25 червня 1931 року народився український мовознавець Віталій Русанівський

uk.wikipedia.org

В.М.Русанівський - автор близько 350 праць, присвячених проблемам українських мови та історії, мовознавства.

Народився у
Харкові, в родині філологів. Батько
Макар Олексійович був вченим- шевченкознавцем, обіймав посаду декана
філологічного факультету Київського державного
університету ім. Т.Г.Шевченка. Мати — Єлизавета Омелянівна Середа — також була філологом-шевченкознавцем,
брала участь у створенні експозицій Шевченкових музеїв у Києві, Каневі, с.Шевченкове.

На початку німецько-радянської війни Макара Русанівського заарештували за обвинуваченням
в українському буржуазному націоналізмі й без суду, лише за розпогрядженням
прокурора, розстріляли у Лук'янівській в'язниці.

Осиротіла родина – мати й сини Віталій та Ігор (майбутній
поет і журналіст) — переїхала до Києва. Знімали кімнатку, потім купили
недобудовану хатину на Батиєвій Горі.

1949 р.Віталій Русанівський закінчив київську школу № 115 із золотою медаллю. 1954 р. — філфак Київського державного університету ім. Т.Шевченка. До
речі, спочатку його не зарахували – викликали до «спецчастини», стали
розпитувати про батька. «Врятувала» нібито довідка про батькову смерть від 26
липня 1941 р. …

В.Оусанівський обрав відділення мовознавства, зокрема –
історичну граматику української мови. Навчання продовжив у аспірантурі на
кафедрі української мови. Зайнявся дослідженням
історії граматичних категорій виду і часу в українській мові ХІV-XVII ст.ст.

Від 1957 р. Русанівський працює в Інституті мовознавства
ім. О.Потебні АН УРСР. 1960 р. захистив кандидатську дисертацію, за якийся час
– докторську.

Від 1982 р. В.Русанівський
— академік АН УРСР.

У 1981-86 р.р. очолював Інститут мовознавства, водночас завідував кафедрами
Інституту: української мови; культури мови; теорії та історії мови.

У 1978–1993 р.р. — академік-секретар Відділення
літератури, мови та мистецтвознавства НАН України. Протягом
тривалого часу був головним редактором журналу «Мовознавство».

Помер В.М.Русанівський
29 січня 2007 р. у Києві.

Академік Русанівський був головою редакційних колегій українського правопису:
(1960, 1990, 1993, 2002, 2005, 2007 роки). Також — укладачем та відповідальним редактором
словників і довідників з орфографії та пунктуації; орфографічного словника української мови (1975—2006 р.р.).

Тобто, в силу своїх посадових функцій та головування у
відповідних редакційних колегіях мав
можливість кардинально впливати на розвиток української мови. В. Русанівського, так само як І.Білодіда,
називають «головним русифікатором української мови».

Відомий мовознавець Лариса Масенко у статті «Мовна
політика в УРСР: історія лінґвоциду» зазначає: «Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три
головні постулати:

1. Теза про «благотворність»
впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх» мов і
«гармонійність» українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування
спільного лексичного фонду мов народів СРСР.

3. Вимога широкого впровадження
інтернаціоналізмів.»

Як приклад Л.Масенко наводить ситуацію з дискусією навколо літери «ґ»: «У … статті «Літера, за якою тужать», опублікованій в «Літературній Україні» 4 листопада 1969 р., Б. Антоненко-Давидович висунув пропозицію повернути до української абетки вилучену з неї у 1933 р. літеру ґ. Характерно, що редакція «Літературної України» наважилась надрукувати статтю, хоча й застрахувалась приміткою «стаття Б.Антоненка-Давидовича друкується порядком обговорення». Проте дискусії не відбулося. Реакція мовознавчого офіціозу на пропозицію письменника була швидкою й безапеляційною. У відповіді Б. Антоненкові-Давидовичу, опублікованій в «Літературній Україні» 28 листопада того ж року, заступник директора Інституту мовознавства АН УРСР Віталій Русанівський назвав питання про повернення літери ґ «анахронізмом», що призведе до «невиправданих правописних ускладнень», звинуватив письменника у «наявності грубих помилок щодо витлумачення історії літери ґ і заявив, що постанова НКО 1932 року 29 про «переробку правопису» була цілком слушною і перегляду не потребує»…