Кілька століть тому пересічна людина на території теперішньої України споживала вп’ятеро більше соли, ніж сучасник. Сіллю не лише присмачували страви, а й консервували продукти. А до комор вона потрапляла з півдня України, зі сходу або Карпат завдяки чумакам.

Чумацькі валки були основним видом транспортування вантажів до появи автотранспорту, залізниць і розвинутого річкового судноплавства. Фах чумака вимагав різносторонніх здібностей: тямити у цінах на ринку, знатися на технічному обслуговуванні возів і раціоні худоби, домовлятися з митниками і здирниками, а якщо потрібно, то й ставати у кругову оборону зі зброєю в руках. Дорога, сповнена небезпек, обіцяла великі прибутки.

Соленики, торяники, коломийці

Дослідники появу чумацтва датують кінцем XV століття. Вже в XVI столітті у джерелах неодноразово згадано людей, які займалися соляним промислом. Спочатку їх називали солениками, а згодом  коломийцями, торяниками, чумаками.

Коломийці возили сіль із Прикарпаття. Основним місцем оптової купівлі товару була Коломия. Торяники виварювали сіль у районі Бахмута й Тора, що на Слобожанщині. Чумаки ж везли товар із півдня. Тоді ці землі належали Кримському хану.

Дослідники висувають кілька теорій походження слова «чумак». Основні версії зводять до того, що воно має тюркську етимологію і означає «той, який носить булаву», «міцний, сильний». Народна етимологія виводить назву від чуми – хвороби, яку зазвичай торговці завозили з південних країв.

У джерелах з історії Київської Руси є кілька згадок про торгівлю сіллю. Тоді цим займалися купці. У післямонгольські часи цей спосіб заробітку став не таким привабливим. Передовсім через постійну небезпеку від татар і неперервні війни в регіоні. Тодішні підприємці надавали перевагу іншим товарам, торгівля якими була не такою громіздкою та приносила більші прибутки. Відтак «соляну» нішу зайняли інші групи населення. У джерелах XVII–XVIII століть зазначено, що «за сіллю до Криму» їздили переважно козаки та селяни.

За даними Ігоря Слабєєва, у 1779 року по сіль до Криму приїжджали жителі майже з 500 поселень зі всієї України. На середину ХІХ століття десятки тисяч чумаків із Наддніпрянщини, Слобожанщини та Поділля на своїх возах-мажах щорічно перевозили приблизно 60 мільйонів пудів вантажів, але вже не тільки соли. Колишні соленики все частіше заробляли собі на життям візництвом – перевезенням різноманітних товарів за гроші. Усе це було до появи залізниць і розвитку річкового транспорту. 

Риба і хліб як високоліквідний товар

Міністерство охорони здоров’я України рекомендує вживати людині не більше 5 грамів соли на добу. Для людей Середньовіччя і нового часу денний раціон становив 20–30 г. хлориду натрію. «Два фунти соли в місяць», – на такі норми можна натрапити в документах про забезпечення козаків, службовців, учнів шкіл у XVII–XVIII століттях.

У 1840-х роках житель Київщини споживав 18 грамів на день. Крім того, сіль використовували як консервант. Зберегти сало та м’ясо в теплу пору без холодильника можна було тільки за допомогою соли – пересипати їх товстим соляним шаром. Так ще й досі роблять в українських селах.

Центральна Україна не мала власних відкритих джерел соли, тому залежала від довезення цього стратегічного продукту. «Не було соли по всій руській землі», – так у Києво-Печерському патерику розказано про наслідки конфлікту між галицькими й київським князем наприкінці ХІ століття. У ті роки головним постачальником соли було Прикарпаття. І місцеві князі Володар і Василько заборонили купцям везти сіль до Києва.

Іншим поширеним товаром, яким торгували чумаки, була риба. На популярність продукту впливала, зокрема, Церква. Тогочасне суспільство було релігійним. Церква контролювала більшість аспектів людського життя, духовенство стежило за тим, щоб населення дотримувалось посту. Крім того, риба була дешевою. Борщ із таранею або чехонею – маловідома для багатьох із нас страва, але у XIX столітті вона була звичною для людини в Україні.

Сіль і риба – найпоширеніші продукти чумацьких валок на перших порах. Згодом вони почали возити й інші товари, насамперед пшеницю. У другій половині ХІХ століття асортимент товарів був різноманітним. Один з останніх чумаків Іван Коломієць згадував, що возив чавун, казани, канати, кукурудзу, тютюн, інжир, юхтові чоботи, папір, картон, цукор, овес тощо.

 "Москалики-соколики поїли наші волики"

У 1730-х роках чистий прибуток з одного воза зі сіллю становив щонайменше 5–6 рублів. Власник трьох возів і шести волів міг сподіватися на 18 рублів. Для порівняння: річний заробіток наймита – 3–4 рублі. А за 20–30 рублів у селі чи навіть місті можна було купити скромне житло.

У ХІХ столітті ціни зросли. У 1847 році чумак із Київщини на кримській солі мав приблизно 14 рублів прибутку з однопарного воза. Хто віз зерно із Кременчука до Берислава на Херсонщині, отримував стільки ж.

Заможні чумаки з десятками возів могли розраховувати на багатотисячні прибутки. За десятиліття праці їм вдавалося надбати собі значні капітали: десятки-сотні тисяч рублів. Одночасно вони могли залишатися кріпаками у свого поміщика. Однак зазвичай заможні кріпаки купували собі свободу.

Високі заробітки означали й великий ризик. Дорогою чумаків могли пограбувати розбійники – і загони татар, і гайдамаки. Бізнес утруднювався частими війнами між Російською та Османською імперіями, які на роки перекривали доступ до соляних озер. Крім того, на потреби армії забирали багато волів. «Москалики-соколики поїли наші волики», – так співалося в народній пісні про російсько-турецьку війну 1735–1739 років.

У ХІХ столітті південь був безпечнішим. Однак суттєвих збитків завдавав мор худоби. Втрати поголів’я від різних епізоотій у першій половині ХІХ столітті становили 15–50 %.

Чумацька справа вимагала стартового капіталу. Для початку потрібно було мати щонайменше двох здорових вгодованих волів, віз та гроші на купівлю соли. Бо чумак ніколи не торгував на виплат. Для селянина середнього достатку мандрівка на південь була великим ризиком, адже якщо втрачав худобу та гроші, то ставав злидарем.

Був отаман, був кашовар

Дослідники часто ідеалізовували чумацьку валку і вбачали в ній впливи козацької організації. Деякі схожості справді були. У дорогу чумаки обирали собі отамана. Він їхав на першому возі. Стежив за тим, щоб кожен учасник поїздки виконував свою роботу.

Отаман наглядав за змащенням возів, запряганням-розпряганням волів, укладанням вантажів, випасом худоби під час зупинок, визначав час руху й відпочинку, вирішував суперечки. Він вів усі фінансові справи валки, домовлявся про купівлю соли чи іншого товару. Цю роботу виконувала людина, яка знала дорогу й тямила в цінах. Під час нападу розбійників отаман керував обороною валки.

Чумаки з Пирятинського повіту на Полтавщині обирали собі також осавула. Він мав заступити отамана в разі хвороби чи смерті останнього. У кожному гурті був кашовар. Його звільняли від будь-якої роботи – він лише готував їжу.

Згодом заможні купці перестали їздити за товаром. Вони посилали на заробітки родичів та наймитів. Це змінювало структуру взаємин. Тепер отамана обирали власники волів і возів, а не ті люди, якими він мав керувати. Коли в ХІХ столітті степи стали безпечними, ці повноваження віддавали вже не досвідченому чумакові, а тому, кого хотіли багаті заможні господарі.

Зазвичай на час подорожі валка володіла майном чумаків як одним цілим і оберігала його. Траплялося, учасник поїздки не міг продати своєї мажі з волами без згоди отамана та інших членів валки.

Зате у випадку збитків валка відшкодовувала все. Етнограф Микола Сумцов наводив історію про чумака з Боромлі, у якого викрали двох волів. Побратими, прибувши додому, склалися грошима й покрили збитки.

Специфіка чумацького життя запровадила певну корпоративну культуру та створила своєрідний фольклор. Етнографи писали про елементи кругової поруки серед них, про особливі обряди і звичаї. Дослідники вивчали чумацькі пісні як складову соціально-побутових пісень.

 "Ой, дорого, дорого, ти чумацька небого"

За сезон соленики організовували до трьох виїздів на південь. Заробітки розпочинали після весняного обробітку землі. Закінчували перед Покровою або навіть пізніше. Чумаки, які мали землю, намагалися встигати додому на косовицю та жнива.

Григорій Данилевський у своєму нарисі подає такий розклад чумацького човникового руху. Після Великодня вирушала перша валка на південь. До косовиці вона поверталася. Після Петра і Павла вози відправляли в другу мандрівку і прибували вони до початку жнив. Втретє валка збиралася після жнив, на Семенів день, та верталася перед Покровою.

На практиці сезон міг починатися раніше й закінчуватися пізніше. Нерідко Покрову святкували в дорозі. «Надоїло, як чумакам дощ восени», – недаремно писав Іван Котляревський в «Енеїді».

Популярні чумацькі пісні з мотивом купування сіна свідчать про те, що часто чумакам не вдавалося самостійно заготувати корм для худоби. А самі вони вже частково були «відірвані від землі» і мало займалися сільським господарством.

Чумакам з різних регіонів доводилося долати неоднакові відстані. Дорога зі Слобожанщини до Криму й назад забирала дев’ять тижнів, а з Київщини – сім.

Спочатку основними напрямками були Крим, узбережжя Азовського моря, Дон та Бессарабія. Відтак система маршрутів урізноманітнилася, і сітка чумацьких шляхів охоплювала тисячі верст.

За своє життя торговці встигали побувати в багатьох місцях. Чумак Іван Коломієць у розповіді етнографам хвалився, що побував у Києві, Ніжині, Полтаві, Харкові, Кролевці, їздив до Бессарабії та Криму. І це лише кінцеві точки маршрутів – транзитних пунктів було в рази більше.

У XVIII столітті, щоб досягнути Криму, чумакам доводилося проїжджати систему митниць та форпостів на півдні Російської імперії. Вони мусили враховувати витрати на митні збори, перевози та козацьку охорону. Часто та «охорона» була символічною і радше нагадувала здирство з боку запорожців «за проїзд їхньою територією». На півдні доводилося ладнати з татарами, яким треба було заплатити за сіль та оплатити митні збори.

Зі собою в дорогу чумаки брали гроші, щоб купити товар, запас харчів, запасні частини до возів, ліки для худоби, коломазь для змащення коліс. Основними харчами в дорозі були хліб, сухарі, куліш та галушки. За описами Миколи Сумцова, за дев’ять тижнів мандрівки той чумак споживав більше 26 літрів пшона, понад 40 кг сухарів, 25 кг печеного хліба, 4,1 кг сала та по 8,2 кг  пшеничного і гречаного борошна.

Одяг чумаків був непоказний, але міцний: дві сорочки, двоє штанів, свитка, чумарка, пояс, шапка-кучма. У холодну пору брали кожуха. Одну із двох сорочок не скидали упродовж всієї мандрівки. Вона була змащена дьогтем і захищала від вологи, пилу, комах та інфекцій. Другу одягали тільки в одному випадку – коли чумак помирав.

Їхали на волах. Вони були популярніші, ніж коні, насамперед, через неперебірливість до харчів.

Воли були предметом особливої гордости чумака. На чолі валки ставили найкращу худобу. Для неї робили різьблене ярмо. За свідченнями письменника й етнографа Григорія Данилевського, заможні чернігівські та харківські купці покривали ярма сусальним золотом. Старого вола зазвичай продавали: забивати свою худобу для власного споживання рука не підіймалася.

Мажа з двома волами перевозила переважно 60–90 пудів соли. Різного товару вміщалося по-різному. Наприклад, солоної риби – 50 пудів, сушеної – 40.

У конструкції мажі було передбачено якнайменше металевих деталей: кузні в дорозі були великою рідкістю. Залежно від погодних умов, стану доріг і завантажености валка рухалася зі швидкістю 15–30 верст на добу.

Чумацькі валки зазвичай складалися із 10–100 возів. Великий караван мав у степу проблему з водою. Мала валка ж могла легко стати здобиччю розбійників.

Із чого почалося, на тому й закінчилось

Активне освоєння півдня та сходу, торгівля зерном, розвиток промисловости – все це на перших порах сприяло розвитку чумацького промислу. А згодом ці самі чинники його й погубили.

Ліквідація Кримського ханства й освоєння півдня зробили степ безпечнішим, але дорожчим. Земля належала власникам. За випас на напування волів постійно доводилося платити. Із чумаків брали гроші за проїзд перевозів, мостів тощо.

Коли економіка перейшла до активного розвитку, потреби промисловости й сільського господарства могла задовольнити тільки залізниця. Перша залізниця на території України, збудована між Балтою і Одесою в 1865 році, збігалася з популярним чумацьким маршрутом. За 25 років довжина залізничного полотна в українських губерніях зросла до понад 6000 верст, поєднавши основні промислові й сільськогосподарські райони та порти. Чумаків позбавили можливости перевозити вантажі на далекі відстані – це вплинуло на швидкий занепад промислу.

Заможніші чумаки швидко адаптувалися до нових змін. Ще до появи залізниць вони активно скуповували землю, вкладали гроші в інші види промисловости, зокрема харчову. За свідченнями сучасників, основу заможного селянства Полтавської губернії наприкінці ХІХ століття становили колишні багаті чумаки. Вони купували по 100–200 десятин землі, займалися винокурінням, володіли млинами. Чумаки з села Обмачів на Чернігівщині продовжували торгувати рибою. Але тепер не їхали на мажах до Ростова, а переправляли товар залізницею.

Менш заможні чумаки довго намагалися пристосуватися до нових умов. Бралися за перевезення вантажів на менші відстані, хоча це й не приносило значних прибутків.

Спочатку намагалися конкурувати із залізницями. Колишній чумак з села Лютенька на Полтавщині Федір Сніжко загадував: «Одвозили на Ростов тютюн, махорку. Брали ми її в купця Лисенка в Ромнах; теж з Опішні брали горшки, а Зіньківських Будищ – колеса. Крім того, по дорозі скуповували пшеницю і везли аж у Ростов, коли там не було врожаїв… Возили й цибулю туди… Купували її в Веприку».

Із часом більшість пересічних чумаків перейшла до простого візництва. Вони навіть втратили свою назву – їх іменували фурщиками.

*головна ілюстрація — картина «Воли на перешийку» Івана Айвазовского (1860 р.)