Сьогодні виповнюється 126 років від дня народження Петра Йосиповича Панча (справж. – Панченко; 1891–1978), українського письменника, одного з небагатьох, що вижили із покоління розстріляного Відродження.
Як зауважив Олесь Гончар, він «був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури».
Петро Панч створив понад шістдесят книг художньої прози. Широкого визнання здобули його повісті і романи «Голубі ешелони», «Син Таращанського полку», «Гомоніла Україна», «На калиновім мості».
Як і багато інших українських письменників, Петро Панч під час доби національно-визвольних змагань воював під українськими прапорами проти більшовиків – був петлюрівським офіцером.
Літературну діяльність розпочав у 20-х роках ХХ століття. У цей час він належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
За радянських часів зазнавав критики, але репресій уник, тоді як його друзі, з якими він починав, стали жертвами сталінського терору – Григорій Епік, Майк Йогансен, Василь Вражливий та інші.
