99 років тому у Києві було проголошено створення Центральної Ради. Фактично це був один з перших, за довгі роки орган державної влади на теренах Наддніпрянської України.
Який шлях пройшла Україна?
Російська імперія вже три роки перебувала у виснажливій війні, Першій Світовій війні, на боці Антанти проти Троїстого блоку. Коли війна тільки розпочиналась, всі сподівались на коротку військову кампанію, яка закінчиться за декілька місяців. Але сталося не так як гадалось, і маховик війни було запущено на довгі роки.
Жодна країна не була готова до таких викликів, особливо, Російська імперія. Не розвинута інфраструктура на величезних територіях, нестача робочих рук в тилу і не вдале військове командування спричинили те, що почали вдаватись навзнаки всі проблеми, які уряд ховав за пишним фасадом імперської ідеї.
У лютому розпочались революційні виступи у Петрограді (нин.Санкт-Петербург), що завершились відреченням від престолу Миколи ІІ. Достеменно невідомо, чи це були безпосередньо революційно незадоволений народ, чи це був переворот. Як би там не було, у Києві про це дізнались завдяки телеграмі члена Державної Думи – А. Бубликова.
Проте перший революційний документ українства з’явився не у Києві. У Петрограді 15 березня було створено Тимчасовий Український революційний комітет, за яким стояла Головна українська студентська рада, що об'єднувала й очолювала студентів-українців петроградських вищих шкіл. Саме вони опублікували цей документ відомий як: «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів».
Проте в самому Києві до всіх цих подій підходили більш виважено. У день публікації вищезазначеного документу, представники різних партій і громадських організацій утворили спочатку Виконавчий Комітет.
У новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення єдиного об'єднання, яке дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України, а також через свою малу кількість. Але ці сподівання збулися не скоро.
17 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, у приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було проголошено утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.
Цього ж дня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Повністю діяти Центральна Рада розпочала лише майже за місяць – легітимізувавши себе в очах українства скликанням Всеукраїнського національного конгресу.
Одразу ж розпочались певні демократичні зміни – почали виходити різні газети, тощо. Увінчала ж собою цей патріотичний момент – неймовірна 100тисячна маніфестація на площі св.Софії – 1го квітня. Як зазначає учасник тих подій Д.Дорошенко – це була нечувана подія, яка викликала неймовірне піднесення.
Створення нового органу влади українцями викликав різну реакцію. Для українців – це була неймовірна подія, ось як про це пише Винниченко у своїх мемуарах: «Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилась би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусіла бути, бо нація мусіла, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орґан свого прояву. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енерґії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного орґанізму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювалюсь, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до мас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунґах, які по нервах, через вузли-орґанізації неслись у тіло нації й у той чи инчий спосіб посували її вперед».
Беззаперечно менш щасливими в цьому випадку почувала себе російська сторона. Так Денікін в своїх мемуарах спочатку, в загалі не сприймає серйозно Центральну Раду – навіть не коментуючи її появу. Хіба що, згодом критикує українізацію армії і виступає за більш жорсткі дії. Не менш цікаво, що й Керенський відзначає реакцію на Центральну Раду, у своїх мемуарах, тільки в травні. Це все дозволяє припустити, що власне Тимчасовий уряд – не сприймав на початку, Центральну Раду серйозно, і маючи свої проблеми – вважав що при можливості можна буде знову ж таки «закрутити гайки» в українському питанні.
Таким чином, Центральна Рада з’явилась у досить важливий момент для українського народу, показавши прагнення до власної держави. Так, дійсно, згодом відбулись численні прорахунки, які призвели до занепаду цієї першої української демократичної ініціативи. Але то вже зовсім інша історія….
«Рідна країна»
