Вдячне слово про Климента Квітку до його 140- річчя.
Чи відомо вам, що сьогодні кобзарів в Україні практично
немає? Як ідеологічних ворогів їх знищили більшовики.
Климент Квітка, музикознавець, фольклорист і великий
український патріот, видається, передчував трагічну долю кобзарства. Разом зі
своєю дружиною Ларисою Косач-Квіткою (відомою у світі як велика поетеса Леся
Українка) Климент Васильович із палким ентузіазмом заходився рятувати це
самобутнє мистецтво від зникнення.
На той час саме винайшли фонограф – перший пристрій, з
допомогою якого записували і відтворювали звук.
К.В.Квтку називають основоположником української музичної
етнографії й вченим світового рівня. Йому належить ціла низка теоретичних праць
із питань українського музичного фольклору, посібники з вивчення українських народних музичних інструментів, численні
дослідження в галузі походження та поширення різних музичних інструментів.
Був К.Квітка людиною глибоких і різнобічних знань.
Закінчив музичне училище Київського відділення Російського музичного товариства
(навчався у Г.Мороза-Ходоровського, який до того в якості хормейстера працював
у Веймарі з Ф.Лістом). Освіту правника отримав на юридичному факульететі
Київського Свято-Володимирського університету, після чого працював у окружних
судах Тифлісу (Тбілісі) та Сімферополя.
1902р. видав першу збірку народних пісень. Загалом же
зібрав понад 6000 українських,
білоруських та інших народних пісень.
До того, в 1898-му студент-першокурсник Климент квітка познайомився
з Лесею Українкою. Це сталося під час засідання університетського
літературно-артистичного гуртка, де письменниця читала своє оповідання «Над
морем».
1907р. Климент одружився зі старшотю на 9 років, широко
відомою поетесою. Він безмежно кохав дружину. Розумів, що вона згасає й
докладав надзусиль, аби продовжити її земне життя: клято працював, продав усе,
що мав, аби мати гроші на її лікування. Подружжя було разом 6 років – до смерті
Лесі Українки.
Вони були не лише подружжям, а й однодумцями, яких єднала
любов до України. Чимало українських народних мелодій Квітка записав з Лесиного
голосу.
Як склалася подальша доля вченого?
Климент Васильович усім серцем прийняв Українську революцію.
Обіймав посади заступника Генерального секретаря судових справ
Української Центральної Ради, згодом - заступника міністра юстиції УНР.
У 1920–1933
р.р. працював в
Академії наук УРСР, створив Кабінет музичної етнографії. Викладав у Київському вищому
музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Протягом 8 років
видав близько 40
наукових статей, досліджень, рецензій, а також дві збірки народних пісень.
1933 р.
Климент Квітка був
заарештований органами НКВС за
обвинуваченням у «співпраці з буржуазною
владою», просидів півтора місяці у в’язниці.
1934 р. знову
був заарештований – як «націонал-фашист» — за сфабрикованою справою «Російської національної партії». Отримав три роки таборів,
карався в Карлагу – одному з найстрашніших таборів ГУЛагу. Через два роки вийшов на волю — із
забороною повертатися до України.
1937 р.
створив та очолив
Кабінет з вивчення музичної творчості народів СРСР.
Помер у Москві 1953 р.
А тепер повернімося до однієї зі справ життя Климента Квітки — збереження кобзарського та лірницького музичного
багатства.
На початку ХХ століття в середовищі української інтелігенції постала ідея
порятунку кобзарства, яке почало витіснятися концертним виконанням на бандурі. «Ми маєм дуже багато літературних описів
кобзарського співу, — написав тоді Климент Квітка, — в печаті дуже багато було висловлено уболівання над щезанням того
співу, але для заховання дум — було зроблено безконечно мало».
Етнографічну експедицію спробував
організувати Гнат Хоткевич, але невдало.
1908р. Леся Українка та Климент Квітка пожертвували з Лесиного посагу
величезні гроші — 300 рублів — на етнографічну експедицію, що стала першою
спробою зібрати систематизований музичний архів.
Принагідно зауважимо: Леся не зізнавалася, що кошти на поїздку дали вона та
її чоловік. Мовляв, надійшла допомога від якогось «любителя народньої
старовини». Лише 1927 р. з'ясувалося, що цим «любителем старовини» була сама
Леся Українка.
Планувалися запис, систематизація та публікація мелодій кобзарського і
лірницького репертуару. Найкраще втілити цю мету можливо було з допомогою
фонографування. На той час фонограф – пристрій для запису та відтворення звуку
– щойно почав використовуватися, та й то не часто й не багатьма: коштував він
аж 9 тисяч рублів!
Від ідеї придбання фонографа довелося відмовитися. Намагалися дістати
офіційний дозвіл влади на записування «співів бідних старців» по селах – їм
відмовили.
Тоді нагодився Опанас Сластьон — відомий художник, етнограф і майбутній
засновник Миргородського краєзнавчого музею. Він запропонував власні фонограф
та оселю в Миргороді.
В пошуках музиканта-етнографа, який мав покласти записаний матеріал на
ноти, Климент Квітка звернувся до Етнографічної комісії Наукового товариства
імені Шевченка у Львові. Так було вирішено, що цим займатиметься Філарет
Колесса.
Протягом двох тижнів у Миргороді Ф.Колесса
транскрибував записи, що їх передав О.Сластьон – зокрема, записи кобзарів Кравченків, Степана Пасюги,
Петра Древченка, Івана Кучеренка, лірників Івана Скубія, Антона Скобу та Семена Говтваня, співців-сліпців Остапа Кального
та Олександра Гришка, виконавців дум Миколу Дубину та Явдоху Пилипенко, а також
дум «Про удову» та «Плач невольників» у
власному виконанні.
Багатьох кобзарів звозили здалеку – було, що й за 70 кілометрів.
Леся Українка записала на фонограф три
думи, супровід до дум та музику з репертуару Гната
Гончаренка – представника Харківської школи кобзарства.
Результатом екпедиції стали кількадесят воскових фонографічних валиків з
голосами легендарних кобзарів.
Під час Конгресу Музичного Товариства у Відні (травень 1909 р.) Ф.Колесса доповів про
результати експедиції, ілюструючи доповідь фонографічними записами. Доповідь
мала величезний успіх.
Записаний та транскрибований матеріал був виданий НТШ двотомником — у 1910 та 1913 роках.
Вислідом копіткої праці стали кілька солідних публікацій та великий аудіоархів.
Нині колекція фонозаписів перебуває в архівах родини Колесс
— 58 валиків — та в Інституті народознавства НАН України у Львові — 16 валиків.
(На жаль, у 1990-і роки архіви Інституту затопило, й більшість записів було
ушкоджено).
На одному з валиків зберігся безцінний запис фрагменту думи у виконанні, як стверджують фахівці, самої Лесі Українки:
Слід сказати, що кобзарі завжди являли собою окремішню й загадкову спільноту. До неї потрапляли дітьми
й лишалися там до кінця днів. Як правило, цими дітьми були сліпі хлопчики.
Спочатку вони проходили навчання у старшого кобзаря – не лише музики, а й
«цехових» правил та навіть таємної мови. Кобзарі були правдивим голосом народу,
речниками його, говорячи сучасною мовою, політичної позиції. А водночас –
будителями нації, котрі через свої твори кликали до опору гнобителям.
Тож цілком зрозуміло, що більшовицька влада вбачала у кобзарях своїх
ідеологічних ворогів, а в кобзарстві – «антирадянську і націоналістичну
пропаганду». У грудні 1933 р. пленум Всеукраїнського комітету спілки
працівників мистецтв навіть оголосив кобзу та бандуру «класово ворожими».
Інструменти почали знищувати, кобзарів – ув’язнювати за «жебрацтво». Коли це не
допомогло, червоні вдалися до найжорстокіших заходів. Відомо, що влада організувала кобзарський з’їзд у
Харкові (за різними версіями — у грудні 1930р., грудні 1932р. чи 1934-го). Всі
учасники з’їзду були заарештовані й розстріляні без суду в тюрмі на Холодній
горі. Про «Розстріляний з’їзд кобзарів» згадує, серед інших дослідників, і Р.Конквест у книзі «Жнива скорботи».
Отже, спадкових кобзарів, які засвоїли своє мистецтво від автентичних
навчителів, вочевидь, не залишилося.
Але сучасні українці, надто молодь, мають не лише знати про легендарних
народних співців. Вони повинні мати
змогу побачити кобзу, доторкнутися до унікального інструмента,
почути чи й самостійно відтворити перегук його струн.
Такими міркуванннями Фонд Миколи Томенка «Рідна країна»
послуговується, підтримуючи єдиний у світі Музей кобзарства, розташований
у Національному історико-етнографічному
заповіднику «Переяслав».
23 грудня минулого року в музеї відбулася презентація кобзи, що її створив Микола Товкайло – до речі, теж чи не єдиний майстер з виготовлення цього інструмента. Передав кобзу музеєві Фонд Миколи Томенка «Рідна країна».
Відвідувачі Музею кобзарства навіть зможуть пограти на
кобзі. Це вже четвертий музичний інструмент, який зберігатиметься в музеї. Тут
є ксилофон, колісна ліра, діатонічна старосвітська бандура — теж подарована Фондом Миколи Томенка.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
