povaha.org.ua

У Ярославській в’язниці  давали
прогулянку на 15 хвилин. Кілька кроків крихітним закапелком, оточеним звідусіль
тюремними мурами, у один бік, кілька – у протилежний. Кватирку в «одиночці»
прочиняли на 10 хвилин: декілька хапливих вдихів-видихів — і знову густа,
непроникна задуха, від якої в людини 
в’яне тіло і згасають усі почуття. Звідси засуджена Тулуб З.П. писала
листи до начальника тюрми. Не про поліпшення умов тримання, а щоб передали 50 рублів
для кота Лірика, бо він без м’яса не проживе… 

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася в сім’ї відомого правника і поета. Мати
майбутньої письменниці, Єлизавета Василівна, досконало володіла французькою,
час від часу друкувала  у пресі цілком
пристойні переклади. Дідусь Олександр був учителем у 2-й київській гімназії,
входив до Кирило-Мефодіївського
братства.   

В гостинному домі Тулубів не раз бували Олександр Купрін,
Іван Бунін. З остапнній Зінаїдиного батька пов’язувала дружба, а дівчина, подейкували,
була таємно закохана в письменника,на 20 років за неї старшого.    

1913 р.
Зінаїда закінчила жіночу
гімназію й історико-філологічний
факультет Київських Вищих жіночих курсів. Захистила дисертацію на тему: «Взгляды Н. В. Гоголя на проблемы
искусства в свете западноевропейских и русских философских теорий первой
половины XIX века»; отримала запрошення працювати у
Свято-Володимирському університеті, готуючись до професури. 

Вірші писала російською, друкувалась у  «Киевских вестях», журналах «Киевская мысль», «Вестник Европы». 

Українська Революція підхопила  молоду літераторку на свої могутні крила і
розбудила усвідомлення: вона – українка. 

У тяжкі
20-і роки Зінаїда заробляє на прожиття лекціями для військових, веде літературну
секцію в Київському фотокомітеті, навіть працює в міському бюджетному відділі. 

1934 р.
починається робота над Книгою цілого  її
життя – історичним романом «Людолови». Головна героїня — Роксолана (Настя Лісовська). Власне, З.Тулуб першою створила
оповідь-легенду  про Султан-Хуррем.
Численні твори про неї (а їх понад 50) з’являться пізніше…  

Перша книга  епопеї
мала шалений успіх. На початку 1937-го вийшов друком другий том «Людоловів». Українці
читали й перечитували роман, передавали з рук до рук. Настя-Роксолана, яскрава,
потужна особистість, яка в боротьбі з надзвичайно складними життєвими обставинами
вийшла переможницею, —   могутньою
володаркою Високої Порти, — для багатьох людей стала прикладом незламності
духу. Роман взяв участь у Всесвітній виставці в Парижі. Письменниця мала
отримати нагороду. Але натомість авторка твору про героїчну українську
минувшину, котрий до того ж дивом з’явився у жахливий 1937-й, потрапила до
шерегу «ворогів радянської влади».

У травні 1937р. 46-річна Зінаїда, інтелектуалка зі
знанням семи мов, красуня з витонченими манерами, зважилася на заміжжя. І Доля
подарувала їй подружнє щастя. Цілий місяць…

4 липня Зінаїду Тулуб заарештували. Звинуватили у «активній
участі в   «контрреволюційній організації «Виборчий
центр», яка займалася підривною діяльністю  перед наступними виборами до Рад». Як і багато
інших подібних, цю організацію вигадали в ГПУ. 

Згодом З.П.Тулуб згадуватиме:«Слідчий (Борис Хват,той
самий,що довів до смерті академіка М.Вавилова, — Ред.) сипав брутальною
лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби
безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я майже непритомніла
(…), у мене почалися галюцинації… Думка про самогубство стала невідворотною, як єдиний порятунок від подальших
допитів, та засобів покінчити з собою не було. А слідчий Хват почав
застосовувати до мене гіпноз, наказуючи мені писати, що я в усьому зізнаюся.
Писав він при мені й ордери на арешт чоловіка та всіх моїх родичів…»  

Громадянку Тулуб З.П. засудили до 10 років тюрми із
конфіскацією всього належного їй майна та поразкою в політичних правах на 5 років.

Після «одиночки» в нестерпній Ярославській тюрмі 1939 р.
Зінаїду Тулуб етапували на Колиму.   А 1950-го
їй оголосили новий вирок: «…за  належність до антирадянської
есеро-меншовицької організації зіслати на поселення до Кокчетавської області  Казахської РСР»…  

У липні 1954р. письменниця звернулася до Голови
Президії Верховної Ради СРСР К.Ворошилова: «…Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії,
права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені
залишилося недовго… Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від
життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!»…

Її волання в радянській пустелі залишилося без відповіді.  

Аж у 1956=му — як грім серед ясного неба: реабілітація. Військова
колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок
Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову
Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди
Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити «за
відсутністю складу злочину».

Позаду – 20 років неймовірних душевних і тілесних мук. 20
років, вирваних із людського буття. Попереду – життя на волі. Цілих 8 років…

 Попри
хвороби,письменниця намагалася працювати – затято, ніби надолужуючи втрачені
для творчості кращі роки, ніби передбачаючи 
своє нетривке перебування у цьому світі. Написала роман про Тараса
Шевченка – «В степу безкраїм за Уралом». Роботу над автобіграфічною книгою «Моє
життя» завершити  не встигла.

У часи «відлиги» роман «Людолови» знову читали й
перечитували. Він укотре нагадував, що боротьба за своє, українське, ніколи не
буває марною.  

Нині, навпевне, нам так само варто його перечитати.

  Олена Бондаренко,

Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»