Цього дня, 19 квітня 1885-го, у віці 68 років помер Микола Костомаров, видатний український історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч.
Як ми знаємо (хоч і часто про це забуваємо) – українці живуть не лише в Україні, але й по усіх усюдах за її межами. Наче чарівним поясом, укутана з усіх боків незалежна Україна своїми етнічними землями, що перебувають зараз у складі сусідніх держав – Росії, Білорусі, Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови. Але і там живуть українці, і багато видатних діячів українського народу народилося саме тут.
Микола Костомаров народився в слободі Юрасівка, на території сучасної Воронезької області Росії. Колись тут був Острогозький козацький слобідський полк, але по скасуванні козацького устрою на Слобожанщині, ці землі відійшли до Воронезької губернії, і так стали Росією.
За деякими відомостями, батько Миколи, Іван Костомаров, походив родом із тих самих козаків-переселенців, які заснували у XVII столітті Острогозький полк, а мати, Тетяна Петрівна (Костомариха, як звав її Тарас Шевченко), була українською селянкою зі Східної Слобожанщини.
Та завдяки чому залишився Микола Костомаров у вдячній пам’яті українського народу? Він був близьким другом Тараса Шевченка і одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства у 1846 році, й написав її програмний твір – «Книгу буття українського народу».
Та ще був він одним із перших великих українських істориків, що ґрунтовно довів у своїх працях належність князівської України-Русі до історії сучасної йому України.
«Щира любов історика до своєї Батьківщини може проявлятися тільки в суворій повазі до правди», – говорив Микола Іванович.
Викладаючи історію спочатку в Київському університеті, а після заслання у справі Кирило-Мефодіївського братства до Саратова, ставши професором Петербурзького університету, Костомаров у своїх працях відстоював ідею існування українського народу вже в ІХ столітті і належності історії часів княжого Києва саме до історії України. Ось як він писав про давність української нації в праці «Богдан Хмельницький»:
«Народ, який населяє у наш час більшу частину Галичини та Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Російської імперії: Подільську, Волинську, Київську, частину Гродненської та Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, землю війська Кубанського, народ, що складає значну частину народонаселення в губерніях: Воронізькій, Курській, Херсонській, народ, що має свої поселення у губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають українцями, малоросіянами, черкасами, русинами та просто руськими, належить до найдавнішої галузі племені слов’янського. В глибокій давнині ми бачимо його на просторі, що належить зараз до Галичини, Волині, Поділля, Бессарабії, київської та херсонської губернії під іменами Великої Скуфії, антів, волинян»...
