sumno.com
Український поет і прозаїк, перекладач і літературний критик – Станіслав Тельнюк належить до тих людей, до яких, напевне, Господь Бог ставився з великою прихильністю. Адже обдарував його долею творця, патріота і совісної людини. А ще – радістю щасливого батьківства, талановитими донечками. Композиції Лесі та Галини Тельнюк називають «ліками від розпачу», «містерією слова і музики». Дуетом «Тельнюк:Сестри» захоплюються шанувальники в Україні й далеко поза її межами.
Про Станіслава Тельнюка пишуть і писатимуть ще багато. Але, напевне, краще за його дітей про нього ніхто не скаже. Тож пропонуємо уривки зі спогадів доньки письменника, Галини Тельнюк.
«… Станіслав Тельнюк жив і творив у хрущовсько-брежнєвську добу — знаковий період української історії — відтак був її учасником і жертвою. Типовий шістдесятник і, водночас, неординарна і різнобічно обдарована особистість, Тельнюк виплекав свою власну формулу любові до України, свій власний спосіб служіння українській літературі. Опір провінційності та хуторянству, просвітництво, гранична порядність, високий професійний стандарт — ось із яких компонентів складалося його життєве кредо, його творча місія… Як більшість його друзів та колег він «жив так, тому що — вірив». Вірив у все те, що було «по-українськи», або про «українське»… Культурне, мовне, етнічне самовизначення — ось що було головним і першочерговим…
Початок 60-их... Короткий «вегетаріанський» період в історії української літератури. Національно свідома інтелігенція зачитується віршами молодого Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса... Тоді Станіслав Тельнюк — автор поетичних збірок «Легенда про будні» (1963 р.) та «Залізняки» (1966 р.), перспективний критик і літературознавець і напише свої знамениті «підпільні» вірші, саркастично-жорстокий «Забувайте українську мову» та сповнену трагічної іронії «Веселу пісеньку останнього гурона» — автор декламував їх біля пам’ятника Шевченку, їх поширювали у самвидаві, читали зарубіжні «радіоголоси»...
Хочу я гукнути знову й знову,
Закричати, скільки сили стане:
Забувайте українську мову,
Не гайнуйте часу, громадяни!
Бо ж вона теперечки не модна,
Бо ж її тепер ніде не знають,
І її лиш дурні великодні
В селах лиш подекуди вживають.
Та й туди культура пре подібно —
І старе зникає полохливо.
І «Кобзар» нікому не потрібний,
Лиш потрібні «роки» й детективи.
Тож тепер давайте усі чисто
Здійснювать святу оту ідею.
Бо у нас лиш націоналісти
Розмовляють мовою своєю.
Та й вони забилися в куточки,
І прогресу їм не перешкодить.
Всі синки начальницькі та дочки
Тільки ж — бач! — в російські школи ходять.
А чому? — Це ж ясно навіть курці!
І розводить нічого дебати.
Бо начальство наше завше «в курсе» —
Знає, що потрібно забувати!
Забувайте мову, громадяни!
Нащо нам вона, спитать посмію!
Як же бідолашні росіяни
Нас не по-російськи зрозуміють?!
Те, що зветься: українська мова,
Чим у нас пишалися донині, —
Українцям необов’язково
Знати і вживати на Вкраїні.
Тож під наш усі ставайте прапор,
Забувайте мовні забобони,
Бо ми всі на даному етапі —
Лиш десяток економрайонів!..
1963 р. (Тельнюк С. Вірші з шухляди// Україна. 1988.52).
… 1972—1973 роки позначені як період виняткової активізації політичних репресій в Україні. Творча діяльність усіх нерегламентованих партією форм діяльності була фактично унеможливлена: одних фізично нищили, інших доводили до божевілля, чавили, принижували, примушували блазнювати, ставили у рамки єдино-сильного кадебіського «табу». Не оминуло лихо й Тельнюка: «... до 1-ї год. Допитував мене про Стуса (слідчий Логвинов — Г.Т.). Все намагався витягти з мене політичні звинувачення на адресу Стусового памфлету про Тичину. Я сказав, що то літературознавча праця. Так і записали.» (Щоденники. Серпень. 1972 р. Рукопис). У вересні 1972 він виступає на суді як свідок у справі В.Стуса: «Під час обшуку у СТУСА було вилучено листа СТАНІСЛАВА ТЕЛЬНЮКА, спеціаліста з творчості Тичини, у якого СТУС консультувався під час роботи над статтею... ТЕЛЬНЮК на суді дав позитивний відгук про роботу СТУСА... Суд ігнорував відгук ТЕЛЬНЮКА. Робота С.ТЕЛЬНЮКА про Тичину, що знаходиться в московському видавництві не друкується. Заступник голови правління Спілки письменників УРСР ВАСИЛЬ КОЗАЧЕНКО заявив: „Нехай ТЕЛЬНЮК розрахується з КДБ, тоді будемо його друкувати”. ТЕЛЬНЮК також допитується в якості свідка у справі НАДІЇ СВІТЛИЧНОЇ, ІВАНА ДЗЮБИ, ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА, ІВАНА СВІТЛИЧНОГО”. (ХРОНІКА ПОТОЧНИХ ПОДІЙ, вип. 27, 15 жовтня 1972 р. — переклад Г.Т.). За свою відмову співпрацювати з „органами” Тельнюк опиняється у „чорному списку” секретаря ЦК В.Маланчука — разом із І.Драчем, М.Вінграновським, В.Некрасовим, І.Дзюбою та іншими київськими літераторами. Його фактично заборонено друкувати. «О, чорний чорний високосний рік! Коричневий 72-й роче! О, як ти чорно дивишся ув очі. Я чую крик! Я чую залпів рик!» (Щоденники. 5.VІІІ. 1972. Рукопис).
…виходять друком дві поетичні збірки, укладені переважно з ранніх творів: «Опівнічне» та «Легенда про трьох сестер». Але це було лише зовнішнє благополуччя. Аби хоч якось продовжувати літературну діяльність, він був змушений тікати від КДБ з України подалі. Так почалося кількарічне добровільне заслання на «БАМ — стройку вєка» на Далекий Схід.
А попереду на Тельнюка ще чекала виснажлива і тяжка робота — доводити вже не тільки тичинівську, а й власну потрібність Україні, своє уперте донкіхотство — працювати на українську літературу: досліджує архів Павла Усенка, розшифровує і упорядковує його тексти, готує їх до друку, сидить над перекладами Яна Райніса, Зульфії, У.Бекбаулова, Я.Маховського та багатьох інших. Працює багато і невтомно, не помічаючи хвороб, що все частіше нагадують про себе.
… Щоденникові записи свідчать про те, що планувалося зробити: видати книжку статтей і нарисів про І.Андроннікова, Зульфію, М.Рильського, П.Тичину, Р.Тагора, Я.Райніса, В.Стуса, В.Підпалого, В.Симоненка. На робочому столі Тельнюка лежав вже готовий історичний роман про козацтво — перша, основна частина роману «Грає синє море» — «Стрибок через Ор-Капу», незакінчена поема про Риту Нещадименко (актрису театру Леся Курбаса), вже було достатньо матеріалу для омріяного біографічного роману про Павла Тичину, дослідження про Карпатський рейд Ковпака, про дивізію «Галичина»…, хотів написати роман про Дем’яна Многогрішного. Він рятувався у щоденній праці, у літературних дослідженнях, вдосконаленні поетичної майтерності, — це лікувало його і було єдиним сенсом буття.
… коли Україна отримала нарешті реальний історичний шанс, Тельнюк став співавтором першої програми Народного Руху (1989). Вся його творча спадщина — і опублікована і досі не видана — це чесний, талановитий, художній літопис української історії і літератури, опрацьований і осмислений великим талантом, чесним серцем і світлим розумом.
…Очевидно, що Тельнюка-художника неможливо відділити від Тельнюка-патріота і громадянина.
«… Сьогодні вранці мене розбудив спів Лесі та Галі (доньки поета — Г.Т.) по радіо. А увечері — бачив їх обох по телевізору. Так радісно стало.
Життя здається безконечним ¬— і все тому, що є мрія. Не знаю, щоб було чиєсь життя без мрії...
Мрії передаються іншим людям. Тичина мріяв про вільну Україну, і Симоненко, і Стус. Я також мрію. І мої діти мріють... І доживуть!..» (Щоденник. Рукопис. 24.ХІІ.1990 р. За три тижні до смерті).
... Він помер на світанні 31 серпня 1990 року. Був дощ і небо плакало разом з тими, хто проводжав Станіслава Тельнюка в останню путь. І плакала в Космосі маленька Планета, що за кілька років названа буде на честь українського письменника, поета, літературознавця Станіслава Тельнюка — Станіславом*.
________________
*Планета Stanislav, названа на честь Станіслава Тельнюка, відкрита у 1982 році Кримською Астрофізичною Обсерваторією і занесена у Всесвітній реєстр Гарвардського університету за номером 7632.
Повний текст публікації Галини Тельнюк «Він був одним із них (спогад про поета, письменника, громадянина)»:
