Видатний український вчений-енциклопедист, історик, філолог, поет, етнограф, фольклорист, ботанік. Перший ректор Київського університету Святого Володимира. Автор праць, які доводять, що Київська Русь була державою українців.
Михайло Максимович народився на хуторі Тимківщина (нині Канівщина, Черкаська область), у дворянській родині. Походить із роду полтавської козацької старшини.
Батько Олександр Іванович обіймав посаду сільського судді. Мати Гликерія Федорівна (з дому Тимківська) була сестрою відомих науковців, професорів Московського та Харківського університетів. До речі, найпомітнішу роль у формуванні світогляду М.Максимовича та визначенні його життєвого шляху відіграв один із дядьків – Ілля Тимківський, доктор права і філософії, професор Харківського університету й засновник престижної Новгород-Сіверської гімназії. У цій гімназії протягом 1812—1819pp. і навчався Михайло Максимович. Тут зацікавився ботанікою й вирішив, що стане професором у цій царині.
За якийся час по закінченні гімназії Михайло вступив на філософський (згодом ще й медичний) факультети Московського університету. По завершенні навчання залишився в університеті — викладав ботаніку, займався науковою працею.
1827 р. Михайло Максимович видав у Москві збірку «Малороссийские песни» (згодом вийшли ще дві: «Украинские народные песни»-1834 р. та «Сборник украинских песен» -1849-й.) Уже перша збірка українських пісень мала велику популярність і викликала жваве зацікавлення не лише в тодішній імперії, в Польщі та Чехії, а й у Британії та США. Саме вона стала ґрунтом для знайомства автора з Миколою Гоголем.
1833р. Михайло Максимович отримав ступінь доктора наук, став ординарним професором кафедри ботаніки Московського університету.
А 1834 р. був призначений професором російської словесності у щойно відкритому університеті Св.Володимира та був обраний його першим ректором.
Проте ректорська посада передбачала не лише заняття навчальним процесом та науковою діяльністю, а й вирішення господарських питань, і нагляд за відповідними закладами Київського навчального округу. Це стало позначатися на здоров’ї, заважало науковій роботі. Тож 11 грудня 1835 р. прохання ректора звільнити його з посади за станом здоров’я задовольнили. Якийся час Максимович працював на посаді декана одного з відділень філософського факультету, однак здоров’я стрімко погіршувался, й наприкінці 1840 р. 36-річний професор вийшов на пенсію.
До рідної Михайлової Гори Максимович повернувся, щоб уже не залишати її довіку. Щоправда, на короткий час приїхав був до Києва — 1847 р.,на запрошення київського губернатора І.Фундуклея — аби редагувати «Обозрение Киева». Працював у архівах Києва та Москви, 1850 р. видав останню книгу альманаху «Киевлянин», потому разом з Миколою Гоголем повернувся до України.
На відзначення 50-літнього ювілею літературної та наукової діяльності університет Св. Володимира обрав М.О.Максимовича доктором слов'янської філології.
Слід сказати, що Михайло Максимович-історик був першим з-поміж науковців, хто піддав сумніву «норманську» теорію походження Русі. У відповідь на працю російського історика М.Погодіна «Происхождение Руси» М.Максимович оприлюднив свою відому роботу «Откуда идет Русская земля», в якій, спираючись на ретельний науковий аналіз джерел, довів, що Русь-Україна є прямою спадкоємицею Київської Русі.
Надзвичайно важливими для української історичної науки є розвідки Максимовича з історії козацтва. Особливо — бачення Запорозької Січі в якості зародка козацької державності, а не стихійного вільнодумного товариства, як його тлумачили на той час.
Михайло Максимович-мовознавець був автором цілої низки статей про походження та класифікацію слов’янських мов, у яких, зокрема, доводив давнє походження – «старобутність» — української мови. Вчений рішуче стверджував, що саме українська мова була мовою держави Київська Русь,коли російської мови ще не існувало.
У своїх історичних та етнографічних працях М.О.Максимович доводив прямий зв’язок між княжою та козацькою добами в історії України. У статті «О мнимом запустении Украины» та в «Письмах» до російського історика М. Погодіна вчений неспростовно доводить, що саме українці є нащадками Києвської Русі, й аж ніяк не «великороси». Слід сказати, з-під пера Михайла Максимовича вийшли талановиті розвідки з історії козацтва, гайдамаччини, коліївщини, доби Гетьманщини; історичні нариси про Б.Хмельницького, П.Дорошенка, П.Сагайдачного та інших українських гетьманів.
Максимовичу належить також авторство «максимовичівки» — українського правопису; перші переклади псалмів українською; власні вірші, найвідоміший із яких – «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Тарасові Шевченку.
Дослідник давніх літературних пам’яток Київської Русі, Михайло Максимович видав найцінніші її зразки – «Повість минулих літ» і «Руську правду».
Віломий М.Максимович і як редактор та видавець: у 1830—1834 рр. видавав альманах «Денница»; у 1840 і 1841 роках у Києві та 1850р. в Москві — історичний альманах «Киевлянин»; у 1859 та 1864 роках — альманах «Украинец».
25 статей Максимовича присвячені історії давнього Києва – міських валів, узвозів, храмів, вулиць.
Подвижницька праця Михайла Олександровича надихнула багатьох талановитих людей на дослідження української старовини.
Різнобічно обдарований, професор Максимович став одним із засновників української ботаніки: його праці «Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки», «Роздуми про природу» дотепер є настільними у багатьох молодих науковців.
Більше того, його «Курс математики» був упродовж кількох десятиліть основним підручником у тодішній імперії.
Чому ж талановитий у багатьох галузях, авторитетний, загальновизнаний вчений став академіком лише на схилі років, незадовго до завершення свого земного шляху? Чому його намагання повернутися до науково-академічної діяльності раз по раз наражалися на відмову з боку імперського міністерства освіти?
Причиною, безумовно, були українські погляди Михайла Олександровича, його тісні товариські та творчі контакти з М.Костомаровим, Є.Гребінкою, П.Гулаком-Артемовським та іншими відомими українськими літераторами.Надто ж – із «небезпечним» Тарасом Шевченком, який часто відвідував Максимовича на його хуторі. До речі, переказують, що Шевченко був зачарований Марією Товбич, донькою небагатого місцевого поміщика, із якою Максимович одружився навесні 1853 р.
Марія була молодшою за чоловіка на 20 років. Знала напам’ять усього «Кобзаря», любила творчість Шевченка-художника. Тарас Григорович подарував їй автограф свого вірша «Садок вишневий коло хати…», ба навіть просив знайти йому наречену…
Помер М.О. Максимович 22 листопада 1873 р. на своєму хуторі Михайлова Гора. Тут був і похований.
На честь видатного українця названі вулиці в Києві, Черкасах, Дніпрі,
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
