newskraine.com.ua
У творчому доробку Миколи Леонтовича — понад 200 музичних творів. Серед них - і всесвітньо відомий «Щедрик».
Композиція «Щедрик» вперше пролунала для українських поціновувачів 1916р., у виконанні студентського хору Київського Святоволодимирського університету.
5 жовтня 1921р. «Щедрик» було виконано на концерті в Нью-Йоркському Карнеґі Холі. 1936р. слухачі радіо NBC почули англомовну версію твору — «Carol of the Bells», що її записав співробітник радіо, українець Пітер (Петро) Вільховський. І «Щедрик» злетів над світом на крилах величезної популярності.
Нині пісня стала лейтмотивом відомої американської різдвяної комедії «Один вдома» (Home Alone) та «Один вдома2. Загублений у Нью-Йорку» (Home Alone 2: Lost in New York). Вона лунає у фільмах «Гаррі Поттер та бранець Азкабану»; «Міцний горішок2», «Полювання за дикунами», «У дзеркала два обличчя». А ще – в американських гумористичних серіалалх «Симпсони», «Південний парк», «Гриффини», «Суботній вечір у прямому ефірі», «Менталіст». Твір виконують відомі рок- і поп-гурти й виконавці. До речі, американці зовсім щиро ввжають «Щедрика» своїм рідним надбанням і дуже дивуються, дізнавшись, що композиція «перелетіла» океан із далекої України, перш аніж опинитись у США.
Українські різдвяні піснеспіви в обробці М.Леонтовича — «Дивная новина», «Пречиста Діва», «Що то за предиво», йорданська «Ой на річці на Ордані» — відомі в багатьох країнах. Діти радо виконують «Гру в зайчика», «Ой у полі плужок ходить» та інші пісеньки.
Життєвий шлях М.Д.Леонтовича був стезею українського митця-патріота. Трагічне завершення цього шляху стало ще одним свідченням більшовицького терору проти українців. Його творчість, що повернулася не так давно, залишається великим набутком української культури.
Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 р. у подільському селі Селевинці, в родині священика. Власне, священиками були не лише батько, а й дід та прадід Миколи, тож його доля, здавалося, була визначена наперед. Однак втрутилася музика. Вона жила в цій затишній оселі завжди. Миколчин батько, о.Дмитро, грав на скрипці, гітарі, цитрі та ще кількох інструментах. Паніматка Марія дуже любила народні пісні. Сучасники говорили, що Микола успадкував мамині красу і душевну ніжність, а татові – гарний голос і дотепність.
Грамоти Миколка навчався у с.Шершні, в сільського вчителя П.Тарноградського. По закінченні Шаргородського училища вступив до Кам’янець-Подільської семінарії. Оскільки це був час, коли все українське заборонялося, семінаристи ходили співати та читати вірші рідною мовою на пустирище.
Леонтович захопився обробкою народних пісень. Писав і власні твори, проте з вродженої скромності композитором себе не називав.
1899р. закінчив семінарію, отримавши звання регента. Викладав співи у школах, працював регентом семінарського хору. Після подорожі на Хортицю зайнявся обробкою козацьких пісень.
1902р. одружився, невдовзі народилися доньки Галина та Євгенія.
1916р., після виконання «Щедрика», враз став відомим.
У 1908—1918р.р. М.Леонтович викладав співи у Тульчинському єпархіальному училищі, тут же керував хором, який двічі на рік виступав з концертами української музики.
Українську Революцію Леонтович сприйняв натхненно. Уряд УНР призначив його комісаром Першої української капели, яку власне, й створив Микола Дмитрович. Викладав у музично-драматичному інституту ім. Лисенка.
1919р. Київ захопили білогвардійці, Леонтович із родиною повернувся до Тульчина. Викладав у жіночому єпархіальному училищі. Злидні дошкуляли, але композитор продовжував натхненно працювати – насамперед, над оперою «На русалчин Великдень».
У ніч проти 23 січня 1921р. в батьківській хаті, у с.Марківка Гайсинського повіту, Миколу Леонтовича убив агент ВЧК Афанасій Гріщенко.
Тривалий час ця трагедія була оповита таїною. Завідувачці відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Ларисі Семенко вдалося розшукати документи, які розкривають таємницю. Зокрема, йдеться про копію щоденника Гната Яструбецького, близького друга М.Леонтовича.
Як виявилося, того зимового вечора до хати о.Дмитра увечері попросився переночувати чоловік років 22-23, що назвався «чекістом-інформатором» на прізвище Гріщенко, відрядженим для боротьби з бандитами. Був балакучим, показував різні документи. Опівночі всі пішли спати. Близько 7-ї ранку пролунав постріл. Дмитро Феофанович застав у кімнаті сина того ж таки Гріщенка, який уже поранив Леонтовича і намірявся стріляти вдруге. Наказавши їздовому, що прибув з ним, зв‘язати рідних, Гріщенко забрав гаманець, годинник, білизну, верхній одяг і чоботи ще живого Леонтовича...
До того Микола Дмитрович розповідав знайомій, що якось забув портфель на концерті в казармах. Говорив, що документи в портфелі переглядали, припускав, що можуть убити. Вочевидь, більшовицька влада наказала знищити митця через його українські переконання…
На дев’ятини був започаткований Комітет Леонтовича, через рік перетворений на Товариство. Його метою було вшановувати пам’ять композитора, популяризувати його творчість.
Радянська влада робила все, щоб ім’я справді народного композитора було забуте. Лише 1977р. Київський театр опери та балету поставив оперу М.Леонтовича за казкою Б.Грінченка. Оперу завершив і відредагував композитор М.Скорик (твір відомий як «Русалчині луки»).
1997р. в Тульчині було відкрито квартиру-музей Миколи Леонтовича, у 2016-му відчинив свої двері відреставрований музей у с.Марківці.
Підготувала Олена Бондаренко
