«Боліла йому Україна. До останніх-останніх днів. Цей біль,що національно гордості замало. Я думаю, він щасливий би був, якби дожив до Майдану. Саме тому, що люди відчули себе українцями… »
Катерина Степанкова, донька
Народився Кость Волощук у маленькому селі Печеськи на Хмельниччині, у священичій родині. Батько, о.Петро, свого часу близько товаришував із Олесем Даценком, ад’ютантом Головного Отамана Армії УНР. До того ж і сам часом вельми непоштиво відгукувався про більшовицьку владу. Коли о.Петра у 1937р. вперше заарештували, переказав дружині, щоб переписала дітей на своє прізвище – «Степанко». Під час запису додалася літера «в».
Вдруге батька заарештували 1939-го і за рішенням «трійки» розстріляли. Мама Євгенія приховала від дітей батькову мученицьку загибель, тож Кость дуже довго сподівався знайти тата…
Георгій, молодший брат Костянтина, помер від голоду в 1933-му. Старший, Ігор, 15-річним пішов до Української Повстанської Армії й геройськи загинув.
У війну Кость опинився у окупованій німцями Умані. По війні голодував. Мама з найменшою, Лідою, виїхала до Узбекистану. Сина залишила опікунам. Утік із дому, ховався, блукав, марно сподіваючись знайти татка, потрапив до колонії як безпритульний, його повернули до опікунів…
Через багато років запише у щоденнику: «Усе життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою сім’ю я нікому сказати не міг, не знала Ада, не знали діти... Я і їм брехав. А ось на сцену виходив, не брехав. І в кіно у своїх ролях – не брехав».
Щоденник дружина, Ада Роговцева, знайде вже по смерті чоловіка і оприлюднить у гранично щирій і болючій книзі «Мій Костя».
По війні Кость вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. На плодо-овочевий факультет – «щоб поближче до їжі».
Брав участь у виставах студентського театру.
Якось – було це у 1948-му – в Умані гастролював театр ім.І.Франка. Під час зустрічі з акторами студенти показали кілька уривків зі своїх вистав. Саме тоді видатний актор і педагог Амвросій Бучма розгледів у запальному аматорові Костянтинові Степанкову акторський дар Божий. І — запросив на свій курс у Київському інституті театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого.
Вдень навчався. Вночі, аби заробити на прожиття, працював грубником – опалювачем у інституті; розвантажував вагони. Вже тоді потерпав від сухот…
1953 р. Кость закінчив інститут. Викладав акторську майстерність у рідному виші. Тут вони й зустрілися: неймовірно красивий, елегантний, талановитий викладач Костянтин Степанков і студентка Ада Роговцева, майбутня зірка театру і кіно. Зустрілися, щоб ніколи не розлучатися.
1955 р. Степанков починає служити в театрі ім.Івана Франка. Його називали «білою вороною» — якось дуже відрізнявся. Хтось із колег зауважив, що Степанков «…переганяв за розумінням, як треба працювати» й що «…в ньому був запас, якого не було в інших…». Він же колись гірко скаже: «Там була така атмосфера, що й дошка розцвіла б. Я – не розцвів…»
Від 1968 р. К.Степанков – актор Київскої кіностудії ім.Олександра Довженка.
Його обожнювали глядачі й охоче запрошували режисери. Воєвода Свенельд у «Легенді про княгиню Ольгу»; колоритний Басаврюк у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки»; князь Чернігівський Мстислав у «Ярославі Мудрому»; «Зозуля» у «Білому птаху з чорною ознакою»; Ватажок у «Молитві за гетьмана Мазепу»… Остання роль – батько у «Панні»… Загалом актор зіграв у кіно 148 ролей. Кінокритики називали його «обличчям українського кінематографа». Був першим лауреатом премії ім.Леоніда Бикова.
Здавалося би, все склалося якнайліпше: кохана дружина, з якою майже 50 років у щасті; прекрасні донечка і синок; визнання і шана… А ще – «земний рай», будиночок у чудовій місцині в Жереб’ятині під Києвом. До Дніпра зовсім недалеко, а просто перед очима стеляться, скільки око бачить, неозорі луки…
У червня 2003р. в Будинку кіно Кость Петрович приймав вітання. З нагоди 75-річчя від дня народження і 50-річчя творчої діяльності.
Він бадьоро усміхався і жартами відповідав на жарти. Лише дружина, діти та найближчі друзі знали, яких зусиль це йому вартувало.
22 липня 2004р. народний артист Костянтин Степанков помер внаслідок тяжкої невиліковної хвороби. «Коли його не стало, то не знала як далі жити, адже здавалося, що мене розрізали навпіл», — скаже якось Ада Роговцева.
Його поховали у Жереб’ятині – так, щоб плив неподалік синій Дніпро, і щоб стелилися до обрію заливні луки…
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»