censor.net.ua
Тепер вона
називається ООС (Операція Об’єднаних Сил). Але це так само війна. Де так само
гинуть українські захисники і захисниці.
Так само чекають
(чи вже й ні) на повернення додому ті, хто втратили все і перетворилися на
«тимчасово переміщених осіб», де слово «тимчасово» дедалі більше змістово
збігається зі словом «назавжди». Так само, як і до всього, з місцевих
телеекранів у мізки тих, що залишилися, ринуть зливи брехні й ненависті, тільки
от на цьому виховуються вже нові покоління…
Цього дня
годилося би, може, нагадати про перебіг
подій того болючого 2014-го. Але сухо і фактажно – не виходить, а виходить
суб’єктивно і
нестерпно…
Тож краще нехай
говорять мої земляки, кому довелося бути Там і Тоді. Колись я зберу їхні
розповіді докупи, в одну Книгу Болю-2014.
«Може, повернуся…»
Дмитро Алейников, луганчанин, підприємець:
— Луганчани
– переважно байдужі до політики люди. Тож політика з ними грала злі жарти не
раз.
Коли у Києві почався Майдан-2013, активна частина проукраїнських сил організувала свій
Майдан у Луганську. У суботу-неділю збиралося до 500 людей, переважно студенти університету ім.Т.Шевченка, і всі патріоти. У
будні студенти роздавали інформацію,
влаштовували флешмоби.
З боку проросійських сил не було активності жодної. Мені
було цікаво – чому? Пристюк (голова Луганської ОДА 10 листопада 2010р. – 2 березня
2014р., — О.Б.) на місцевому
телебаченні казав, що всіх, хто виходить до Шевченка (пам’ятник Тарасові
Шевченку в центрі міста, тут завжди
відбувалися патріотичні заходи, — О.Б.)
– то їх знімають, і всі своє отримають. Навіть
курйоз трапився: Пристюк виголошує свої погрози, а внизу
–напис: «Осторожно- провокация!» Чи хтось із операторів «приколовся», чи
редактор «пєрєбдєл»…
Потім почали завозити
людей з Ростовської області, найбільше привезли
9 березня 2014р., на день народження Тараса Шевченка.
Я того дня прийшов до Шевченка квіти покласти. Збиралися
люди, багато було з дітьми. А навпроти, де «факер» — стела така, її встановили,
щоб не до Шевченка квіти носили – так
от, там люду тисяч зо дві, завезених. Уся Радянська (центральна вулиця міста, —
О.Б.) була автобусами забита з обох
боків. Колонки встановили, музика грає. Ввімкнули звук на повну – це був сигнал
до нападу. І вони всі помчали на нас, і все і всіх змели. Не стали їм на заваді
ні старші люди, ні діти. Потім цей натовп збігся до ОДА, всі поплигали в
автобуси й поїхали на Росію.
Залишилися «міномет» (пересувна точка фастфуду, — О.Б.)з трьома лавашами і скринька для збору грошей, куди ніхто нічого
не кидав. Менти натягли довкола них стрічку. І – все. Їхня «революція»
закінчилася.
А невдовзі, в тому ж таки березні, почалися дуже, м’яко кажучи, дивні
речі. Незрозумілі персонажі біля ОДА підняли на флагшток російський прапор.
Болотських, в.о. губернатора, їм у руки віддав заяву про складання повноважень.
Від знайомих дільничних дізнався, що то в тому, то в іншому будинку групи по 15 людей тренуються.
Розминаються, спарингують. Ці «квартиранти» потім і захопили будівлю СБУ.
Головою СБУ тоді був О. Третяк, наближений до Януковича.
Ті ж таки знайомі менти казали, що не розуміють, як можна
було захопити СБУ: своя чергова частина, свій арсенал, свій спецназ, душ 20
професіоналів. І якась банда завезених хуліганів штурмує СБУ?..
До речі, усередині приміщення СБУ ще «до того» висіло
оголошення:«Хто хоче відпочивати в санаторії ФСБ, подайте заявки».
Влітку контррозвідка СБУ взяла сина Третяка – як
російського шпигуна, потім тато допоміг звільнити. Чомусь про це зараз ніхто не
згадує…
Міліціянти, яких в області було 12 тисяч, не зробили
нічого для захисту конституційного ладу. Думаю, що був наказ не втручатися.
Адже це люди ієрархії, вони нічого без наказу не роблять.
Я переконаний, що все можна було зупинити на самих
початках…
Літо. Наші стоять у Камброді (Кам’янобрідський район Луганська,
— О.Б.). Під нами – Новосвітлівка, Хрящувате,
Пархоменка. Головна дорога – наша. А на Пархоменка – вузька ґрунтовка, і нею пройшов
«Гумконвой». Як це було можливо? Чому не перекрили?
З боку Краснодона завезли танки, гаубиці. Кордон також не
перекрили.
Потім наші потихеньку відступали, відступали, аж поки дійшли
до Щастя…
Основна труба (газопровід, — О.Б.) – через Новопсковський район – на Європу і через «ЛНР» — на
Кавказ. Ніхто її не захоплював. Так, наче поклали карту і поділили.
Всі газосховища (а це 20-25 млрд. кубів) — на нашій
стороні. Коли не вистачає газу в трубах,
вони підтягують із газосховищ.
Я не бачив, що в Луганську якась критична маса –
проросійська, це моя така думка. Луганські ультрас охороняли наш луганський Майдан,
а коли почалося — пішли воювати за Україну. Не можу сказати, що більшість хотіло
в Росію; хто хотів, той виїхав раніше.
Мій будинок – недалеко від машінституту (Східноукраїнський
університет ім.В.Даля, на східних кварталах Луганська, — О.Б.) Так от, там, де 12-а поліклініка і пологовий будинок, стояли російські
гради і стріляли по аеропорту. У «Скляному» корпусі машінституту стояли ПЗРК,
стріляли, якщо наш літак пролітав.
Які там місцеві «ополченці» — Боже збав! Це ж треба вміти
стріляти з градів, кулеметів! Не місцеві, все росіяни!
Ну, що нині? Нині люди переважно незадоволені. Роботи
немає, ціни страшенні, в Ровеньках закрили майже всі шахти, крім Вахрушева і
Фрунзе. А Ровеньки давали по 8 млн тонн на рік!
Я довго не хотів виїжджати. Точніше, виїхати ніби й
хотілось, а куди – тут дім… До того ж був переконаний, що два-три тижні – і
прийдуть наші. Справді, у липні почався наступ: Краматорськ, Слов’янськ, Маріуполь,
тож я вірив, що скоро звільнять і Луганськ. Якби наші взяли Іловайськ, «ЛНРії» була б хана…
Сидів, чекав. Уночі – тиша, як у могилі. Навіть птахів не
було чути. Час від часу п’яні сепари промчать, стріляючи навсібіч.
Місто чорне. Світла немає. В сусіда був генератор, то в
нього світло було.
Над головою літало
– «іхтамнєти» лупили по аеропорту. З мінометів — куди втраплять. Міна летить
максимум 4 км. Чую: «Бум!», потім: «Ззззззззззз, бух!» Десь поруч… Вони, коли
«бумкали», певне, з російськими «журналістами» домовлялися. Прилетіло, ті
примчали, познімали, знову не летить…
Якось міна прилетіла, в сусідський будинок втрапив
снаряд. Вирішив, що треба таки їхати. 2 серпня сіли з дружиною в нашу «Шевроле
лачетті» й рушили. Люди їхали з білими ганчірками, сепари – алкашня, перегаром
тхне — зупиняли, залякували, що «укропи» створили табори, де всіх біженців
тримають у жахливих умовах. Але ніхто не вертався. Багато хто кричав: «Слава
Україні!». До нас на «блокпосту»
причепилися, ми сказали: «Тільки поїсти купити в Станицю!» (Станиця Луганська, містечко
поруч із Луганськом, підконтрольне Україні, — О.Б.).
Спочатку виїхали на Тернопілля, там мій товариш -фермер.
Згодом оселилися в Харкові.
За домом наглядає сусід. Щоб продати, треба ЛНРівський «паспорт»,
а сама процедура нікчемна, реєстри закриті. Хай стоїть, може, повернуся…
Люди в Луганську, думаю, хочуть, щоб Україна повернулася.
Кому треба комендантський час, шалені ціни? Хіба тим, хто грабує бюджет і
пенсії з двох боків отримує. Тим вигідно…
_________________
Спілкувалась і записала Олена Бондаренко.
Друкується
вперше.
