Мій Шевченко залишився в Луганську. Він стоїть на площі Героєв вєлікой отєчєствєнной войни ( по-місцевому – ВОВ), обличчям до вулиці Совєтской і спиною до сквера, в кінці якого – помпезна споруда колишнього «обкому партії». Він стоїть, як вартовий, котрого свої залишили під час відступу, не повідомивши, чи можна здати пост. Та якби й повідомили, він би все’дно не здав, бо хтось же має боронити Україну тут, «на нашій не своїй землі».
Мій друг Іван Низовий також лишився в Луганську. Своїм надгробком він виклично повідомляє, що тут похований «поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч…» і що «Найвище право – жить відверто, серед людей, на видноті…» Тобто і звідти, з позачасся, він уперто тримається за світ, виплаканий ним у довгі сирітські ночі, вимріяний у солдатській казармі, виплеканий у неймовірно щирих поезіях. Світ України, який він боронить і по смерті.
Над Іваном – присадкувате луганське небо, обважніле від снігодощів. Під ним – наша тепла глина, в якій тихо перешіптуються манюські джерельця. Іван – на волі, яку відібрати в нього не під силу жодному загарбникові:
...Спитай мене, як чуюсь я на волі,
Які я граю ролі, запитай.
Мій кінь гарцює в несходимім полі,
Що розляглось привільно з краю в край…
Поезії Низового — рідний рушник, барви якого увібрали все, чим живе й жива українська душа. Той, де між одвічними червоним і чорним уперто прозирає так само одвічне сонячно-блакитне – жадання Волі, що без нього індивідуаліст-українець ніби вже й не він:
...Я втішений тим,
Що ніхто наді мною не пан, –
Я сам собі пан,
Хоч не маю маєтків і статків…
Іван був дитиною України. Народився у воєнне лихоліття – 3 січня 1942р. – на холоднім і голоднім присілку с.Марківка – хуторі Рудка — Білопільського району Сумської області. Змалечку залишився без мами й тата. Данило Низовий, женучи колгоспну худобу далі від фронту, аби ворогові не дісталася, згинув безвісти. Маму Настю забрала, заваливши собою, колгоспна глина. І лишилися з бабцею маленька Людмилка та ще менший Іванко.
...«Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один...»
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома...
Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися – Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще — ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння – і не витаврували дотла. Та ще — дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і – не розпещена увагою, ніжністю, любов'ю – до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти. І як той талант проклюнувся, як те дитяче рученя, у недитячих саднах та мозолях, виводило перші римовані рядки? Мабуть, сам Господь водив ним, аби дати Луганському краю такого – після Сосюри – ясного і чистого Українського Поета.
Любов’ю й печаллю, наче тихим осіннім сонечком, пронизані поетові твори, присвячені рідному селу, рідним людям, спогадам про дитинство:
Там, на краєчку України,
Де Лебедин і Люботин,
Я, бувши хлопчиком наївним,
Побіг за сонцем золотим…
Низовий серцем лишався у своєму селі. Найзаповітнішою мрією було побачити рідні краї, перш аніж вирушити у позахмарний вирій:
Я хотів би востаннє
Побачиться з рідним селом,
Пом’янути під вербами
Пам’ять про знищену хату,
Взять «відпусту» в священика
Київського патріархату
І на стіл свій письмовий
Тихесенько впасти чолом.
У рідній Марківці на Сумщині, де з дванадцяти років працював за трудодні; на «будовах соціалізму» в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині та Львівщині, де служив у армії, – поезія не полишала його. Двадцятидворічним юнаком видав першу поетичну збірку – «Народжуються квіти». А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди...
Іванові Низовому, смію стверджувати, не було затишно «вдома» — на Луганщині. Духовна задуха мучила поета. «Я зопалу спалився і пригас / В безодняві бездомного Донбасу, / Де витікає все в минулий час, / Спікається в єдину сіру масу», – написав якось він.
Та водночас Іван любив цей край, його воронцеві степи, гаї та байраки, тихоплинні Дінець і Айдар. Братньо любив своїх друзів, товаришував із багатьма українськими патріотами-луганцями.
Поет невтомно кликав:
…Донбасе мій, прокашляйся від пилу
Вугільного, горлянку сполосни
Горілкою гіркою, і надсилу
Напружившись, пласти переверни
Історії козацької своєї,
Яку підтасували холуї
Московські...
З усіма ніжністю й болем рано осиротілої дитини Іван Низовий любив матір –Україну й потерпав за її долю:
…Україно, раю мій, руїно,
Де ж бо твоя доля золота?!
Лишень села плачуть солов’їно
І мовчать причаєні міста,
І вмирають шахти і заводи,
В закутках спиваються бомжі,
Трави сохнуть і міліють води,
Й родичі не рідні вже – чужі.
У верхах – роздвоєння і чвари,
У низах – ні вітру, ні грози,
І не бачать рідні яничари
Гіркоматеринської сльози.
Поетичний зір Низового сягав таких далечей майбутнього, що нині, перечитуючи вірші, датовані початком 2000-х і навіть 90-х, завмираєш перед його провидчим даром. За рік до Першого Майдану поет промовляє:
…Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежжі приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
заголосить вона, зарида
І в нестямі сама собі
геть розпанахає груди.
І постануть із неї –
здригнеться здивований світ! –
Легіони повстанців –
скінчилося їхнє терпіння…
За десять років до російської агресії в Донбасі з’явилися ці рядки:
… Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг» із Путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем.
І ще раніше, аж 1995-го:
...Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само-
Собою, брат-москаль…
А чи не про сьогодення цей вірш, просякнутий одвічною українською надією?
Настане час, коли біля керма
Розхитаної нашої держави
Постане лицар – спадкоємець слави
Козацької, здобутої в штормах
Історії!
А нинішня юрма
«Державників»
і честь свою, і совість
Геть продала… Печальна буде повість
Про них: ганьба, зневага і тюрма…
2003
Нині, коли на теренах Донбасу, що став Низовому «кровним», лютує війна, як ніколи важливими й потрібними є для нас поетові уроки любові й віри в Україну. Віри й любові, які надихають на перемогу наших оборонців, а суспільство – на згуртованість і міць духу:
…Ніхто й ніщо не похитне
Моєї віри в Україну…
Хай світла доля обмине
Мій дім; зневажать хай мене
У ріднім краї… До загину
В душі палатиме одне:
Люблю і вірю в Україну!
2001
Й хіба не найактуальнішою з усіх молитов є нині Іванова «Вранішня молитва» 1993-го?:
...По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – піднебесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі...
Споглядаючи з позахмарних далечей, Іван, мабуть, бачить щирі радість, смуток і вдячність у наших очах, коли ми поринаємо у створений ним світ і чуємо теплий поетів голос:
Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По життю мене завше вела.
Не ображусь, якщо
Ви забудете в клопотах-буднях
Про поета, який
Не досяг піднебесних вершин, –
Я і тишею втішусь:
Лежатиму –
Вже непідсудний –
Наслухатиму шепіт
Черешень, вишень, черемшин…
Іван Низовий жив у краю, де просто вийти на вулицю й заговорити українською – вже вчинок. А він і говорив, і думав, і творив українською. Він творив Україну.
Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»