zik.ua
Видатний український поет і перекладач, критик і літературознавець народився у повітовому містечку Зінькові на Полтавщині, в багатодітній родині вчителя Костя Іраклійовича Зерова. Згодом у автобіографії Микола Зеров напише: «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство».
В родині було 11 дітей, досягли дорослого віку семеро, Микола з-поміж них – найстарший.
Школу М.Зеров закінчив тут-таки, у Зінькові. До речі, навчався в одному класі з Павлом Губенком — майбутнім письменником Остапом Вишнею. Освіту продовжив у Охтирській та першій Київській гімназіях; на історико-філологічному факультеті Святоволодимирського університету.
З 1914р. викладав історію у Златопільскій чоловічій гімназії, з 1916-го – також і в жіночій, а в 1917р. – у Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918–1920р.р. викладав українознавство в Архітектурному інституті, редагував журнал «Книгарь». З осені 1923-го - професор Київського інституту народної освіти.
Перші публікації Миколи Зерова з’явилися 1912р. в журналі «Світло» та газеті «Рада». У 20-і роки М.Зеров входить до гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що їх підготував до друку Зеров, стали помітним явищем у тодішньому літературному житті.
1920р. Микола Зеров одружився з Софією Лободою, однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Зі своєю майбутньою дружиною, студенткою історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів, Зеров познайомився у студентській їдальні. У жартівливому циклі сонетів «Зламався зуб» Зеров згадує «байдужу і далеку» Сонічку, що проходить повз нього «як гордая княгиня», завдаючи болю його чутливому серцю. Микола і Софія були однолітками. За якийся час Миколу почали запрошувати до гостинного дому Лобод, де нерідко вечорами збиралося студентство, а невдовзі Софія відповіла згодою на Миколину пропозицію руки та серця. Після одруження М.Зеров отримав запрошення на роботу до Баришівської соціально-економічної школи. У Баришівці письменник плідно творчо працює: тут написані всі вірші, які увійшли до збірки «Камена» (1924р.); низка талановитих перекладів, сонети, оповідання.
Зерови заприятелювали з В.Петровим (Домонтовичем), із яким у Софії розгорівся роман. Письменник знав про це, страждав, але волів терпіти заради єдиного сина Костика (Котика, як називали його вдома). Хлопчик був розумним, розвиненим — Всеукраїнський з’їзд лікарів-педіатрів навіть відзначив його як вундеркінда.
На початку жовтня 1923р. М.К.Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти. На його лекції збиралася мало не вся студентська спільнота. Створилася група літераторів, що згодом дістала назву «неокласики» – одним із її лідерів став М.Зеров. Відбуваються велелюдні літературні вечори, бурхливі дискусії щодо майбутнього літератури. Микола Зеров працює над гуртуванням мистецьких сил.
У січні 1924р. Зеров виголошує на засіданні комісії з культури Всеукраїнської Академії наук доповідь «Українська література в 1923 році», в якій оцінює розвиток української літератури як цілком нормальний, котрий не потребує жодного «ідеологічного» втручання. М.Зерову опонував Д.Загул, який наполягав на необхідності суворої регламентації вибору ідеї твору і художніх засобів її втілення.
1924р. вийшла друком збірка віршів Миколи Зерова «Камена», що вразила сучасників філософською глибиною, вишуканістю мови. Більшовицькі критики натомість закидали авторові «несучасність», байдужість до актуальних питань, зануреність у минуле.
1925-28р.р. тривала літературна дискусія, започаткована статтею Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі». На публікацію відповів М.Хвильовий, на чий бік став М.Зеров, який стверджував: «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». Особливе роздратування «людей з організації» викликала вимога Зерова орієнтуватися не на колективний протекціонізм, а на здорову конкуренцію талантів.
Починаючи від 1926р., Микола Зеров переважно займається літературною критикою, перекладами. Та більшовицька влада вже «накинула оком» на неокласиків, звинувачуючи їх у «антипролетарських настроях».
У червні 1927р. постановою пленуму ЦК КП(б)У була дана «політична оцінка» творчості неокласиків та їхній позиції щодо літературного процесу. Ця постанова фактично забороняла Зерову займатися літературно-критичною діяльністю. Він зосередився на історико-літературних студіях, писав передмови до творів українських письменників-класиків (з них у 1929р. склалася книга «Від Куліша до Винниченка»). Та на початку 1930р. розгорівся процес «Спілки визволення України»: і Куліша, і Винниченка затаврували як «фашистських письменників»; одного з чільних представників неокласиків – М.Рильського – заарештували у «справі СВУ». Зерова примусили виступити «свідком» на процесі. Його життя перетворилося на пекло: постійні цькування, погрози, ризик будь-якої хвилини бути заарештованим. Справжньою трагедією для Зерова стало самогубство М.Хвильового у травні 1933-го. Від Зерова «органи» вимагають «публічного каяття», на яке він не погоджується.
1 вересня 1934р. Миколу Зерова позбавляють можливості викладати в університеті, а у жовтні – й можливості займатися наукою. Стає відомо, що розстріляли його друзів і однодумців – Григорія Косинку та Олексу Влизька. 1 листопада помирає від шкарлатини 9-річний Котик – єдина таткова радість і втіха. Микола Костьович сам ховає сина – з ним на цвинтарі лише двоє колег-викладачів і двоє студентів. Вони переповіли згодом, що Зеров читав над могилою сина вірші латиною. Сказав, що для живих йому читати свої вірші вже не доведеться…
У пошуках бодай якоїсь роботи, розбитий горем, письменник залишає Київ, де поховав синочка й де на нього чигає НКВС, і в січні 1935р.вирушає до Москви.
В ніч із 27 на 28 квітня 1935р. у Москві Миколу Зерова заарештували. 20 травня доправили до Києва – для проведення «слідчих дій». Письменника звинуватили в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Єдиними «доказами» існування цієї «організації» стали вилучені під час обшуку книги «Чорна рада» П.Куліша та «Політика» Г.Косинки.
Зеров на першому допиті заявив, що не причетний до жодної «контрреволюційної діяльності». Однак під тортурами «зізнався»: «…признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».
Енкаведисти за якийся час «сформували» «групу Зерова»: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
1-4 лютого 1936р. на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу, без участі обвинувачених, їм було оголошено вирок. М.Зерова, П.Филиповича та А.Лебедя засудили до 10 років позбавлення волі. Стільки ж отримали інші «учасники групи», які вперше побачили одне одного під час «очних ставок». До 8 років ув’язнення засудили поета М.Вороного, до 7 — співробітника історичного музею Ю.Пилипенка та вчителя з Чернігова Л.Митькевича. Повернутися живим пощастило тільки Митькевичу…
У червні 1936р. засуджені у цій «справі» дісталися пункту призначення. На початках табірний режим був «поблажливішим»: оскільки за станом здоров’я М.Зеров не міг працювати на лісоповалі, його поставили прибиральником. Після роботи навіть мав змогу займатися перекладами: свідки стверджують, що в таборі він завершив переклад «Енеїди» Вергілія, однак рукопис не зберігся.
9 жовтня 1937р. «справу Зерова та інших» переглянула особлива трійка УНКВС у Ленінградській області. 3 листопада 1937р. Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС М.Матвєєв в урочищі Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтелігентів – у якості «подарунка» Сталіну до 20-річчя жовтневого перевороту…
В березні 1958р. Микола Зеров був реабілітований «за відсутністю складу злочину». 1988р. із Сандамоху привезли жменьку землі й поховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві, біля могили його сина Котика…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
