«На московському кумачі
України самостійної не вишити!»
П.Куліш. Патетична соната
«Патетична соната» Миколи Куліша – один з творів, які вияскравили не лише романтику, а й великий трагізм часів Української Революції. «Замість дороги кохання – ніч і дорога смерті», — ці слова, що лунають з уст героїні у фіналі п‘єси, якнайглибше відображають хресний шлях української нації під кривавим прапором більшовизму.
Свою хресну дорогу Микола Куліш пройшов разом з багатьма іншими українськими митцями «Розстріляного Відродження». 3 листопада 1937р. його розстріляли в Сандормоху. Його дружина Антоніна ще два з половиною роки надсилала листи й передачі чоловікові, поки не отримала повідомлення, що «адресат вибув».
Микола Куліш писав оповідання для дітей, створив український буквар («Первинка») та книги для початкової школи. І раптом поринув у драматургію.
Драма «97» — за кількістю людей, загиблих від голоду в одному лише українському селі – була написана 1924р. Автор надіслав п’єсу до Харківського театру ім.І.Франка, де її було вирішено ставити, але зі значним цензуруванням, зокрема, без згадки про справжній голод в Україні. Й навіть у такому вигляді вона мала шалений успіх…
Микола Гурович Куліш народився на Херсонщині, в с.Чаплинка, у бідній родині. З п’яти років хлопчик і пастушкував, і малечу доглядав. 8-річним вступив до народної школи, вчився добре, тоді односельці навіть зібрали гроші, аби заплатити за навчання здібного зелячка в Олешківському училищі. Проте довчитися не вдалося: за участь у заборонених політичних гуртках з училища його виключили.
1914р. все ж отримав атестат. Поїхав до Одеси – вступати на історико-філологічний факультет тамтешнього університету. Однак почалася Перша світова війна, і Микола опинився у школі прапорщиків. Понюхав пороху на передовій, кілька разів був поранений. За часів П.Скоропадського побував за ґратами — через більшовицькі погляди. 1919-го організував Дніпровський селянський полк, у якому очолював штаб. Згодом Куліша зобразить Ю.Яновський у своєму романі «Вершники» — як головного героя Данила Чабана.
По війні був редактором газети в Олешках, очолював відділ освіти. Подорожуючи селами, на власні очі стикнувся з голодом в українських селах 1921-го. Про який, власне, і написав драму «97».
Микола Куліш у 1925р. переїхав до Харкова – на той час столиці радянської України - де зайнявся літературною творчістю та громадською роботою. 1926р. очолив ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури). Був редактором журналу ВАПЛІТЕ, а також видань «Пролітфронт» і «Літературний ярмарок».
Тісно співпрацював і товаришував з Миколою Хвильовим, створював новий український театр разом з Лесем Курбасом. Дуже багато читав, його часто бачили в букіністичних крамницях, де він цікавився книгами з архітектури, живопису , ба навіть з вищої математики.
У 1920–і роки стало сообливо помітно, наскільки більшовицька теорія відрізняється від реального життя комуністів, надто партійної верхівки. Водночас дедалі помітнішим став і наступ тоталітаризму. Тоді ще могли з’явлітися твори, в яких розчарування їхніх авторів у більшовизмі проступало чітко і недвозначно: «Іван Іванович» М. Хвильового, «Чевенгур» А.Платонова, «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Зона», «Так загинув Гуска» М.Куліша…
«Народний Малахій» — п’єса, герой якої, вірячи у більшовицькі гасла, уявив себе рятівником усього людства, але був визнаний божевільним. Це був твір, у якому чи не вперше радянські реалії витлумачено як справжнє божевілля. Публіка із захватом сприйняла спектакль, що його поставив «Березіль» Л.Курбаса у 1925р. Однак компартійна критика не залишила на п’єсі буквально живого місця. Невдовзі розгромили й ВАПЛІТЕ.
Почався масований більшовицький наступ на укранізацію та й загалом на все українське: мову, літературу, літераторів…
1932—1933р.р. Україну викосив Голодомор. У травні 1933-го вкоротив собі віку Микола Хвильовий, друг і однодумець Миколи Куліша. Це було два страшних потрясіння, які витаврували з переконань драматурга будь-які сентименти до більшовиків і більшовизму.
У квартирі Кулішів, розташованій у відомому харківському будинку «Слово», чекала свого часу валізка з білизною та сухарями. «Всіх беруть. Візьмуть і мене», — сказав у 1934-му Микола Гурович своєму товаришу Іванові Сенченку.
Миколу Куліша «взяли» просто дорогою на похорон його найближчого друга – Івана Дніпровського. Перед тим – цькування у пресі, на письменницьких зборах, нарешті – виключення «з лав». Під час слідства, не витримавши тортур, його колеги Г.Епік та М.Яловий, показали, що М.Куліш мав доручення вчинити замах на Сталіна.
У березні 1935р. Миколу Куліша засудили до 10 років таборів. Звідти він вже не повернувся.
Слова, мовлені героями його творів, сучасні донині:
«Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна».
«Хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора!»
І особливо – це: «Україна сьогодні не сцена, а плацдарм… Плацдарм великого змагу ідей…»
Олена Бондаренко