uk.wikipedia.org
Картини Михайла Беркоса вирізняються надзвичайною, сонячною легкістю світла, барв і відтінків. Його «Вуличка в Умані» — проста і щемливо українська. Його морські пейзажі просякнуті романтикою і мрією про незнані краї.
Доля митця сповнена трагічних подій, «білих плям» і все ж - осяяна любов’ю до світу й життя.
Михайло Андрійович Беркос народився в Одесі.
Батько майбутнього митця, Андрій Гнатович – підданий Греції — служив у відомій фірмі «Белліно-Фендеріх», тож родина не бідувала, мешкала у власному будинку на Пушкінській. Мати, Марфа Іванівна, мала дворянське походження, була добре освіченою, чудово грала на фортепіано.
По закінченні Одеської рисувальної школи Михайло вступив до Академії мистецтв, де навчався протягом 12 років. Зокрема — у класі живопису під керівництвом знаних художників Петра Клодта фон Юрґенсбурґа та Володимира Орловського. (Останній був уродженцем Києва і в живописі — учнем Івана Сошенка й Тараса Шевченка).
В академії Беркос товаришував з українцями С.Васильківським, М.Самокишем, К.Крижицьким, М.Ткаченком. Товариство під час канікул вирушало малювати українські пейзажі. Якось до друзів пристав Михайло – і назавжди закохався у мальовничу Слобожанщину.
В середині 1890-х років Михайло Беркос пов’язав свою долю з Харковом. Саме тут зустрів своє велике кохання, що стало водночас і великою життєвою драмою.
Генеральська вдова Марія Рейнеке по смерті чоловіка отримала чималий спадок, але право ним розпоряджатися могла зберігати за собою, доки не вступить у новий шлюб. Втрачати багатство Марія не хотіла, тож закохані мешкали, як тепер би ми сказали, у цивільному шлюбі. На ті часи це в колах аристократичних і до них наближених аж ніяк не віталося. На прийняття, до котрих пані Рейнеке звикла, запрошувати перестали. Новий статус і пов’язані з ним незручності вельми гнітили Марію, тож із часом генеральська дача в Малій Данилівці, передмісті Харкова, з гніздечка щасливої пари почала перетворюватися на гніздо розбрату: Марія виливала своє роздратування на чоловіка.
Михайло Андрійович почав усе частіше затримуватись у Харкові. Дедалі більше часу віддавав викладацькій та громадській діяльності, спілкуванню з друзями: істориком Дмитром Багалієм, поетом Велемиром Хлєбниковим, родиною Алчевських.
Від 1904р. Беркос викладає у Харківській міській школі малювання і живопису Марії Раєвської-Іванової (до речі, першої жінки, якій Петербурзька академія мистецтв надала звання художника). З ініціативи митця 1912р. починає діяти Харківське художнє училище, в якому він став провідним викладачем.
Чимало зусиль доклав М.А.Беркос до створення і поповнення колекції першого в Україні художньо-промислового музею, ставши його директором.
А ще митець головував у Товаристві харківських художників, популяризував український живопис, багато виставлявся – у Харкові й Одесі, Москві й Петербургу, на Всесвітній виставці в Парижі 1900 р...
Персональні виставки Михайла Беркоса у Харкові та спільна з С.Васильківським — у Києві — відбулися з величезним успіхом. Критики зазначали, що полотна Беркоса — «На хуторі. Мала Данилівка» й «Соренто», «Ялта взимку» і «Гречка цвіте» та багато інших шедеврів – зачаровують, милують зір і тішать серце.
Михайло Беркос любив товариство, його обожнювали у мистецькому середовищі й безмежно любили дві донечки. Марія ревнувала, сердилася, влаштовувала скандали і всіляко противилася його творчому життю. Навіть вимагала, аби припинив малювати…
Якось наприкінці 1919 р. Михайло Андрійович укотре поїхав до Харкова. Повертаючись, страшенно змерз у холодному вагоні. Захворів на тиф. 20 грудня 1919-го митець залишив наш світ.
Могила видатного художника, «митця світла», не збереглася. Марія Рейнеке, виявивши велике сховище його полотен — понад 350 – у нападі ревнивого гніву спалила їх.
Частина робіт М.Беркоса збереглась у музеях України, Німеччини, Франції, Швейцарії.
У жовтні 1938 р. в харківській картинній галереї відбулася виставка 120 полотен Беркоса, написаних у 1890–1919 р.р... Згодом галерея ще не раз виставляла роботи художника.
Основною темою митця була українська природа. Він дуже любив її у розвої, буянні, цвітінні. «Льон цвіте», «Гречка цвіте», «Липень. Маки розквітають», «Яблуня цвіте» — це неосяжне українське квітування, що його талановито передав художник на своїх полотнах.
Одна з останніх картин Михайла Беркоса — «Яблуня цвіте». Квітуча, сяюча яблуня на тлі глибокого весняного неба наче символізує порив людської душі до щастя, до сонця і світла.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
