md-eksperiment.org
«Не чую ненависті ні до нікого, хіба до гієн, вовків і шакалів. Люблю лютість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як весна, гнівну, як грім у хмарах. Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, то вибрав би я собі жайворонка. Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію писану і неписану, мальовану і немальовану. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Але лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає…», — написав про себе Марко Черемшина.
Саме таким, закоханим у життя, непримиренним до зла та брехні, постає письменник зі своїх творів. А ще з його творів постає карпатський край у всій своїй красі та неповторності. А на його тлі – дивовижний народ – гуцули, що тяжко працюють, виспівують радість і горе, моляться Господу зі своїх гір, з котрих, як відомо, до Неба ближче…
Український письменник, громадський діяч, адвокат, доктор права Марко Черемшина (Іван Семанюк) народився у с.Кобаки Косівського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у селянській родині Юрія та Анни Семанюків.
Колись він згадуватиме, що єдиною окрасою в хаті була кахляна піч із зображеннями козаків та опришка Довбуша. Саме про них і розповідав малому онукові дід Дмитро Олексюк — «правовірний гуцул, дуже доброго серця господар ще з первісною простотою, бо не вмів читати й писати, у війську не служив, орав ще дерев’яним плугом, їздив тільки волами, святкував усі, ходьби і найменші, свята, вірив у відьми та лісовиків, добре вгадував лиху і добру погоду, нікому не каламутив води і приймав на нічліг всякого, хто тільки того собі забажав» (М.Черемшина. Автобіографія).
Дід з бабою Настею взяли малого на виховання «після року колиски» та опікувалися хлопчиком упродовж шести років. Дитячі літа письменник якось назве найщасливішими в житті. А народні пісні, казки, перекази суттєво вплинуть на формування світогляду і творчої манери майбутнього письменника: «Я виріс серед співанок, казок та сопілок, вдихав їх в себе і видихав ними».
Іванів тато, Юрій Семанюк, привчив хлопця любити книгу – в його книгозбірні бути твори того ж таки Ю.Федьковича, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Нечуя-Левицького; часописи «Житє і слово», «Буковина» «Дзвінок», «Зоря»; видання «Просвіти». Батько віддав сина до сільської школи та умовив шкільного управителя підготувати його до вступу до Коломийської гімназії. Восени 1888р. Іван Семанюк вирушив до Коломиї. «Я не вмів говорити по-польськи і спершу дуже бідував у гімназії, а особливо знеохочувався я дуже, коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись, або залишити школу і піти гній возити.» (М.Черемшина. Автобіографія).
Та за півроку Іван подолав усі складнощі й став одним з кращих учнів. А щоб сяк-так прожити та передплатити котресь видання, читав приватні лекції. На гімназійні часи припадають перші літературні спроби письменника, що підписується псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт.
У гімназії І.Семанюк виступає з доповідями про твоорчість українських письменників, найперше – Т.Шевченка, якого безмежно любив.
1895р. в журналі «Зоря» був оголошений конкурс на кращий драматичний твір. Драму І.Семанюка «Несамовиті» журі сприйняло схвально, проте твір не був відзначений і на сцені не з’явився. А 1896р. в газеті «Буковина» вийшло друком оповідання «Керманич» — за підписом «Марко Черемшина», який став літературним псевдонімом І.Семанюка. Так українська література збагатилася ще одним талановитим автором.
1896 р., по закінченні гімназії, І.Семанюк вирушив до Відня, маючи намір вступити на медичний факультет тамтешнього університету. Однак грошей забракло, тож вступає на дешевший – юридичний.
У Відні активно відвідував зібрання студентського академічного товариства «Січ», яке навіть очолював у 1889-90р.р. В помешканні Черемшини та його однокурсника Кошака відбуваються палкі літературні дискусії. Часопис «Зоря» друкує рецензію (під псевдонімом Василь Заренко) на повість В. Будзиновського «Стрімголов» та розвідку М. Пачовського «Дещо про руські билини і думи».
М.Черемшина пише оповідання «На Свят-вечір», «Студенстські сни», розвідку «Гуманно-просвітний світогляд Т. Шевченка», перекладає з французької, німецької, чеської, болгарської, польської, словацької, угорської мов. Твори Е. Золя, Ж. Ренара, Р. Шая, Б. Єлініка, П. Егго, Й. Бойєра в перекладі Черемшини, а також його власні поезії в прозі «Листки» друкуються в чернівецькій газеті «Буковина».
Тоді ж львівський журналі «Дзвінок» друкує казки М.Черемшини «Незабудька», «Рожі», «Муха», «Сльоза».
1901р. зусиллями товариства «Молода Україна» світ побачила перша книга новел - «Іван Семанюк (Марко Черемшина). Карби. Новели із гуцульського життя»... До книги увійшли оповідання «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та інші (загалом 15). Книгу дуже позитивно оцінив І.Франко. Про М.Черемшину заговорили як про одного з найталановитіших українських новелістів початку ХХ століття.
9 жовтня 1901р. І.Семанюк закінчує навчання в університеті. В липні 1906-го отримує диплом доктора права і вирушає до Делятина, де до 1912р. працює помічником адвоката в канцелярії. У 1912 році Марко Черемшина відкриває свою адвокатську контору в Снятині. Тут разом з В.Стефаником організовує господарсько-ветеринарні курси, бере участь у роботі товариств «Просвіта», «Взаїмна поміч», «Сільський господар».
У Снятині М.Черемшина знайомиться з Наталею Карп’юк — гарною, розумною, музично обдарованою дівчиною — та 1914р. бере з нею шлюб.
З початком Першої світової війни в Галичині тривають бої між цісарськими та царськими військами. Звільнений від військової служби за станом здоров’я, Марко Черемшина з дружиною приїздить до рідного села. Пише «Поменник», «Щоденник» та ще 9 новел, які склали збірку «Село вигибає», що вийшла друком у 1925р. під редакцією Миколи Зерова.
1918р. влада Західноукраїнської Народної Республіки призначила Марка Черемшину комісаром Снятина. Навесні 1919-го, щоб не допустити кровопролиття, комісар з делегацією поїхали до Станіслава – на переговори з румунами. Однак ті забрали у парламентарів їхніх коней та вози, самих усю ніч протримали в «холодній», а щойно стало світати — виштовхали, наказавши пішки діставатися Снятина…
Австро-Угорська імперія розвалилася. Українська революція зазнала поразки. Край опинився під Польщею. Черемшина активно закликає українців до єднання, аби зберегти націю, що на неї зазіхають звідусюди.
Новели М.Черемшини з’являються не лише в галицьких, а й у наддніпрянських виданнях. 1926р. викладач Одеського університету А.Музичка видає монографію про творчість М.Черемшини та В.Стефаника.Слід сказати, що в історії літератури М.Черемшину, В.Стефаника та Л.Мартовича , зважаючи на їхнє селянське походження, подібну тематику творчості та особисту дружбу, нерідко називають «покутською трійцею»…
25 квітня 1927р. Марко Черемшина навідався на могилу батька. Повертаючись із цвинтаря, упав і зненацька помер.
Вже по його смерті, 1929р., в Києві вийшла друком третя збірка його новел — «Верховина». Остання книга письменника наскрізно пройнята ідеєю відродження України.
Загалом літературний доробок Марка Черемшини становить близько 60 творів.
