«був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури»

Олесь Гончар

Петро Йосипович Панченко – справді один з тих небагатьох,
кому поталанило вижити, коли  ціле
покоління українських митців, у тому числі  – його друзі В.Вражливий, Г.Епік, М.Йогансен
-  полягло у радянських катівнях і
таборах. 

Петро Панченко мав усі шанси тяжко поплатитися за своє
минуле петлюрівського оіцера, за участь у боях проти більшовиків під прапорами
УНР.

Зрештою, також — і
за участь у літературних об’єднаннях «Плуг», «Вільна академія пролетарської
літератури» (ВАПЛІТЕ), «Всеукраїнська 
спілка пролетарських письменників» (ВУСПП), розгромлених під орудою ВКП(б)
–  НКВС. 

Але прозаїк і драматург Петро Панч став цілком радянським
письменником. Автором понад 60 книг. Найвідоміші – повісті та романи «Голубі
ешелони», «Син Таращанського полку», «Гомоніла Україна», «На калиновім мості».

17-річний Петро Панченко з рідного містечка Валки, що на
Харківщині, поїхав до Харкова, на «власний хліб». Бо ж майстровитий колісник
Йосип Панченко, хоч і працював денно і нощно, та прогодувати родину, де росло
п’ятірко діток, був не в змозі. 

У Харкові Петро писарював у канцелярії Інституту
шляхетних дівчат, а водночас ретельно займався самоосвітою — ходив на освітні
курси, багато читав. Затим вступив до Полтавського училища землемірів, а коли у
1915 р. закінчив – забрали до війська. Після артилерійських курсів отримав чин
прапорщика та опинився на фронті Першої світової.

Повернувся додому аж 1921-го. Про часи
перебування у армії С.Петлюри  намагався
не згадувати. Працював землеміром. Перші твори надрукував 1922 р. 

У 1930-і роки, коли Україна гинула від Голодомору та корчилася
в лещатах терору, П.Панч поринув у дитячу літературу. Написав:«Будемо літати»,
«Син Таращанського полку», «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст»… 

1938 р. переїхав до Києва, оселився у відомому будинку
«Роліт» на теперішній вул.Б.Хмельницького — нині на стіні будинку є пам’ятна дошка.  

У 1939 р., слідом за «першими визволителями», прибув до
Львова, очолив оргкомітет зі створення обласної організації Спілки радянських
письменників України. 

Під час Другої світової був головним редактором радіостанції
«Радянська Україна», згодом очолив  Харківську 
організацію Спілки письменників України. 

За автобіографічну повість «На калиновім мості»
відзначений премією ім.Т.Шевченка. 

Помер у грудні 1978 р.

Залишив по собі книги, спогади іеших людей  (скажімо, як разом з П.Тичиною вступився за
Олеся Гончара, коли його почали  було
цькувати за оповідання «Модри камінь»). 

А ще — одному зі
своїх персонажів вклав у вуста вислів, який цитують і досі: «Не почувають у нас жодної відповідальності
перед суспільством… жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до
одного вагона, а їхати хочуть у різні боки…» 

___________________

Підготувала Олена Бондаренко,

Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»