chrome firefox opera safari iexplorer

Костянтин Паустовський. Повернення до Києва

11 травня 2016 о 18:24

Чи знали ви, що Костянтина Паустовського дуже багато пов'язує з Україною, він називав себе «киянином у душі», отримав у Києві освіту, тут жили і знайшли спочинок його рідні...

Чи знали ви, що його вважали одним із найавторитетніших письменників, хоча він не мав державних премій чи нагород. А ще Паустовський ухитрився прожити час божевільного вихваляння Сталіна і жодного слова не написати про «вождя всіх часів та народів». Про це та багато іншого написав у своїй статті для «Дзеркала тижня» Валерій Дружбинський. 

Із роду Сагайдачних

Костику Паустовському було 6 років, коли 1898 р. з батьками, сестрою та двома старшими братами він переїхав до Києва.

"Паустовські, нащадки запорізьких козаків, тішили свою гордість переказом, цілком достовірним, що їхнім предком був гетьман Сагайдачний", — напише біограф письменника Лев Левицький.

Після розгону Катериною II Запорізької Січі козаки розселилися по всій Україні, а предки Паустовського — вздовж річки Рось. У центрі річки, на острові, стояла біла хата любимого Костикового діда, козака Максима, бабусі Гонорати, дядька Ілька, тітоньки Феодосії...

Молодий дослідник і родич К.Паустовського Павло Дерев'янко вивчив метричну книгу церкви св. Димитрія села Пилипча-Городище Васильківського повіту Київської губернії. 1793 р. в ній записано прадіда письменника Дмитра Антоновича Паустовського-Сагайдачного. В нього були донька та п'ятеро синів, один із них Максим — дід письменника.

Це була велика родина. Від вільнолюбного діда-пасічника до братів письменника — революційних студентів, від бабусі (по материнській лінії) — учасниці польського повстання 1863 р., до тітоньок — драматичних акторок і оперних співачок.

Паустовський: «У сім'ї багато співали, грали на роялі, сперечалися, благоговійно любили театр… Я виріс в Україні. Мої рідні з боку батька говорили тільки українською. З дитинства я любив співучу, гнучку, легку, нескінченно багату образами й інтонаціями українську мову і пишаюся, що досить пристойно володію нею досі». 

У селі Пилипча Київської області й тепер живе чимало далеких родичів К.Паустовського. Тут почивають його батько, дід, тітки й дядьки… А в Пилипчанській школі вже багато років працює музей письменника. Під керівництвом учительки Любові Чирак створено генеалогічне дерево роду Паустовських-Сагайдачних.

Нині на острові, за наполяганням школярів, встановлено пам'ятний камінь із викарбуваним на ньому написом: «Поїздки в Городище були в моєму дитинстві святами… К.Паустовський».

І ще цікавий факт. Наприкінці серпня 1911 р. до в Києва прибув імператор Микола II із сім'єю та наближеними. На них чекали врочисті молебні, театральні вистави, огляди військ, прогулянка Дніпром та відвідини класичної Київської першої гімназії (у зв'язку з її 100-літнім ювілеєм). Головною ж метою приїзду було відкриття пам'ятника Олександру II на Царській площі (правда, саме свято затьмарило вбивство прем'єр-міністра Столипіна).

Зустріч імператора з гімназистами Паустовський описав у повісті «Далекі роки»: «Я стояв останнім у шерезі, бо був найнижчого зросту в нашому випускному класі. Микола підійшов до мене. Легкий тик посмикував його щоку. Він неуважно поглянув на мене, звично всміхнувся самими очима й запитав: — Як ваше прізвище? Я відповів. — Ви малорос? — запитав Микола. — Так, Ваша величносте, — відповів я. Микола ковзнув по мені нудним поглядом і підійшов до мого сусіда…»

«Киянин душею»

Юний Костик щиро полюбив Київ. У книжках він незмінно згадуватиме Кирилівську церкву, де разом із батьком та художником Михайлом Врубелем милувався чудовими фресками. Захоплено описуватиме «нарядно-оглушливий витвір Растреллі» — Андріївську церкву, новітню (на той час) будівлю банку, споруджену «під Палац дожів Венеції» на «примху архітекторів», і дивний «Будинок з химерами» на вулиці Банковій, який постійно «снився ночами й допомагав хлоп'ятам хоча б у мріях мандрувати Африкою».

Любов до Києва пов'язана в Паустовського ще й із тим, що тут він здобув фундаментальну освіту в найкращій гімназії міста, куди вступив 1904 р. Це був особливий навчальний заклад, його в різні роки закінчили письменник Михайло Булгаков, поет і літературознавець Микола Зеров, сценограф, соратник Леся Курбаса Вадим Меллер, реформатор театру Микола Фореггер, співак і композитор Олександр Вертинський, майбутній нарком освіти і драматург Анатолій Луначарський, поет і перекладач «Кобзаря» російською мовою Микола Ушаков…

У повісті «Далекі роки» Паустовський пише: «Чи було випадковістю те, що ця гімназія за короткий час виховала стількох людей, причетних до літератури й мистецтва? Це не було, звичайно, випадковістю… Ми забуваємо про вчителів, які навіяли нам любов до культури, про чудові київські театри, про масове наше захоплення філософією і поезією… Ми забуваємо про знамениту бібліотеку Ідзиковського на Хрещатику, про симфонічні концерти, про київські сади, про сяючу й хрустку від листя київську осінь, про те, що врочиста і благородна латинь супроводжувала нас упродовж усіх гімназичних років. Забуваємо про Дніпро, м'які туманні зими, багату й ласкаву Україну, що оточувала місто кільцем своїх гречаних полів, солом'яних дахів та пасік».

У червні 1912 р. Костянтин закінчив повний восьмирічний курс навчання («при відмінній поведінці та старанності») й уже в серпні вступив до Київського університету св. Володимира. І цього ж року Паустовський віддав у редакцію альманаху «Огни» своє перше оповідання «На воде». У серпні оповідання, на подив літератора-початківця, надрукували без найменших скорочень, і автор отримав перший у своєму житті гонорар. А в грудні 1913-го в київському журналі «Рыцарь» опублікували його повість «Четверо».

Перша світова війна примусила перервати навчання. Паустовський — водій трамвая, носильник, санітар…

Після загибелі на фронті двох старших братів він живе в Москві з матір'ю та сестрою, але невдовзі подається в мандри: робота на металургійних заводах Катеринослава і Юзівки, на котельному заводі в Таганрозі, у рибальській артілі на Азовському морі… Тоді ж він починає писати свій перший роман «Романтики»…

Восени 1917 р. мати й сестра Паустовського жили на хуторі Копань під Чорнобилем, куди він і подався. Ось рядки з повісті «Початок невідомого століття»: "Я їхав через Київ. Він, так само, як і Москва, кипів ключем на мітингах. Тільки замість «долой!» і «ура!» тут кричали «геть!» і «слава!», а замість Марсельєзи співали «Заповіт» Шевченка та «Ще не вмерла Україна».

Влітку 1918 р. сім'я Паустовських перебралася до Києва. Костянтин Георгійович влаштувався працювати коректором у "єдину порядну газету «Киевская мысль», а 1919 р. став літературним секретарем журналу «Театр»…

«Час був судомний, рвучкий, перевороти йшли, напливали. У перші ж дні появи кожної нової влади виникали ясні й грізні ознаки її швидкого й жалюгідного падіння. Кожна влада поспішала виголосити якомога більше декларацій і декретів, сподіваючись, що хоч щось із цих декларацій просочиться в життя і в ньому застрягне».

Потім прийшли червоні, їх змінила Директорія, потім почали хазяйнувати білогвардійці… Життя киян стало нестерпним — терор, голод, безробіття… Паустовський виїхав із Києва восени 1919 р., але тут залишилися мати Марія Григорівна (померла 1934 р.) і сестра Галина Георгіївна (померла 1936 р.) — поховані на Байковому цвинтарі.

Паустовський потім неодноразово приїжджав у місто своєї юності, підтримував дружбу з київськими письменниками. Брав участь у з'їзді письменників України 1954 р., а потім 8 місяців в Ірпені, в Будинку творчості, писав повість «Неспокійна юність»…

В 1965—1968 рр. я працював у Костянтина Георгійовича літературним секретарем. Пам'ятаю, як у вересні 1965 р. йому «дуже захотілося зазирнути в Київ» (ми зупинилися в Миколи Бажана) — треба було покопатися в архівах. Він зустрічався тоді з Олександром Корнійчуком, Миколою Ушаковим… Пригадую, до Москви приїхав і зупинився в Паустовських Юрій Смолич — давній товариш Костянтина Георгійовича. Згадували хутір Плюти й старого рибалку, в якого Паустовський із сім'єю жив чотири літніх місяці, працював і рибалив.

Це про нього написано в «Дніпровських кручах»: «Коли дід Микола, випивши добру чарку калганівки, заспівував на призьбі своєї хати „Розпрягайте, хлопці, коней та лягайте спочивать!“, громовий його бас було чутно навіть по той бік Дніпра, на Полтавщині». Самого ж Смолича Паустовський вважав затятим і невиправним рибалкою, і я постійно ходив на пошту й посилав у Київ рекомендовані листи, в яких викладалася «теорія і практика риболовлі».

Ну, а Костянтин Георгійович про риболовлю міг говорити годинами. «Так, я належу до великого й безтурботного племені рибалок. Крім риболовлі, я, правда, ще пишу книжки. Якщо хтось скаже мені, що мої книжки йому не подобаються, я не ображуся. Але якщо котрийсь задирака каже, що я не вмію ловити рибу, я довго йому цього не пробачу», — запевняв Паустовський.

gazeta.dt.ua

 gazeta.dt.ua

Якщо вже згадали риболовлю, в Тарусі від багатьох жителів я особисто чув одну й ту саму історію. Мовляв, завжди, коли Костянтин Георгійович рибалив на Оці, до нього з берега припливав величезний чорний кіт, залазив у човен і, отримавши від Паустовського рибину, відпливав геть. Цей кіт ні до кого іншого по рибу не плавав, не кажучи вже про те, що коти нібито взагалі плавати не люблять. Але цей «робив виняток саме для Паустовського», пояснював Веніамін Каверін.

Костянтин Георгійович був дуже прив'язаний до Віктора Некрасова. Вони особливо здружилися під час спільної поїздки по Франції. Віктор Платонович розповідав: «Паустовський, незважаючи на вік та бісову астму, все хотів бачити сам, нічого не пропускав і ні від кого не відставав. Ніколи нічого не записував — просто насолоджувався. Як справжній художник він сприймав красу як красу, йому дорожче було безпосередньо побачене, ніж знання, хто й коли побудував цей замок чи який король і з ким зраджував королеву на цьому ліжку з балдахіном і вічними амурчиками».

Пам'ятаю 31 травня 1966 р. Ялтинський Будинок творчості, 74-річчя Паустовського. З Києва спеціально приїхав Некрасов. До ночі сиділи на веранді, раділи зустрічі, говорили, говорили… Паустовський сказав тоді про Сталіна: «Він — звичайний пахан, вождь у законі, і все, що робилося в державі, робилося за законами кримінального світу». Сказано це було в 1966-му. До «Архіпелагу», перебудови…

«Костянтине Георгійовичу, — запитав Некрасов, — ви читали „Секретар обкому“ Кочетова?» (Всеволод Кочетов був апологетом ідеологічно витриманої й відданої партії літератури.) Паустовський відповів: «Читав». — «Ну і як?» — запитав Віктор Платонович. — «Та так. Нічого страшного». І у зв'язку з цим розмова зайшла про процеси, які відбувалися в сучасній прозі. «Іде боротьба Червоної і Сірої Троянди», — підбив підсумок розмови Костянтин Георгійович…

І з кожним гостем із Києва Паустовський говорив про улюблене місто. «Я — москвич за народженням, але киянин у душі», — написав він в епопеї «Повість про життя».

Усім миром…

Київському музею Паустовського більше двох років. Розміщений він у спеціалізованій середній школі №135 (колишнє реальне училище Валькера, що було тут, закінчив старший брат письменника Борис).

Кияни, віддані творчості письменника, просто не могли не створити цей маленький пам'ятник великій людині, — адже в місті понад п'ятдесят адрес, пов'язаних із життям, навчанням, роботою та творчістю Паустовського.

Душею музею, його головним ентузіастом і творцем стала кандидат педагогічних наук Любов Артамонова, чий любимий внук навчається в цій школі. Це вона переконала всіх інших цінителів творчості Паустовського, що школа №135 — особлива.

Саме тут, як виявилося, всі діти читають Паустовського, ілюструють його оповідання й казки, їздять на екскурсії в Пилипчу, де майбутній письменник на скелястих берегах Росі всотував у себе козацькі думи та пісні.

До речі, жодна вітчизняна чи закордонна організація не вклала у створення музею жодної гривні, рубля або долара, — все зроблено руками ентузіастів і на кошти ентузіастів. Багато експонатів з'явилося в музеї завдяки Олегу Посільському, Альоні Нерод, Маргариті Гайдук, Ізабеллі Кантор, Ірині Людовик, Інні Балог…

Музейний дизайнер із Рівненської області В'ячеслав Посільський талановито оформив стенди. Паустовський тепер ніби особисто говорить із відвідувачами, адже всі підписи під експонатами — цитати з книжок письменника. Стенд «Далекі роки» присвячений родоводу Паустовського, його українському корінню, багатонаціональній сім'ї. На стенді «Класична гімназія» представлено гімназичні підручники, дуже рідкісні матеріали, присвячені пам'яті «любимого вчителя вчителів» Олександра Селіхановича… Стенд «Панове гімназисти» розповідає про друзів та однокашників Паустовського… «Неспокійна юність» переносить у роки навчання в університеті св. Володимира, який готувався тоді до свого 80-річчя (на стенді — оригінал святкової газети «Киевская мысль»)…

Є й інші стенди. І «Куточок скромної київської квартири початку XX ст.», де кожна річ розповідає про життя гімназиста й студента того часу…

gazeta.dt.ua

 gazeta.dt.ua

Музей уже набув широкої популярності. Колишня киянка художниця Олена Равік із Лос-Анджелеса (США), знаючи про любов Паустовського до бузку, подарувала свою роботу олійними фарбами. Студентка університету міста Майнца (Німеччина) Вікторія Джост — книжки Паустовського німецькою. Адвокат із Єкатеринбурга (Росія) Олександр Санніков — унікальну платівку з записом голосу письменника.

Московський музей-центр К.Паустовського допоміг копіями низки документів та українським випуском журналу «Мир Паустовского». Сім'я Жигоцьких із Торонто (Канада) надіслала куплену на міжнародному аукціоні збірку оповідань Паустовського 1928 р. Надзвичайно цінний подарунок — вишитий внучатою племінницею письменника Марією Мордусенко (у дівоцтві — Паустовською) рушник, на якому тепер лежить «Кобзарь» Т.Шевченка 1911 р. видання, — його читав Костик Паустовський. Листівку з автографом акторки Полевицької, якій освідчувалися в коханні всі однокашники Кості, передав музею Михайло Кальницький…

Нас відвідали родичі однокласника Паустовського Еммануїла Шмуклера з Коста-Ріки й подарували унікальні експонати: чотири авторські роботи художника Шмуклера, його книжку спогадів з автографом і справжню фотографію 1912 р. Одесит Геннадій Батізат подарував «Вибране» Паустовського китайською мовою. Друг Параджанова польський кінознавець Януш Газди — 11 книжок Паустовского польською, а в Парижі пасинок Віктора Некрасова Віктор Кондирев придбав для музею повість «Далекі роки» французькою…

Є в музеї й унікальна бронзова медаль, заснована до 100-річчя Паустовського. І ювілейна медаль, випущена до 100-річчя класичної Київської першої гімназії. І книжки письменника, видані в 1920—1930-тих роках. І кована «золота троянда». І видана 1930 р. книжка «Записки Василия Седых» з автографом Паустовського, адресована його великому другові Семену Гехту.

І справжні раритети: нарис К.Паустовського «Маршал Блюхер», виданий накладом сто тисяч примірників у квітні 1938 р. (У жовтні 1938-го Блюхера заарештували й розстріляли. Книжку вилучали не тільки в бібліотеках, із будинку в будинок ходили «спецуповноважені з вилучення книжок ворогів народу».)

І збірник «Тарусские страницы», що належав письменникові. Цікава історія цього збірника: до видання його підготував сам Паустовський з участю друзів та однодумців. У «Тарусских страницах» надруковано 42 вірші Марини Цвєтаєвої (тоді, в 1961 р, ще забороненої); 16 віршів Наума Коржавіна (перша публікація після заслання); заборонені вірші Миколи Заболоцького, Бориса Слуцького, Давида Самойлова; повісті Булата Окуджави «Будь здоров, школяр!» і Бориса Балтера «До свидания, мальчики»; статті Паустовського про Буніна й Олешу; спогади Надії Мандельштам. Усі матеріали надруковані «без попередньої цензури в Москві». Секретаріат ЦК КПРС визнав випуск цієї книжки «ідеологічною помилкою». Друкувати книжку заборонили (було заявлено наклад 75 тисяч), а вже випущені примірники вилучили.

Якщо вже музей розміщений у школі, його завдання — не тільки показувати київський період життя юного Паустовського, а й пропагувати досвід ефективної виховної роботи в київській гімназії. Ефективної не так тому, що гімназисти розуміли прекрасне, як тому, що, головне, вміли підтримувати одне одного…

У розділі «Атестат зрілості» Паустовський написав: «Перед іспитами в саду влаштували сходку. На неї скликали всіх гімназистів нашого класу, крім євреїв. Євреї про цю сходку нічого не мали знати. На сходці було вирішено, що найкращі учні з росіян і поляків мали на іспитах хоча б по одному предмету схопити четвірку, щоб не отримати золотої медалі. Ми вирішили віддати всі золоті медалі євреям. Без цих медалей їх не приймали в університет. Ми заприсяглися зберегти це рішення в таємниці. До честі нашого класу, ми не прохопилися про це ні тоді, ні після…»

Пам'ятаю, як восени 1966 р. в Москві, у квартирі Паустовського, ці рядки з «Атестата зрілості» стали темою розмови Костянтина Георгійовича з Іллею Еренбургом. Ілля Григорович вважав, що учні не могли самі додуматися до такого мужнього вчинку. «Ні, — заперечив йому Паустовський. — Ми, хлопчаки, багато чого вже розуміли й обурювалися дискримінацією євреїв. І самі, без підказок та обговорення цього питання з батьками, вирішили допомогти друзям. І всі дев'ять єврейських хлопчиків, які з нами навчалися, завдяки отриманим золотим медалям були зараховані в університет».

У музею багато друзів. На кошти Жанни Шафаренко видрукувано українською мовою повість Паустовського «Тарас Шевченко», яку дарують гостям. Надія Корнієнко ось уже багато років вивчає спадщину Паустовського й підтримує зв'язки з цінителями творчості письменника в різних країнах. Крім того, вона подарувала музеєві серію раритетних київських листівок початку XX ст. Телепродюсер Юрій Морозов подарував музеєві гімназичний підручник «Логіка» 1907 р. видання. Колишній учень школи №135 Юхим Іцковський із Нью-Йорка (США) надіслав гроші: за них музей планує купити в колекціонера той самий номер альманаху «Огни», в якому надруковане перше оповідання Паустовського. Будівельник-дизайнер Олександр Корж встановив у музеї Led-світильники…

Список добрих діянь друзів музею можна продовжувати й продовжувати.

«Його читають і люблять мільйони»

Саме цими словами німецький письменник Генріх Белль почав передмову до п'ятитомника Паустовського, виданого у 1967 р. німецькою мовою.

Творчість Паустовського добре відома за кордоном. Приміром, із сорока томів французької антології «Радянська література» (редактор Луї Арагон) вісім — становлять твори Костянтина Георгійовича.

Ну, а в своїй країні любов читачів до Паустовського була, що називається, всенародною.

У 1963 р. проводилося соціологічне опитування, якого письменника найбільше читають. Паустовський виявився першим, на порядок перевершивши всіляко опікуваного й ручного Шолохова. За цю непідконтрольну популярність Паустовському мстили.

Якщо «Правда» або «Известия» і писали про нього, то з неодмінними застереженнями та зауваженнями. Зате інші газети відверто лаяли його книжки, особливо старалися «Лижі» (так у літературному середовищі називали підлабузницьку «Литературу и жизнь»).

Приміром, повість «Далекі роки» критикою була зустрінута настільки вороже, що письменник засумнівався в необхідності продовжувати автобіографічну епопею. І друга книжка — «Неспокійна юність» — з'явилася не скоро…

А через багато років Паустовський отримав такого листа: «Не прочитав, а випив з радісною насолодою Вашу „Повесть о жизни“. Яка книжка! Стільки любові, скільки душі, скільки серця — справжнього людського серця в цій чудовій книзі! Мені Ваша книжка особливо дорога, — я в той час ріс у Києві, куди мене мати привезла в 1903 році тринадцятирічним губошльопом. Багато сліз капнуло на Вашу книжку з моїх діоптричних очей. Хороших сліз — сумних і радісних. Обіймаю Вас по-братськи. Ваш Остап Вишня».

Паустовський, обділений усіма державними преміями й нагородами, виявився найавторитетнішим письменником. Тому що зумів зберегти репутацію чесного художника. А в роки «відлиги» — епохи досить нестійкої, двозначної, з різкими заморозками і дуже нетривалим, перебільшеним в очах нинішніх мемуаристів потеплінням, — суспільство дуже потребувало людини, котрій можна було б вірити.

Дивно, але Паустовський ухитрився прожити час божевільного вихваляння Сталіна і жодного слова не написати про вождя всіх часів та народів.

Ухитрився не вступити в партію, не підписати жодного листа, який когось таврував.

Він щосили намагався залишитися й тому залишився самим собою. Йому вірили і в 30-ті роки, і в 40-ві… Він завжди тримався подалі від літчиновників та сварливої письменницької спільноти, пускав у своє коло лише обраних.

Ну й постійно перебував у роз'їздах і мандрах, відверто уникав Москви та великих міст, що значно ускладнювало процес потрапляння в репресивну машину.

У роки «відлиги» активно виступав за реабілітацію гнаних у часи Сталіна письменників — Бабеля, Олеші, Булгакова, Гріна, Заболоцького… Підтримував Синявського й Даніеля, симпатизував Солженіцину (допоміг йому добитися квартири в Москві), врятував Юрія Любимова від звільнення з Таганки, першим підписав лист проти реставрації культу Сталіна, — це в 1966 р., коли культ потрібен був режиму для підмороження країни…

У 1965 р. Паустовський виявився претендентом на світову премію з літератури. Але з допомогою складних дипломатичних інтриг Радянський Союз ухитрився змінити рішення Нобелівського комітету про присудження премії Паустовському, і в останній момент її вручили Шолохову, що номінувався багато років поспіль.

А в Італії і Швеції вже були видані в «нобелівській» серії однотомники Паустовського. Пригадую, як я отримував на пошті посилку з Рима з п'ятьма сигнальними примірниками видання. Відома історія приїзду до Москви західної кінодіви Марлен Дітріх та її зустрічі з діячами літератури і мистецтва. Вийшовши на сцену, вона запитала в залу: «А чи є тут письменник Паустовський?» І коли збентеженого Костянтина Георгійовича все ж таки вивели на сцену — велика Марлен стала перед ним на коліна й поцілувала руку, "яка писала оповідання «Телеграма». А в цьому ж оповіданні начебто нічого особливого. Він про стареньку, що доживає віку в селі, та її доньку, яка виїхала в Ленінград влаштовувати свою долю і в метушні спізнилася на похорон матері…

Дітріх у своїй книжці згадувала: «Я ревіла над цією начебто простою історією тиждень. Важливо не що писати, а ЯК!» Думаю, йому заздрили. Недарма Михайло Пришвін записав у щоденнику: «Якби я не був Пришвіним, то хотів би писати як Паустовський».

Звісно, Паустовський вплинув на всіх, хто пише, створивши книжку про письменницьку майстерність «Золота троянда». А головне — цей чоловік володів рідкісним даром: усіх навколо себе олюднював. За словами багатьох, після нетривалого спілкування з Костянтином Георгійовичем буквально відбувається переоцінка цінностей: хочеться дивитися на людей зовсім іншими очима — з більшим розумінням, ніжністю, співчуттям.

Усі останні роки життя він тяжко хворів. Мучила астма, недоступними ставали кожні східці. Але скільки не спілкувався з ним, навіть на лікарняному ліжку він не говорив про хвороби. Ніби не складена приказка «У кого що болить…» Тільки про те, чим жив, — про мистецтво, товаришів по «ремеслу», молоді імена, про вірші, яких знав безліч…

Життя навколо, люди й події бачилися Паустовському крізь повітря мрії і правди, він просто не міг інакше бачити. Як усім нам сьогодні не вистачає цього повітря! У цьому повітрі зникало або принаймні зіщулювалося, тьмяніло все потворне, злобне й вульгарне. Посилювалося все вічне — краса, шляхетність, одухотвореність.

Приходьте в Київський музей К.Паустовського. Музей — народний, і вхід, звісно, безкоштовний. А екскурсії проводять старшокласники 135-ї школи...

24 листопада

Інші дати
Народився Олекса Стороженко
(1806, с. Лисогори, Чернігівська область – 1874) – український письменник, етнограф, художник. Автор двотомного видання «Українські оповідання», в основі значної частини яких - народні перекази, анекдоти, прислів'я.
«Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди» (Олекса Стороженко)
Розгорнути