Сергій Лифар покинув Київ майже сто років тому. На заході його очікував тріумф – найкращі сцени, овації, захоплення. А в Україні залишилася родина. Лифар роками мріяв про зустріч із ріднею – але до радянського Києва приїхав тільки через 40 років.
Війна проти мрії
Майбутній геній танцю народився у Києві 15 квітня 1905 року в сім’ї Михайла Лифаря, чиновника міського департаменту водного та лісового господарства, і його дружини Софії з родини Марченків.
Року 1911 вступив до імператорської Олександрівської київської гімназії. На роки його навчання припала Перша світова війна. А по її закінченні в історії Києва почався ще складніший період – Українська революція.
Влада постійно змінювалася. Криваві події впливали на допитливого і здібного гімназиста, який мріяв про кар’єру піаніста. У консерваторії вчився гри на роялі в петербурзького професора Фелікса Блуменфельда. Займався в одному класі з майбутнім піаністом-віртуозом Володимиром Горовицем.
Наступ більшовицьких загонів на Київ зруйнував мрію юнака – Сергій отримав поранення у праву руку, тому про гру на музичних інструментах довелося забути.
Випадково Сергій Лифар як сторонній глядач потрапив на заняття до знаменитої балерини Броніслави Ніжинської, колишньої артистки Санкт-Петербурзького Маріїнського театру. Лифар теж захотів зайнятися танцем. Втім сама Ніжинська скептично оцінювала його таланти.
Балет полонив Лифаря.
"Серце моє забилося схвильовано, душа прокинулася від мертвого сну. Сльози підступили до горла. Я полюбив. Я став танцівником, ще не вміючи танцювати, не знаючи танцювальної техніки», – згадував пізніше Сергій в автобіографічній книзі «Роки жнив».
Шанс Лифаря настав 1921 року, коли Броніслава Ніжинська отримала запрошення від Сергія Дягілєва приїхати до Парижа. Дягілєв пропонував Ніжинській приєднатися до своєї трупи як хореограф.
Сам Лифар продовжував самостійно займатися в Києві.
Працював несамовито, на 15 місяців відмежувавшись від усього світу.
Згодом Ніжинська запросила п’ятьох своїх найкращих учнів до трупи Дягілєва. Лифаря у списку не було.
«Йшов 1921 рік. Мені було шістнадцять років, коли до нас надійшла приголомшлива звістка... Само собою зрозуміло, мене не обрали... З'ясувалося, що кордони закриті, будь-яка спроба залишити Радянський Союз без спеціального дозволу розглядається як дезертирство і карається смертю. Один з п'яти обраних танцівників відмовився їхати. У найостанніший момент як заміна запропонували їхати мені», – згадував Лифар у щоденнику.
«Тішимося, що ти вирвався на волю»
Сергій Лифар не з першої спроби перетнув кордон. Однак йому таки вдалося потрапити до Варшави. Звідти 13 січня 1923 року він переїхав до Парижа.
З-поміж п’ятірки киян, зарахованих до трупи, Лифар був найслабшим. Він мусив суттєво вдосконалити свою техніку. Дягілєв відправив його до Енріко Чекетті, який був учителем Анни Павлової, Вацлава Ніжинського та багатьох інших балетних зірок. Сергієва наполегливість дала результати – він зайняв місце провідного танцівника в трупі Дягілєва. Виконував головні балетні партії, об’їздив із трупою увесь світ.
Сергій Лифар став педагогом, істориком і теоретиком танцювального мистецтва, був хореографом паризької Гранд-опери. Однак завжди мріяв, що повернеться до рідного міста, обійме рідних, продемонструє у Києві свої таланти. Втім ці сподівання залишилися нездійсненними.
З усіх куточків Європи Лифар надсилав до Києва красиві поштівки із зображеннями пам’яток історії, архітектури, панорамами. Монте-Карло, Париж, Венеція, Прага, Женева… Писав про свої успіхи, враження. Намагався показати родині те, чого вони не могли побачити на власні очі.
Першу листівку з-за кордону Сергій Лифар надіслав із французького Тулона 16 січня 1923 року. На картці з одного боку була панорама міста, а з другого – російськомовний рукопис: «Мої дорогі! Пишу в вагоні по дорозі в М. К. із м. Тулона. Для мене трохи дивно, що взимку дуже жарко, 25 гр. на сонці. Які види моря і гір! Все в зелені і пальмах. Захоплений. Прощавайте. Цілую Вас міцно». Для молодшого брата дописав фразу: «Льоню! Бачив велетенські морські кораблі!».
Листи, які родина надсилала Лифарю з Києва, контрастували із захопленим настроєм Сергієвих повідомлень. Зчитується тривога і смуток через розділеність сім’ї. Водночас батьки запевняли сина, що в них усе гаразд.
«Ти відірваний від сім‘ї. Та втішаємо себе думкою, що ти вирвався на волю і при твоїй енергії не лише нічого не втратиш від цього, а й виграєш! Тому моя порада – не залишайся на задньому плані в кожній справі, а випинайся вперед, але розраховуй на свої сили і бережи здоров’я», – писав Михайло Лифар синові на 18-річчя 1923 року.
Сергій дуже ніжно звертався у листах до своєї матері. На свято Віри, Надії і Любові та Софії 30 вересня 1923 року писав: «Цілую тебе багато разів і прошу Бога всього найкращого для тебе і – на всіх».
Лифар постійно тримав біля себе світлини матері. Навіть коли помирав 1986 року, на його столику в лікарні стояв мамин портрет.
Листи з Парижа не доходять
Усі листи надсилали на Ірининську. На цій вулиці дідові Лифаря Василеві Марченку належав п’ятиповерховий будинок. Однак коли прийшла радянська влада, дім реквізували й передали у власність житлового кооперативу. Лифарям залишилася одна квартира – № 7. Саме в цьому помешканні Сергій був свідком більшовицьких «уплотнєній», а також обшуків. Йому довелося жити поряд зі сім’ями радянських чиновників, які користувалися родинним майном Лифарів.
Обмін листами із родиною тривав до 1930-х років. А потім спілкування обірвалося. Із Києва почергово виїхали сестра і брати Сергія. А 1933 року померла мати Софія. У рідному місті залишився лише батько…
У зібранні Національного музею історії України зберігається поштівка від сестри Євгенії зі зображенням Тріумфальної арки, надіслана з Парижа у травні 1931 року. Сергієва сестра виїхала із СРСР із чоловіком-австрійцем. У картці вона передає матері привіт із Парижа й запитує, чому від родини перестали надходити листи.
На листування впливала загальна ситуація в Радянському Союзі. Більшовицький режим посилював контроль і всіляко намагався ізолювати громадян від іноземного впливу. Будь-які сталі контакти із закордонними адресатами викликали підозри у відповідних державних структур.
Старший брат Сергія – Василь – втік із СРСР 1931 року. За рік із країни виїхав і молодший брат Леонід. Льоня був військовим льотчиком; його втеча наразила сім’ю на додаткову небезпеку. За родиною був встановлений нагляд, про що свідчать документи Державного архіву Служби безпеки України і зокрема матеріали агентурної розробки під назвою «Артисти». До роботи залучили цілий загін спецагентів.
«Дихаємо вами»
Останні листи Михайла Лифаря до свого сина датовані квітнем 1934 року. Із цих листів Сергій і дізнався про смерть матері.
«Дорогий Сергію! Надсилаю тобі знимки покою нашої спочилої Богині. Любіть її, тримайтеся даною нею вам любов’ю – іншого виходу нема. В міру сил ми її не забуваємо і живемо її чарівністю. Всі ми, тобто я і дідусь, живі, здорові, працюємо. Живемо і дихаємо вами», – писав Михайло Лифар 5 квітня 1934 року.
Згаданий у листі дідусь – це Василь Марченко. Йому на той час ішов 101 рік. Це власне він занурював Сергія в український світ, про що сам Лифар вдячно писав у спогадах. Гостюючи на свята у дідовому маєтку в Канівському повіті, хлопець вперше побачив «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, які Лифарям надали українські гетьмани та кошові отамани Війська Запорозького». До приходу більшовиків Василь Марченко був успішним господарником, мав значні земельні ділянки, розводив племінну худобу.
«Я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди… як разом із татарськими ордами... прямували за наживою та пригодами й перси в хутряних шапках, і якийсь невідомий народ з далекої казкової Індії – чорноволосі вершники з подовженим овалом бронзового обличчя, з гордою поставою та вічною тугою у млосних мигдалеподібних очах. Від цих невідомих вершників, які осіли на Запорізькій Січі, походить наша родинна легенда, і ведуть свій рід Лифарі»
Про це писав Сергій Лифар у збірці спогадів «Роки жнив». Як свідчать архівні джерела, що їх ретельно дослідила Марина Курінна, Лихварі (прізвище на Лифар змінив Сергіїв дід – Яків Давидович) походили зі села Велика Мотовилівка Васильківського повіту, а родина матері – Марченки – із села Македон Канівського повіту. Представники цих двох родів належали до селян, а їхні прізвища кілька століть поспіль траплялися серед парафіян місцевих православних церков.
Ікар летить до Дніпра
Сергієвий батько, Михайло Лифар, помер 1949 року. Його поховали поруч із дружиною Софією на Байковому цвинтарі. Дітей на похороні не було. Востаннє батько контактував із сином у листах іще 1934 року.
Сергій Лифар відвідав могили батьків лише в 1961 році. Своє враження від першої після тривалої перерви зустрічі з рідним містом та відвідин могил батьків він залишив в автобіографічній книзі «Мемуари Ікара»: «Я побачив знову Київ, який суттєво відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався у м’якому світлі... Я знову побачив рідний дім. Він виглядав похмуро. Темні сходи. А нагорі в моїй пам’яті виринає моя мати – не святкового вечора, коли вона була така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі, а під час прощання, коли усміхається крізь сльози, а я прямую назустріч своїй долі. Її, як і батька, забрала холера. Я побував на кладовищі, де вони спочивають поруч. Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на ньому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: „Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!“ Я взяв по жмені землі з кожної могили. Ліллан пообіцяла, що кине її на мою труну».
Листи і туфельки
Сергій Лифар помер 15 грудня 1986 року в Лозанні. За заповітом його поховали поблизу Парижа на кладовищі Сент-Женев’єв де Буа, а на надгробній плиті французькою мовою написали: «Серж Лифар з Києва».
Спадщиною Лифаря опікувалася графиня Ліллан Алефельд-Лорвіґ, яка була супутницею Сержа понад 30 років. Ліллан знала про велику любов танцівника до Києва, тому передала його колекцію до української столиці. У 2000-х півтори тисячі предметів поповнили зібрання Національного музею історії України. Першими експонатами стали дві балетні туфельки. Одна – вишукана золота. Друга – стоптана і зношена. Перша – це своєрідний «Оскар» у хореографії. Друга – це витвір рук мами Софії, яка провела сина до вершин балету.
Десять років тому мистецтвознавиця Наталія Асєєва, яка походить із родини другої дружини Михайла Лифаря, Марії Дяченко, передала до Національного музею історії України листування Сергія з батьками. Ці листи й допомогли дізнатися, як склалося життя членів родини, які залишилися в Києві.
