chrome firefox opera safari iexplorer

Станіслав Людкевич – «Прометей української музики»

24 січня 2020 о 06:01

24 січня 1879р. народився Станіслав Людкевич – «Прометей української музики».

Львів’яни переповідають, що Людкевичу належить геніальний афоризм.  Під час  урочистого засідання в Опері  у вересні  1939-го  радянські «визволителі»  наполягли, аби метр виголосив вітальне слово. Той скромно вийшов  до  трибуни і промовив: «Нас визволили, і на то нема ради!».

«Визволителі» пінилися з люті, але нічого не змогли вдіяти: він був великим композитором.

Унікальну обдарованість Станіслав Людкевич, вочевидь, успадкував від своїх предків — українців, які мешкали на перемишльських теренах.

Михайло Людкевич, дід майбутнього кмопозитора, закінчив Львівську духовну семінарію і Львівський університет. Батько, Рандольф-Михайло-Пилип, упродовж багатьох років був директором школи в Ярославі. Педагогічна праця, якій він присвятив 45 років життя, була відзначена  бронзовою медаллю.

Дід по материнській лінії  — Олексій Гіжовський — також  навчався у Львівських духовній семінарії та університеті.   Захоплювався історією, філософією, музикою. Ще у гімназії затоваришував із Михайлом Вербицьким, автором  музики нашого Гімну, й приятелював із ним ціле життя.

Пилип Людкевич і Гонората Гіжовська побралися 1871р.  В Ярославі у подружжя народився син Станіслав. Коли хлопчикові виповнилося чотири роки, рідні виявили в нього надзвичайний музичний слух. Його першою вчителькою музики була мама – пані Гонората віртуозно грала на фортеп’яно.

12-річному учневі Ярославської гімназії Станіславу Людкевичу доручили керувати хором. У 17 років юнак уперше заявив про себе як композитор: на вечорі  пам’яті А.Міцкевича в Перемишлі 1896р. його хоровий твір у супроводі фортеп’яно «Пожар» (на текст поеми Ф.Шіллера «Пісня про дзвін») мав неабиякий успіх.

1897р., по закінченні  гімназії, С.Людкевич вступає до Львівського університету, на відділення української філології. Водночас як вільний слухач навчається у Львівській консерваторії.

Якось студенти з «Академічної громади» ініціювали відзначення  25-річчя творчої діяльності Івана Франка, який був для української молоді краю духовним батьком і зразком письменника- борця. Концертну частину урочистостей доручили готувати Людкевичу. Тоді й пролунав уперше хор 19-річного композитора на слова Франкового вірша «Вічний революціонер», а Франко та Людкевич познайомились і тривалий час спілкувалися.

Збори та мітинги незмінно розпочиналися  славнем «Ще не вмерла Україна» в обробці  С.Людкевича.

1903р. на одному з концертів  був виконаний перший симфонічний твір Людкевича «Українське капричіо». Присутній на концерті італійський композитор, автор відомої опери «Паяци» Руджеро Леонкавалло відгукнувся про симфонію  вельми схвально.

1906р. в  Перемишлі Станіслав Людкевич знайомиться з Миколою Садовським та Гнатом Хоткевичем. Останній  знайомить композитора з бандурою.  Людкевич захоплюється інструментом, популяризує його в Галичині. Засновує хор «Бандурист», пише для журналу «Світ» статтю «Відродження бандури».

Невдовзі виходить друком двотомник «Галицько-руські народні мелодії», що його підготував С.Людкевич. Збірка з  1544 пісень — перше наукове і найповніше  на той час видання українських народних пісень. Про неї захоплено відгукувалися  І.Франко, К.Квітка, інші відомі  митці.

1906р. Людкевич вступає вільним слухачем до Музично-історичного інституту при філософському факультеті Віденського університету. Дисертація німецькою мовою присвячена українській та західноєвропейській народній музиці. Отримує вчений ступінь доктора філософії в галузі музики. Навчання продовжує  на відділенні музикології Лейпцизького університету.

У 1908—1910р.р. викладає в гімназії Перемишля. У 30 років стає загальновизнаним, найпопулярнішим композитором Галичини. У листопаді 1910р. очолює  Львівський Музичний інститут.

Під час Першої світової війни  С.Людкевич опиняється в російському полоні.  Потрапляє до м. Перовська в Туркестані. Тим часом у Відні, під час Шевченківського вечора, виконуються його твори. Серед них — народна пісня  в його обробці «Чорна рілля ізорана»:

Чорна рілля ізорана, гей, гей!

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна,

Білим тілом зволочена, гей, гей!

І кровію сполощена.

Ця неймовірної трагічної сили старовинна козацька пісня лунала у Першу світову над загиблими українськими вояками. 1934р. у Варшаві серед 50 українських пісень, уперше  записаних на грамофонну платівку, була й вона.

1 листопада 1917р. музичний відділ при Генеральному секретаріаті народної освіти УНР запросив  С.Людкевича до Києва. Тут композитор познайомився з талановитими колегами — М.Леонтовичем, К.Стеценком, О.Кошицем. Тут йому довелося пережити страшний  терор  червоних  банд  Муравйова…

У вересні 1919р. Станістав  Людкевич  остаточно зхалишається у Львові. Організовує перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві  ім. М.Лисенка. Пропозицію композитора створити у Львові Інститут церковної музики палко підтримує митрополит Андрей Шептицький. Згодом, коли Інститут було засновано, Людкевич  радо погоджується у ньому викладати.  Водночас працює з хорами «Бандурист», «Сурма», «Боян».

Одним із  найвизначніших творів  С.Людкевича для хору стала симфонічна поема «Каменярі» (на слова І.Франка), створена 1926р.  Виконання твору за часів панування Польщі було справді відважним кроком. Адже головною темою симфонічної поеми  була пісня:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

 У 1930-33р.р. С.П.Людкевич редагує музичну частину  «Книги знання» — Української загальної енциклопедії у трьох томах.

1936р. на концерті до 75-х роковин смерті Тараса Шевченка, що відбувся у Львівському оперному театрі, вперше була виконана кантата С.Людкевича «Заповіт».  Музичні критики писали, що це «могутній і небуденний  твір, справжній мистецький твір».

У січні 1939р. Станіславу Людкевичу виповнилося 60 років. Відмовився від ювілейних урочистостей, натомість поринув у підготовку до 125-річчя від дня народження Т.Шевченка. На концерті з цієї нагоди прозвучали перша частина симфонії-кантати «Кавказ» і симфонічна фантазія «Веснянки». Диригував С.Людкевич.

Від 1939р. Станіслав Пилипович Людкевич  — професор, завідувач кафедри теорії та композиції  Львівської консерваторії.

Влітку 1941р., перед самою війною, до Києва з’їхалися музиканти, композитори, знавці й меломани – вперше виконувалася кантата Людкевича «Кавказ». Диригував композитор Микола Колесса. Очевидці розповідають: по завершенні зал підвівся, якийся час – цілковита тиша, а потім – шквал овацій…

Станіслава Пилиповича пам’ятають як людину інтелігентну, неголосну, але у своїх переконаннях непоступливу. Коли 1948р. радянські спецслужби заарештували композитора Василя Барвінського, майже 70-літній композитор був єдиним, хто відверто заступився за колегу. Підписав листа до Президії ВР СРСР  про звільнення і реабілітацію митця. Коли Барвінський після 10 років радянських таборів повернувся на батьківщину, Людкевич допомагав йому відновити, здавалося би, назавжди втрачені  рукописи. (Після арешту Барвінський, на вимогу МГБ, дав письмову згоду на знищення всіх його рукописів).

Загалом Людкевич явно не належав до палких симпатиків радянської влади, котра, звичайно, це усвідомлювала.

У 1958р. Станіслав Людкевич написав оперу «Довбуш». Її розгромили радянські «борці з формалізмом».

1963р. твори С.Людкевича висунули  на здобуття Шевченківської премії.  Премію присудили  композиторові  Г.Майбороді  за оперу «Арсенал», написану на пропозицію  секретарів ЦК КПУ Подгорного і Скаби до декади української літератури і мистецтва в Москві.

Станіслав Людкевич отримав Шевченківську премію 1964р. — за симфонію-кантату «Кавказ» і вокально-симфонічну кантату «Заповіт» на слова Тараса Шевченка….

До 90-річчя композитора було вирішено видати його музикознавчий доробок. Талановитий музикознавець Зеновія Штундер, колишня студентка, а згодом – асистентка С.Людкевича, з допомогою віденських колег отримала з архіву копію дисертації Людкевича «Два причинки до питання розвитку звукозображальності» й переклала її українською мовою. Водночас почала впорядковувати збірку музикознавчих праць професора.  До видавництва «Музична Україна» матеріал надійшов у лютому 1970р. І тут з видавництва – зрозуміло, що на вимогу цензури — почали надходити листи з вимогами вилучити зі збірки всі рецензії С.Людкевича. Редактори скоротили статті «Наші співаки і народна справа» (1900р.), «Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові» (1902р.), вилучили статті  «Справа нашого церковного співу» (1921р.) і «Про красу української народної пісні» (1969р.), а в назві статті «Про націоналізм у музиці» слово «націоналізим» замінили на «національне». Тоді ж видавництво повідомило, що книга вийде в суттєво скороченому варіанті — через… брак паперу.  Композитор А.Кос-Анатольський написав  Голові  Спілки композиторів А.Штогаренку та директорові  видавництва Г.Кулиничу (копія листа зберігається у фондах Музею Людкевича): «Якщо видавництво мало папір на видання збірника музичних анекдотів «Музиканти сміються» тиражем 115 тисяч та російською мовою тиражем 100 тисяч, то соромно мотивувати браком паперу скорочення в збірнику (запланованого тиражем всього в 5 тисяч) такого відомого і заслуженого для української музичної культури автора, як Станіслав Людкевич».

Книга вийшла друком у березні 1973р. накладом 1,5 тисячі примірників. Кілька днів була у продажу, потім її вилучили і знищили.

У консерваторії відбулися збори для «обговорення збірника», точніше – судилища над упорядницею. Були зачитані два позитивні та три нищівні відгуки — на кшталт: «Зеновія Штундер проявила себе науковцем політично неграмотним, а в деяких місцях і навіть ворожо тенденційним». «Штундер стоїть на чужих радянській науці позакласових, об’єктивістських позиціях, часто уникає надання чіткої політичної оцінки тим чи іншим явищам, подіям, товариствам, газетам, окремим митцям».

У підсумку Зеновію , як «класового ворога», звільнили з роботи в консерваторії  ( у трудовій книжці, звичайно ж, був цинічний запис: «За власним бажанням»).

94-річний композитор заходився було захищати дослідницю: звертався  і до Спілки композиторів, і до ЦК КПУ – марно…

Тим часом на засіданні партбюро консерваторії  компартійні ватажки вирішували  долю  архіву Людкевича. Ухвалили, щоб архів не потрапив «у руки реакції», відібрати його у композитора. Із київських музеїв телефонували Станіславу Пилиповичу, навіть приїздили – з пропозиціями передати архів. Професор усім відповідав: «Мій архів є в добрих руках».

15 червня 1973р., щоб підтримати колегу, а водночас – зберегти свій безцінний архів — композитор у  нотаріальній конторі склав заповіт, яким усе своє майно та архів передавав З.К.Штундер.

3  листопада  1973р. Зеновія Штундер, донька Костянтина Штундера — соратника Симона Петлюри, і видатний композитор Станіслав Людкевич узяли шлюб. Через якийся час до подружжя прийшла секретар парткому – щоб перевірити  наявність штампу про шлюб у їхніх паспортах …

Музикознавець Марія Білинська, згадуючи дружину композитора, зазначала: «Мабуть, мало знайшлось би жінок, щоб так жертовно віддались опіці другої людини… вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю».  З.К.Штундер по смерті С.П.Людкевича цілковито віддала себе справі  збереження пам’яті про великого українського композитора. З-під її пера вийшли численні статті, присвячені життю і творчості С.П.Людкевича, а також двотомник «Станіслав Людкевич. Життя і творчість». Зеновія Костянтинівна до останніх своїх днів (померла 6 липня 2016р.) була справжньою берегинею Дому Людкевича – Меморіального музею композитора.

Станіслав Людкевич помер 10 вересня 1979р., через 9 місяців після свого 100-літнього ювілею.

1989р. на могилі великого композитора встановлено пам’ятник – фігура молодого, прекрасного Прометея. Адже Людкевича не раз називали Прометеєм української музики…

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

25 лютого

Інші дати
Народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка)
1871 – українська письменниця, перекладачка, культурний діяч. Автор численних віршів, поем, драматичних творів («Камінний господар», «Лісова пісня», «Бояриня» та ін.).
Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну, Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким. (Леся Українка)
Розгорнути
Народився Лесь Курбас
(1887, м. Самбір Львівська область - 1937) - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Засновник театру «Березіль».
Розгорнути
Народився Павло Вірський
(1905, м.Одеса – 1975) – український танцівник і хореограф. Художній керівник Ансамблю танцю УРСР (1955 – 1975), який з 1977 року носить його ім’я.
Розгорнути