З давніх-давен український вінок був особливим атрибутом до святкового вбрання. Про символічне значення та обрядову функцію вінка у межах Відкритої школи історії розповіла майстриня давніх головних уборів Ніна Севастьянова. 

За її словами, українки полюбляли чепуритися. Ще змалку дівчата, йдучи до церкви, не забували про прикраси з живих квітів та пір'я. Дорослішаючи, кожна збирала набір стрічок. Їх здебільшого по одній привозили батьки, повертаючись з ярмарку.

«Також дівчата збирали стрічки, беручи участь у весільному обряді. Коли молода танцювала з дружкою, дарувала їй стрічку. Вважалось, що частіше дівчина була дружкою, то більше мала стрічок», — розповідає майстриня.

Стрічки прикрашали пір'ям, вишивали, часто використовували металізовану нитку, яка красиво виблискувала на сонці.

Особливу роль відігравав віночок, зроблений із восковиць і паперу. Ним обрамлювали ікону, якою благословляли молодих.

«Цікаво, що наприкінці XIX — поч. XX ст. неабияким попитом користувалась робота майстринь, які професійно виготовляли дівочі вінки. Але скористатися їхніми послугами могли тільки забезпечені люди. Якщо в родини не вистачало коштів, щоб замовити вінок, дівчина робила його власноруч», — каже лекторка.

Перш, ніж одягнути вінок, на нього пов'язували стрічки, серед яких обов'язково мала бути одна особлива — бинда, яка вважалася символом дівоцтва.

Безумовно, однією з ключових подій було весілля, яке засвідчувало перехід дівчини у новий статус – статус жінки. Прикрашаючи наречену, дружки виплітали так звані трібушки – косички. Їх викладали на голові таким чином, щоб зручно було зафіксувати святковий убір. Та найзворушливішим у весільній церемонії був момент останнього дівочого вінка. Під кінець весілля нареченій знімали вінок і покривали голову наміткою або каптуром. Після цього обряду дівчина вже не мала права «світити волоссям».

Тому традиційний український вінок був не лише святковим атрибутом дівочого вбрання. Він ніс у собі особливий символ дівочої юності та краси.