chrome firefox opera safari iexplorer

Кому заважає меморіальний музей Івана Ле?

18 травня 2021 о 18:18

Ім’я відомого колись українського письменника Івана Ле (1895—1978), можливо, вже ні про що не говорить ні владі, ні більшості читачів. Він народився в Золотоніському повіті у селі Мойсенці Полтавської (нині Черкаської) області. Ле — це літературний псевдонім, насправді він Мойся. Закінчив трирічну сільську школу в 1907 р. Почав друкуватися на Криворіжчині, коли працював шахтарем, у газеті «Приднєпров’є» в Черкасах. 1915-го призваний до війська, де в газеті «Досуг солдата» публікував вірші, оповідання й статті. Повернувся з армії у 1918-му, працював у «Золотоніських вістях».

1923-го закінчив робітфак Київського політеху, потім навчався на факультеті інженерів шляхів у цьому ж виші.

Література, за тодішнім ідеологічним спрямуванням, мусила творитися незмінно на платформі так званого соціалістичного реалізму, а письменники мали бути віддані соціалізму...

Став відомим прозаїком, особливо після виходу історичних романів «Наливайко», «Україна», трилогії «Хмельницький», за що отримав Шевченківську премію. Збудував сам за власним проектом оригінальну дачу в Городищі на Черкащині. Сюди на гостини (нині вул. Героїв Чорнобиля, 141 — там тепер Літературно-меморіальний музей письменника) приїздив друг Івана Ле — поет Павло Усенко. У садку розмовляли про життя й літературу і про сокровенне, українське.

Цитату із щоденника відомого комсомольського поета Павла Усенка, на дачі якого в Кончі-Озерній під Києвом мені довелося пожити влітку 1982 року, коли працював редактором у видавництві «Молодь», дозволила мені виписати його вдова Грета Усенко. Він писав про Україну так: «Може, коли б все писав про тебе, як мріяв, як думав — підняли б мене вихорі і бурі на полі, на вогнища, на диби. А так живи в серці моєму, як живеш у кожному синові своєму, що скрізь із тобою» [1943—1944].

Якби й Іван Ле також відверто писав про Україну, то і його підняли б вихори й спалила без жалю революційна інквізиція. Доводилось (і не йому одному!) писати натяками. Наприклад, в «Історії радості» вустами однієї із героїнь натякав на «об’єктивні» умови — це про Голод 1932—1933 років з мільйонами жертв!

Хтозна, чи розмовляли Ле з Усенком у садку в Городищі відвертіше? Адже час був небезпечний, людиновбивчий. І не лише ці двоє письменників, лояльні до тиранічної влади, були глибоко законспірованими, якщо можна так сказати, патріотами-українцями.

Хто собі дозволяв писати відвертіше — розплачувався. Згадаймо хрестоматійний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», за який поет ледь не сів у тюрму. А Максим Рильський навпаки — вийшов із тюрми, бо написав «Пісню про Сталіна»...

Такого в українських радянських письменників траплялося багато. Хотілося вижити, пізніше написати правду, якщо, звісно, вдасться... Чи в шухляду, якщо ніхто не викаже...

Іван Ле, можливо, врятував себе тим, що пішов в історичну прозу. Він написав історичний роман «Наливайко», перше видання — 1940 року. Суть втечі в минуле проста — лише в «минулому часі» можна було говорити про боротьбу за волю України (бо в щасливому радянському сьогоденні, мовляв, Україна — «між вільними вільна, між рівними рівна»). У романі Ле «Наливайко» — картина боротьби українців за свої національні й соціальні права, свободу. Наливайко — це волелюбність, український патріотизм, відвага. І це писалося у час повсюдного і постійного нищення України, лінгвоциду й геноциду українців — україновбивства.

Звісно, у деяких виступах Іван Ле (і не він один) таврував, коли вимагалося, «українських буржуазних націоналістів». Це такий ритуал — для компартійних вух.

А поза тим роман «Наливайко» й трилогія «Хмельницький» — кращі твори української історичної прози й дотепер. Трилогія писалася (1957—1965) під час хрущовської «відлиги», за цей твір Іван Ле отримав Шевченківську премію (1967). Як за тих часів годилося, автор віддає певну данину «возз’єднанню з братньою Москвою». Але от що цікаво: навіть у трилогії Михайла Старицького про Хмельницького, що написана до більшовицької революції, є чимало реплік щодо московського царя й «возз’єднання», а в Івана Ле — лише кілька згадок про Московію і єдине заключне речення з 13 слів у третьому томі, так, наче те речення зумисно дописано для офіціозу. У М. Старицького присвячено Переяславській раді 8 січня 1654 року цілий розділ, натомість у І. Ле описано в кількох розділах про взяття двотисячним загоном козаків французької фортеці Дюнкерк.

Нині, в рік тридцятиліття незалежної України, владними структурами на всіх рівнях ведеться повзуче й агресивне нищення українських культурних закладів, зокрема бібліотек, наприклад, у Черкаській області. Відбувається «злиття», «оптимізація», списання тисяч примірників книжок, як у Золотоноші, та виставляння й нав’язування ворожої літератури, чужинецької історії, щоб українці звикли і зникли, а землю в них відібрати, продавши багатіям. Владні структури намагаються не лише відібрати приміщення національних творчих спілок, а й позбавити найсокровеннішого.

Так, у Городищі на Черкащині деякі чиновники «культурного» фронту висловилися про закриття, ліквідацію чи «злиття» Літературно-меморіального музею письменника Івана Ле, автора творів про нашу боротьбу з загарбниками — «Наливайко», «Хмельницький» та інших. Новітня влада має намір затерти, відкинути достойні постаті української історії, письменства, культури... Зрештою, це ідеологічна війна проти українців, що ведеться за всіма напрямами.

І хто допоможе спинити це свавілля: Президент України? Верховна Рада? Кабінет Міністрів разом із Міністерством культури та інформаційної політики? Чи щось інше?

Михайло Василенко, член НСПУ, НСЖУ, кандидат наук із соціальних комунікацій

15 жовтня

Інші дати
Народився Дмитро Луценко
(1921, с.Березова Рудка, Полтавська область – 1989) – український поет. Автор текстів низки відомих пісень ("Києве мій", "Фронтовики", "Сивина", "Не шуми калинонько", "Мамина вишня", Осіннє золото").
Грає море зелене, Тихий день догора. Дорогими для мене Стали схили Дніпра, Де колишуться віти Закоханих мрій... Як тебе не любити, Києве мій! (Дмитро Луценко)
Розгорнути