150 років тому у Києві відкрилася колегія Павла Ґалаґана – приватна чоловіча гімназія. У 80-ті – 90-ті роки XIX століття вона відіграла важливу, дехто може сказати, ключову роль у формуванні інтелектуального осердя столиці, незважаючи на несприятливі історичні обставини. Як виникла колегія? Хто такий Григорій Ґалаґан? І хто був учнем, випускником, хто викладав у ній – в ефірі Радіо Культура розказала наукова співробітниця Національного музею літератури України Галина Болотова.
Пані Галино, уявімо Київ, яким він був 150 років тому, ту місцину столиці. Тоді це теж центр був?
Так. Умовно ця територія називалася Латинським кварталом. Тому що поруч і Ольгинська гімназія, і Фундуклеївська, і Перша гімназія, і на горі трошки далі Друга гімназія. Так що серед них і виникла колегія. Назву таку, гадаю, засновник Григорій Ґалаґан взяв в пам’ять про колегіуми, які були в Україні в XVII–XVIII століттях.
Це його ідея з такою назвою?
Його ідея – Колегія Павла Ґалаґана. Назва в пам’ять його єдиного і передчасно померлого сина – талановитого юнака, спадкоємця великих маєтностей в Чернігівський і Полтавській губерніях. Ґалаґан звертався з проханням до міністра освіти Російської імперії і обгрунтовував заснування колегії тим, що їм лишилося з дружиною або весь час перебувати у смутку, молитися і страждати, або побачити дію виховання інших молодих людей, які не могли матеріально підготуватися до вступу в університет. Я зачитаю: «У нещасті, яке мене настигло, не бачу я іншого порятунку або хоча б полегшення, як виконати те, що вважається мені обов'язком, вказаний моєю совістю і любов’ю до покійного сина. Справа моя буде полягати в продовженні на землі, поки судилось мені жити, того добра, яке без сумніву зробив би мій син».
На шістнадцятому році життя Павлусь відійшов у вічність, але його пам’ять понині зберігається в назві навчального закладу, а цей рік є ювілейним не лише у колегії, а і в нашого музею, бо є такі дві дати: одна – створення музею, підписане державне розпорядження – це 40 років тому, і вже через 5 років була відкрита експозиція нашого музею – це 1986 рік, рік чорнобильський. У важких умовах працювали мої колеги, які збирали експонати, відкривали експозиційні зали. Експозиція нині міститься у 10-ти залах, яка розповідає про історико-літературний, культурний процес в Україні від княжої доби до сьогодення. Колекція нараховує близько 120 тисяч експонатів: книги, рукописи, живопис.
Все, що пов'язане з українською літературою.
Так, і з українською літературою, і з українською культурою. І ми намагаємося останні роки поновити експозицію, на жаль, своїми силами, але ми слідкуємо за дослідженнями істориків, культурологів, філософів за новими поглядами на історію України і намагаємося вносити зміни в нашу експозицію. П'ять років тому відновили іконостас церкви, яка була при колегії Ґалаґана – Павлівська церква в ім’я апостола Павла і в пам'ять Павлуся Ґалаґана. Колегіати перед початком навчання там молилися, і Іван Франко брав шлюб з Ольгою Хоружинською.
Григорій Ґалаґан походить з козацько-старшинського роду Ґалаґанів, які отримали дворянський титул наприкінці XVIII століття. Звісно, що в цьому такому глибокому закоріненному в українство, в козацтво родоводі були різні люди. Але були і такі, що жертвували кошти, зокрема на Києво-Могилянську академію, були і такі, які радо зустрічали спудеїв, і спудеї лишили вертепну скриньку. В музеї знаходиться її копія – оригінал у музеї театрального мистецтва.
Традиції меценатства походять з глибини роду Григорія Ґалаґана. Він у своїх маєтностях приділяв увагу школам для селян. В його маєтках були школи, він доплачував вчителям, опікувався, скажімо, в Прилуках чоловічою гімназією. Завдяки йому була відкрита жіноча гімназія.
Григорій Ґалаґан закінчив юридичний факультет, рано втратив батька, графиня Годович, його мати, вирішила знайти йому опікуна. Ним був Федір Чижов, відомий слов’янофіл. І от саме з Чижовим вона відправляє його мандрувати за кордон.
Викладачі університету ім. Грінченка Марина Будзар і Євгеній Ковальов видали спогади Григорія Ґалаґана і його дружини Катерини Василівни про мандри за кордоном.
Під час першої поїздки з Чижовим Григорій побував в Німеччині, Італії, познайомився з Миколою Гоголем, з художниками Шаповаленком, Василем Штернбергом. Там Василь Серебряков намалював портрет Григорія Павловича в козацькому строї. Цей портрет зберігається в Чернігівському художньому музеї, до речі, як і низка портретів з галереї Ґалаґанів, і ця установа носить назву художній музей ім. Григорія Ґалаґана.
Після закордонних мандрів Ґалаґан знайомиться з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, і слов’янофіл стає українофілом, він усвідомлює себе українцем.
Слід зазначити, що це одне покоління: Куліш, Ґалаґан, трохи старший,на 5 років, Шевченко.
Вони познайомилися в Петербурзі, і знаєте, в щоденниках Шевченка можна прочитати записи, коли він зустрічався з Ґалаґаном. Він в листах звертався: «Мій єдиний друже» до Григорія Ґалаґана. Родина Ґалаґанів підтримувала матеріально Тараса Шевченка, особливо після його заслання, купувала його роботи, і це дало йому можливість приїхати з Нижнього Новгорода до Петербурга. А крім того, Шевченко заходив до Ґалаґана в його Петербурзьку квартиру: вони розмовляли і співали разом. Існують такі записи, що Григорій Ґалаґан гарно співав – як і Тарас Шевченко. І Григорій Ґалаґан проводжав Тараса Шевченка в останню путь.
А розкажіть, прізвище Ґалаґан – від чогось походить?
Ґалаґан – це червоний півень. Порода. І це давнє українське козацьке прізвище. Гілка Ґалаґанів стала козацькою старшиною, але є і селяни з цим прізвищем, до речі, один з них з села поблизу Києва, Микола Ґалаґан з Требухова, що був вихованцем колегії.
З юнаків, які приходили до колегії із зовсім різних суспільних кіл, поступово формувався певний тип колегіата, що вирізнявся від типу російського гімназиста не тільки своїми цивільними, а і внутрішніми прикметами. Справа в тім, що викладання велося російською мовою. Але Житецький Павло Гнатович – відомий вчений – читав курс російської словесності і лекції про українські козацькі пісні, українські думи. В колегії був хор хлопчиків. Часом ним керував Микола Лисенко.
В колегії вперше була поставлена «Наталка Полтавка» як оперетка для такого домашнього вжитку, тому що укази забороняли.
До якого часу проіснував навчальний заклад і у зв’язку з чим припинив існування?
Колегія заснована у 1871 році і проіснувала до 1919 року, коли були заборонені Наркомосом приватні навчальні заклади. Близько 600 вихованців вийшло зі стін академії, і це справжня українська еліта. Можна називати дуже багато прізвищ, і про кожного з них сказати дуже багато: це і викладачі вузів, науковці, політики, але було так, що за радянського часу не всі признавалися, що вони закінчили колегію, тому що це було небезпечно, було тавро націоналіста. Недаремно колегію називали школою академіків, тому що був високий рівень викладання, за яким на початку ще слідкував сам опікун Григорій Павлович Ґалаґан.
Читали уроки не лише викладачі, які мали години в середніх навчальних закладах, але і викладачі Університету, Політехнічного інституту; художники Мурашко і Пимоненко викладали мистецтво і архітектуру; історію викладав той самий громадівець Єлисей Трегубов, згодом Володимир Науменко– один із міністрів освіти УНР, який був розстріляний в 1919 році більшовиками. В колегії працював Іван Іванович Нечипоренко, відомий київський педагог. Майже 20 років він очолював колегію, і у нього була своя система викладання. Також колегіати мали телескоп, різні лабораторії, найновіше обладнання.
Це був дуже сучасний освітній заклад?
Звичайно. І вчилися коштом Ґалаґана, який заповів значні маєтності свої для утримання викладачів і колегії. І певна річ, що така еліта педагогічна породжувала і прекрасного вихованця, відрізнялася від казенних гімназій чим?Демократизмом, індивідуальною роботою. Після закінчення початкових 4-х класів були іспити і молоді люди ще вчилися 4 роки в старших класах. І майже всі вступали тоді до університетів Російської імперії: Київського, Петербурзького, Варшавського царства Польського.
Це була перепустка?..
Так, один, правда, вступив до інституту Східних мов. Це був Агатангел Юхимович Кримський – видатний вчений-орієнталіст, один із засновників, неодмінний секретар Всеукраїнської академії наук.
Також там вчилися поети-неокласики: Михайло Драй-Хмара і Павло Филипович, відомий лексикограф Всеволод Ганцов. Правників можу назвати дуже багато: і Петрушевський, і Максимейко, Грабар Володимир, академік Липський. Колегію закінчив і Григорій Костюк – засновник і багаторічний директор Українського інституту психології. Ми всі вчилися за підручником Григорія Силовича Костюка – селянина Поділля, він вчився коштом Ґалаґана. От ви розумієте…
Чи була система стипендій?
Так, так. Тридцятеро були стипендіатами колегії, а решта, якщо хотіли вчитись, навчатись в колегії, то платили батьки за навчання. Мушу сказати, що колегію закінчував і син Житецького – Гнат, який дуже багато зробив власне для збереження бібліотеки колегії Ґалаґана. Бібліотека налічувала понад 20 тисяч томів. Значна її частина збережена і знаходиться в нашій академічній бібліотеці ім. Вернадського. Це рукописи, стародруки. Уявіть собі, що в колекції була навіть «Аполлонова Лютня» Лазаря Барановича. Іван Франко зачитувався книжками, вивчав стародруки в колекції. А взагалі Ґалаґан купив бібліотеку у свого кузена – відомого історика Миколи Маркевича. І зберігся документ, як підводами в скринях перевозили це з Турівки до Сокиренець. А потім уже Григорій Павлович на схилі віку подарував її колегії. Але була окремо бібліотека з підручників.
А Катерина Василівна після смерті чоловіка була опікункою, вона закуповувала найновіші видання, наприклад, атласи, карти Європи – дуже цінна колекція знаходилася в бібліотеці. Ви знаєте, що бібліотека майже без реставрації: її інтер’єр дійшов до нашого часу. І ми вважаємо, що душа нашого музею знаходиться саме в меморіальному приміщенні бібліотеки, і є комплекси музейні, які розповідають про Григорія Павловича Ґалаґана, про викладачів колегії і про вихованців.
