Жидичинський монастир – найдавніша православна обитель на теренах Русі – у василіанських хроніках він згадується під 975 роком. Важко віриться – залишалось ще 13 років до хрещення Русі Володимиром Великим, а на її землях вже існував монастир, в якому був настоятель Анект.
Хоча, якщо розібратися, нічого дивного в цьому немає, адже по річці Стир проходила межа Моравської єпархії – саме тієї, якою керували легендарні Кирило і Мефодій. Напевне монастир у Жидичині теж належав до Моравської єпархії.
Наступна письмова згадка про Жидичинський монастир стосується до 1227 року, і зустрічається у Волинсько-Галицькому літописі. Тоді монастир був вже досить великим – тут несли постриг 80 ченців, відомим і шанованим, адже до його чудотворної ікони святого Миколая, їздив молитись сам Данило Галицький – майбутній король. До речі, ця ікона зберігалася у монастирі до Першої світової війни. Де вона ділася – невідомо.
1496 році монастир спалили татари. Він був відновлений коштом місцевої шляхти.
Від 1507 року монастир належав князю Костянтину Острозькому, який зробив обитель найбагатшою на на Волині. Їй належала ціла волость – сім сіл і містечко Жидичин. На початку 17 століття за статками і значенням Жидичинський монастир вважався другим, після Києво-Печерської лаври. Намісником монастиря був відомий православний релігійний діяч Гедеон Балабан, який керував твердою рукою й чинив опір унії. Але після його смерті у 1618 році король Сигизмунд ІІІ Ваза поставив архімандритом греко-католика Йосипа Баковецького-Мокосія, колишнього королівського секретаря. Монастирем почали опікуватись монахи-василіанці.
Після розвалу Польщі у 1795 році, на Волинь прийшли росіяни, які заборонили греко-католицьку церкву. У 1829 році монастир передали римо-католикам, а у 1839 році його взагалі закрили. Було розібрано мури і частину будівель, а цеглу перевезли у сусідні Ківерці для будівництва залізничного вокзалу.
Понад півстоліття будівлі монастиря стояли в руїні. Лише у 1894 році було відремонтовано палац архімандрита – це зробив архієпископ Волинський і Житомирський – Модест. Пізніше палац був полковим штабом, у польський міжвоєнний період тут розміщувався сиротинець, в радянський післявоєнний – школа. У 1913 році відбулася реставрація Миколаївської церкви, було відновлено розписи. Миколаївська церква є головним монастирським храмом. Її, разом із дзвіницею, звели у 1723 році. Це тринавова базиліка, яку будували у стилі бароко, характерному для греко-католицьких храмів того часу. В цій церкві, від її побудови, зберігалася чудотворна ікона святого Миколая, із часточкою мощей святого. Нині тут копія тієї ікони. Частка мощей теж є.
У 2003 році Жидичинський монастир, коштом Православної церкви Київського патріархату, почали відроджувати. За 16 років тут багато зроблено, але багато робіт відбувається прямо зараз (літо 2021 року), коли монастир належить до Православної церкви України.
Монастир має два скита – чоловічий у Жидичині, та жіночий у селі Липляни.
Територією монастиря проводять чудову екскурсію – про монастирі є інформаційний центр. Нам показали дивовижні речі, які б ми, напевне, не побачили самостійно – зокрема монастирську усипальню прямо під головним залом Миколаївської церкви. Також ми, унікальними дерев’яними гвинтовими сходами (подібні я бачив лише у Румунії) піднялися на хори, щоб помилуватись інтер’єрами храму згори.
Монастирська усипальня просто вразила. Її знайшли зовсім недавно – у радянські часи вона була засипана. Тут спочиває не один десяток ченців. Поховання, напевне, багатоярусне. Визначати точну кількість поки ніхто не буде – кажуть, що немає такої необхідності.
Роман Маленков для «Україна Інкогніта», фото автора
