайняв квартиру і записав до гімназії. Тієї, де
свого часу навчався М.Костомаров.
У гімназії
над усі предмети полюбив літературу та історію. Вірші
почав писати російською, потім зошити знищив.
Позаяк усі інші предмети, крім вже названих, вважав
марнуванням часу, його з гімназії виключили за прогули.
Наступною стала гімназія в Богучарі. Й усе повторилося:
бібліотека, читання, новопосталий сінематограф, прогули. З гімназії хлопця
знову «попросили», й батько доправив його до
Ростова. З тим
самим успіхом.
Ще була гімназія у Боброві, й знов те саме…
Ні, не зовсім те саме. Бо вчитель російської словесності,
придивившись пильніше до твору гімназиста, виявив у того небиякий талант…
15 лютого
1918 р. восьмий клас гімназії, за рішенням директора, закінчив
навчання – у зв’язку з
тривожною ситуацією. Євген поїхав
до рідної Кантемирівки, яка невдовзі перетворилася на територію фронту. До слободи увійшли німці. Позабирали коней,
вози, зерно. Непокірних страчували, обійстя підпалювали. Потім прийшли
білокозаки, ще жорстокіші.
Перед тим, у перший рік жовтневого більшовицького перевороту,
помер від сухот Григорій, брат Євгена. Помирала сестричка Маруся. Ще один брат,
Іван, зовсім відцурався родини.
Батько вирішив повертатися до України. 1918 р. Плужники прибули на Полтавщину. Але й на рідній землі чигало горе.
Померла бідолашна Маруся, за нею пішов із цього світу батько.
Євген вчителював. У Великих Сорочинцях влаштував самодіяльний театр, де був і
автором п’єс, і
режисером, і актором.
Та все ж, навіть за підтримки батьків, що підгодовували
молодого вчителя своїх дітей, скрута змусила Євгена виїхати до Києва, де
мешкали брат Василь і сестра Ганна.
Восени 1920 р. Євген Плужник вступив до Київського зоотехнічного інституту,
збирався стати ветеринаром. Але швидко йому набридло – подався у актори. Від 1921-го навчався у Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка. Навчався
успішно, але все ж покинув і цей інститут: загострилася хвороба, до того ж –
закохався ( у дівчину, яка теж відвідувала театральні курси, полтавчанку із
Шилівки Галину Коваленко).
Почав учащати до неї на Прорізну, де у кутовій комуналці
дівчина мешкала разом із двоюрідною сестрою. Сідав у фотель (був глибочезний,
тож називав його «піч») і мовчав.
Коли зник на кілька місяців, Галина зрозуміла, що й сама
закохалась.
У жовтні
1923 р. Євген і Галина побралися.
Квартирку на Прорізній перегородили, на одній половині –
Плужники, на іншій – Марія, та сама двоюрідна сестра Галини. Дотепна, розумна,
випускниця Петербурзького Інституту шляхетних панянок та Київського
університету, Маруся… також подобалася Євгенові. Їй поет присвятив свою
геніальну поему «Галілей».
(Після загибелі Плужника саме вона, вчителька українських
мови та літератури Марія Юркова, зберегла його київський архів, завдяки чому
1948р. у Західній Німеччині вийшла друком третя поетична збірка Є.Плужника –
«Рівновага»).
Євген поринув у творчість. Відтепер пише тільки
українською. Працює у
редакціях перекладачем, займається самоосвітою, багато і
натхненно пише.
1924 стає учасником творчого об’єднання «Ланка».
У 1926 р. хвороба знову загострилася. Відтоді Плужник
щороку лікується у Криму чи на Кавказі.
4 грудня 1934 р. Євгена Плужника заарештували органи
НКВС. У березні 1935р. Є.Плужника, Г.Епіка,В.Підмогильного, М.Куліша,
О,Ковіньку та ще кількох літераторів за обвинуваченням в участі у
«націоналістичній організації» Військова колегія Верховного суду засудила до
розстрілу. Вирок замінено на ув’язнення в таборі СЛОНу.
Тут і помер від сухот один з кращих українських поетів.
Його останніми словами було: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».
* * *
Для вас, історики майбутні,
Наш біль – рядки
холодних слів!
О, золоті далекі
будні
Серед родючих
вільних нив!
Забудь про ті
натхненні свята,
Що в них росила
землю кров!
Мовчи, мовчи,
душе підтята.
– Агов!
Якийсь дідок
нудний напише,–
Війна і
робітничий рух...
О, тихше!
– Біль не
вщух!..
____________________
Підготувала Олена
Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»
