Великдень – одне з найсвітліших і найрадісніших свят у році. Є кілька легенд на тему, чому Великдень називається «Великим днем».
У одній з них йдеться про те, що коли Христос воскрес, сонце не заходило сім днів і світило дуже яскраво. На спомин про той довгий день тепер царські ворота в церкві стоять відкриті навстіж сім днів.
А от друга легенда говорить, що Великдень для українців — найдавніше з усіх свят. І зародилося воно не дві тисячі років тому, а щонайменше сім тисяч. Саме тоді «плуг упав з неба»! І було це так...
Великдень – Великий день хлібороба
Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Найменший з братів Яр вражено зупинився і мовив:
— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров'я.
Щойно він це сказав, як з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо. Старші брати намагалися взяти їх до рук, та вони спалахували полум’ям. Тільки найменший Яр взяв золоте ярмо, накинув його на волів, що паслися поблизу, та запріг їх у золотого плуга, а потім проорав першу в світі борозну, за нею — другу, десяту, і соту.
Засіяв поле полтвою — дикою пшеницею, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр, намолов борошна, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував, і навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все це великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І відтоді щовесни спускався він на землю у той день, коли можна було засівати землю зерном. І це був Великдень, тобто, Великий День хлібороба — Святий День.
Після Великодня приходили дні, коли вшановували померлих родичів. Адже землероби вірили, що померлі продовжують жити під землею і можуть впливати на її родючість. Саме з цими інтересами і бажаннями була пов'язана весняна поминальна обрядовість. Християнське оформлення свята мало змінило сутність давніх обрядів.
Як зустрічають Великдень
Останній тиждень перед Воскресінням і сьогодні супроводжується урочистостями: прибиранням оселі, випіканням пасок, фарбуванням крашанок та розписуванням писанок.
Колись паски, як правило, випiкали в четвер iз пшеничного борошна та яєчних жовтків. Кожна господиня дотримувалась усiх усталених звичаїв: пiч розпалювала полiнами, якi вiдкладала кожного четверга Великого Посту, пiдпалювала їх галузками освяченої верби, а, саджаючи паски, промовляла спецiальну молитву.
В суботу жiнки фарбували крашанки в лушпиннi з цибулi. Яйця дозволялось фарбувати в рiзнi кольори, але перевагу надавали червоному, що символiзував кров Iсуса Христа.
Великодні торжества розпочиналися обходом довкола церкви під звуки дзвонів. Цей обхід був символом ходу жінок-мироносиць в неділю вранці до Господнього гробу. Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починалася урочиста вранішня служба, вперше радісно проголошували: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував».
Після цього священик хрестом відчиняв двері церкви на знак того, що Христове Воскресіння відчинило нам двері до неба. І вже потім освячувалися паски, крашанки і все, що люди принесли з собою для посвяти.
Обряд розговіння
Обряд розговіння в різних регіонах України відбувався по-різному. Найчастіше господар тричі обходив навколо столу, з мискою, наповненою освяченою їжею. Після цього, ставши обличчям до ікон, розрізував на тарілці кілька свячених яєць і підносив частину яйця до рота кожного члена родини, ніби причащав, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися святого Воскресіння Христового в щасті і здоров'ї!»
Цей обряд і сьогодні побутує на Поділлі, Волині та у західній Галичині.
У центральній та східній Україні, розговляючись, намагаються не проронити жодної крихти освяченої їжі на підлогу. Крихти кидають у вогонь, «щоб миші не поїли». Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого, перетворюється на кажана й літає над головою того, хто впустив додолу їжу.
Напиватися під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити, немов у півсні, так тебе Бог покарає».
Після розговіння, зокрема, на Київщині вмиваються, кладучи в миску дві крашанки й мідну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро. Також за повір'ям, «коли на Великдень розговієшся й вийдеш із хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача».
Прикмети і повір’я
Щодо погоди, то колись підмічали: якщо в цей день небо захмарене або йде дощ — буде врожай.
Вважається, що у день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а тому, хто в цей день помре, відразу потрапить до раю без Божого суду.
Цього дня варто вітатися навіть з ворогами, бо непрощенні образи вважаються великим гріхом.
На Херсонщині для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, господиня відрізала шматок паски і, загорнувши його в рушник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вертались, гостинець віддавала жебракам.
На Слобожанщині після обіду йшли на кладовище христосуватися з покійними й залишали на могилах крашанки.
На Великдень люди намагалися бодай кілька разів вдарити у дзвін, бо, згідно з народними віруваннями — це приносить щастя й... дорід гречки.
А ще існує повір’я, що на Великдень, коли сходить сонце, воно ніби «грає». Цього дня у давнину дівчата молилися до сонця. Зокрема, на Черкащині «вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, обличчям на схід, і чекали сходу сонця. Як тільки сонце з'являлося, дівчата складали руки, як перед іконою, і молилися. Після молитви, на дереві, під яким стояли, робили позначку хрестиком на корі й коли яблуня зацвітала, з її цвіту плели вінок і одягали на голову, а потім той вінок зберігали для того, щоб причаровувати парубків.
Після Великодня – час гостювання і розваг
У Великодній понеділок люди ходили один до одного у гості: христосувалися й обмінювалися писанками. Хрещеники ходили в гості до хресних батьків, а онуки — до бабусь, несучи їм гостинця — пироги та крашанки.
Парубки в ніч із неділі на понеділок обходили домівки й зупинившись під вікном хати, й ставши півколом під акомпанемент скрипки співали «волочебні» пісні (аналогічні колядницьким). Подарунки, що їх одержували від господарів домівок, називалися «волочільним». Цей звичай дійшов з дохристиянських часів, але внаслідок тиску з боку християнства, занепадав і поступово перетворився на суто дитячий.
А ще парубки цього дня водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою — на красу й здоров'я, отримуючи за це писанку. Від цього звичаю понеділок здобув назву «поливаний». На третій день Великодня всі збиралися у корчмі на музики вже «проводити свята».
Тож три дні Великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Однією із найпоширеніших була колись, так звана, «вулиця» — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом.
Як правило, на «вулицю» молодь збиралася в певному, заздалегідь призначеному місці: на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки, чи на леваді — це залежало від місцевих обставин. Гуляння проходили весело й жваво: з музикою, танцями, а найбільше було пісень.
Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні. Старші люди в ці дні шукали квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: «Щоб і на той рік діждать рясту топтать».
За три дні Великдень закінчувався, але паски та крашанки продовжували стояти на столах, а люди продовжували вітатися «Христос воскрес!» ще протягом 40 днів — аж до дня Христового Вознесіння.
Аліна Астахова, «Рідна країна»
