chrome firefox opera safari iexplorer

Кому заважає меморіальний музей Івана Ле?

18 травня 2021 о 18:18

Ім’я відомого колись українського письменника Івана Ле (1895—1978), можливо, вже ні про що не говорить ні владі, ні більшості читачів. Він народився в Золотоніському повіті у селі Мойсенці Полтавської (нині Черкаської) області. Ле — це літературний псевдонім, насправді він Мойся. Закінчив трирічну сільську школу в 1907 р. Почав друкуватися на Криворіжчині, коли працював шахтарем, у газеті «Приднєпров’є» в Черкасах. 1915-го призваний до війська, де в газеті «Досуг солдата» публікував вірші, оповідання й статті. Повернувся з армії у 1918-му, працював у «Золотоніських вістях».

1923-го закінчив робітфак Київського політеху, потім навчався на факультеті інженерів шляхів у цьому ж виші.

Література, за тодішнім ідеологічним спрямуванням, мусила творитися незмінно на платформі так званого соціалістичного реалізму, а письменники мали бути віддані соціалізму...

Став відомим прозаїком, особливо після виходу історичних романів «Наливайко», «Україна», трилогії «Хмельницький», за що отримав Шевченківську премію. Збудував сам за власним проектом оригінальну дачу в Городищі на Черкащині. Сюди на гостини (нині вул. Героїв Чорнобиля, 141 — там тепер Літературно-меморіальний музей письменника) приїздив друг Івана Ле — поет Павло Усенко. У садку розмовляли про життя й літературу і про сокровенне, українське.

Цитату із щоденника відомого комсомольського поета Павла Усенка, на дачі якого в Кончі-Озерній під Києвом мені довелося пожити влітку 1982 року, коли працював редактором у видавництві «Молодь», дозволила мені виписати його вдова Грета Усенко. Він писав про Україну так: «Може, коли б все писав про тебе, як мріяв, як думав — підняли б мене вихорі і бурі на полі, на вогнища, на диби. А так живи в серці моєму, як живеш у кожному синові своєму, що скрізь із тобою» [1943—1944].

Якби й Іван Ле також відверто писав про Україну, то і його підняли б вихори й спалила без жалю революційна інквізиція. Доводилось (і не йому одному!) писати натяками. Наприклад, в «Історії радості» вустами однієї із героїнь натякав на «об’єктивні» умови — це про Голод 1932—1933 років з мільйонами жертв!

Хтозна, чи розмовляли Ле з Усенком у садку в Городищі відвертіше? Адже час був небезпечний, людиновбивчий. І не лише ці двоє письменників, лояльні до тиранічної влади, були глибоко законспірованими, якщо можна так сказати, патріотами-українцями.

Хто собі дозволяв писати відвертіше — розплачувався. Згадаймо хрестоматійний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», за який поет ледь не сів у тюрму. А Максим Рильський навпаки — вийшов із тюрми, бо написав «Пісню про Сталіна»...

Такого в українських радянських письменників траплялося багато. Хотілося вижити, пізніше написати правду, якщо, звісно, вдасться... Чи в шухляду, якщо ніхто не викаже...

Іван Ле, можливо, врятував себе тим, що пішов в історичну прозу. Він написав історичний роман «Наливайко», перше видання — 1940 року. Суть втечі в минуле проста — лише в «минулому часі» можна було говорити про боротьбу за волю України (бо в щасливому радянському сьогоденні, мовляв, Україна — «між вільними вільна, між рівними рівна»). У романі Ле «Наливайко» — картина боротьби українців за свої національні й соціальні права, свободу. Наливайко — це волелюбність, український патріотизм, відвага. І це писалося у час повсюдного і постійного нищення України, лінгвоциду й геноциду українців — україновбивства.

Звісно, у деяких виступах Іван Ле (і не він один) таврував, коли вимагалося, «українських буржуазних націоналістів». Це такий ритуал — для компартійних вух.

А поза тим роман «Наливайко» й трилогія «Хмельницький» — кращі твори української історичної прози й дотепер. Трилогія писалася (1957—1965) під час хрущовської «відлиги», за цей твір Іван Ле отримав Шевченківську премію (1967). Як за тих часів годилося, автор віддає певну данину «возз’єднанню з братньою Москвою». Але от що цікаво: навіть у трилогії Михайла Старицького про Хмельницького, що написана до більшовицької революції, є чимало реплік щодо московського царя й «возз’єднання», а в Івана Ле — лише кілька згадок про Московію і єдине заключне речення з 13 слів у третьому томі, так, наче те речення зумисно дописано для офіціозу. У М. Старицького присвячено Переяславській раді 8 січня 1654 року цілий розділ, натомість у І. Ле описано в кількох розділах про взяття двотисячним загоном козаків французької фортеці Дюнкерк.

Нині, в рік тридцятиліття незалежної України, владними структурами на всіх рівнях ведеться повзуче й агресивне нищення українських культурних закладів, зокрема бібліотек, наприклад, у Черкаській області. Відбувається «злиття», «оптимізація», списання тисяч примірників книжок, як у Золотоноші, та виставляння й нав’язування ворожої літератури, чужинецької історії, щоб українці звикли і зникли, а землю в них відібрати, продавши багатіям. Владні структури намагаються не лише відібрати приміщення національних творчих спілок, а й позбавити найсокровеннішого.

Так, у Городищі на Черкащині деякі чиновники «культурного» фронту висловилися про закриття, ліквідацію чи «злиття» Літературно-меморіального музею письменника Івана Ле, автора творів про нашу боротьбу з загарбниками — «Наливайко», «Хмельницький» та інших. Новітня влада має намір затерти, відкинути достойні постаті української історії, письменства, культури... Зрештою, це ідеологічна війна проти українців, що ведеться за всіма напрямами.

І хто допоможе спинити це свавілля: Президент України? Верховна Рада? Кабінет Міністрів разом із Міністерством культури та інформаційної політики? Чи щось інше?

Михайло Василенко, член НСПУ, НСЖУ, кандидат наук із соціальних комунікацій

4 грудня

Інші дати
Введення у Храм Пресвятої Богородиці
У календарному циклі українського народу це свято замикає осінній сезон і починає зимовий. Як на Новий Рік, хто перший прийде на Введення до хати, той буде першим «полазником», себто тим, що приносить добро чи якесь лихо: коли ввійде першим молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того зі грошима, то це добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хворий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, — то це злий знак.
Розгорнути