calendarium.com.ua
«Той шлях мені відміряний ще зроду.
Тернистий? Що ж…такий уже, як є.
Такий важкий, як в цілого народу,
Що перейшов чистилище своє.
І далі йде, розламуючи грати.
Знекровлений в неволі й боротьбі.
Але якби прийшлося вибирати –
Той самий шлях я вибрав би собі», — написав Іван Гнатюк у вірші «Сповідь».
І в житті, й у творчості поет був непоступливим, безкомпромісним, гострим. Не змовчував своїм катам ні в тюрмі, ні в таборах. Згодом про нього Леонід Череватенко скаже: «Невисокий на зріст. Гострі блакитні очі. Зодягнутий скромно, але охайно. Та головне — погляд: немов цвяхи забиває». Такими були й його вірші: гранично щирі, без жодних спроб «сподобатися», часом різкі, завжди – відверті.
Одного разу І.Гнатюк написав: «Кожен стукіт серця – Україна!» Й це не просто образний вислів – саме таким було життєве і творче кредо поета.
Іван Федорович Гнатюк народився у с. Дзвиняча Кременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразький район на Тернопільщині) у бідній селянській родині .
Батько клав печі у навколишніх селах. Мама ткала на замовлення полотно та рядна. Дітей також привчили змалку до роботи.
Восени 1944 р. Іванового батька мобілізували до Червоної армії. Він загинув останнього дня битви за Берлін. Вдова залишилася з чотирма малолітнімим дітьми.
Іван, закінчивши початкову школу в рідному селі, вступив до Кременецького педагогічного училища. Вже тоді став на шлях переконаного націоналіста. Через багато років у автобіографічній повісті «Стежки-дороги» він напише: «Мій світогляд почав формуватися ще в сорок другому році, одночасно з повстансько-визвольною боротьбою народу проти завойовників».
За звинуваченням у зв’язках з українськими націоналістами студент-другокурсник Іван Гнатюк був заарештований. Дорогою до тюрми втік. За якийся час подав документи до Бродівського педучилища (Львівська область). Але енкаведисти знайшли його й тут: наприкінці грудня 1948p. Гнатюка знову заарештували. Чотири місяці слідства, суд, вирок: 25 років таборів за участь в ОУН та повстанському русі. Колима, спецтабори Берлагу. Сумнозвісна зона Аркагала, де за десять років до того загинув український поет Михайло Драй-Хмара.
В таборах Іван потайки пише вірші. Нерідко в них, без жодного сумніву й коливань, окреслює свій шлях:
Я йшов і йду по обраній путі,
Живу лиш Україною й без страху
Зустріну смерть, розп’ятий на хресті.
Протягом семи років непокірного Гнатюка «перекидали» з одного табору до іншого: Аляскітово, Дебін, Холодний, Дніпропетровський, ім.Бєлова, ім. О. Матросова (!)… З останнього хворий на відкриту форму сухот Іван Гнатюк у 1956р. був звільнений — за визначенням Магаданського обласного суду — «как страдающий тяжелым недугом».
За тодішніми законами, політв’язня, звільненого достроково за станом здоров’я, могли випустити лише за умови, якщо хтось із рідні надавав до органів внутрішніх справ письмову згоду утримувати й доглядати хворого до його смерті. Таку згоду дала майбутня Іванова дружина, з якою він познайомився 1954р. після її звільнення з концтабору.
Але з Борислава, де вона мешкала, і загалом із Західної України, «органи» видворили Гнатюка.
На Миколаївщині, де мешкала мати Івана, стан його здоров’я зовсім погіршився: головний лікар обласного тубдиспансера навіть видав довідку, з якої випливало, що жити страдникові лишилося заледве не кілька днів. Всесильні «органи» дозволили хворому з дружиною й двома малюками повернутися до Борислава.
За часів «відлиги» поезії Івана Гнатюка почали з’являтися в газетах і журналах. 1965р. вийшла друком перша поетична збірка – «Паговіння», 1966-го – друга, «Калина». Невдовзі саме її пильні хлопці з ЛКСМУ й визнали «націоналістичною», що далося взнаки її авторові. Протягом 25 років поет видав 15 невеликих поетичних збірок. Всі, що вийшли до середини 1980-х, нещадно цензурувалися; їхня поява всіляко замовчувалась.
1990р. окремою книгою – «Нове літочислення» — вийшли друком «колимські» вірші поета. 2000р. його автобіографічна повість «Стежки-дороги» була відзначена Шевченківською премією.
Двотомник спогадів та книга вибраного «Хресна дорога» (2004р.) стали своєрідним підсумком поетового земного життя. У травні 2005р. його серце зупинилося…
Твори Івана Гнатюка треба читати. Патріотам – аби надихнутися любов’ю до України і зміцнити силу свого духу. Тим, хто бачить у війні на Донбасі «місцевий конфлікт», а в очах кривавого кремлівського царька — «бажання миру» — аби нарешті зрозуміти просте й очевидне:
… Але й обернена в руїну Ти — непоклінна і жива, — За те так люто, Україно, Тебе ненавидить Москва!
Всім же нам український поет –патріот, поет-мученик Іван Гнатюк, ніби перегукуючись із Сосюриним «Любіть Україну!..», залишив найвищий, найцінніший і, зрештою, найактуальніший, заповіт:
"...Сам Бог велів любити Україну:
У лютий час запроданства — любіть!
Любіть до смерті й, гинучи за неї,
Своєю кров'ю — волю освятіть!
________________________
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
