Уночі 24 травня 1964 року в Києві від підпалу загорілася Державна публічна бібліотека Академії наук УРСР (нині Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Полум’я знищило практично увесь відділ україніки та стародруки – від 500 до 600 тисяч книг та рукописів.

Підпал здійснив співробітник бібліотеки Віктор Погружальський. На суді він зізнався, що з вечора залишився на роботі, там поспав, а під ранок знищив свої документи й підпалив книги у декількох місцях. Коли здійнялася пожежа і свідки викликали пожежників, ті швидко загасити полум'я не змогли. Бо в усьому районі не було води через аварію на водопроводі. Ліквідували пожежу лише 25 травня, а за деякими свідченнями — лише 26.

Зі 150 вогнеборців понад 10 отримали фосфорне отруєння. Це дало підстави припускати, що підпал був ретельно спланований радянською владою, а виконавець справи — Погружальський використав не просто сірники, а фосфорні шашки. 

Євген Сверстюк того ж 1964-го року написав памфлет «З приводу процесу над Погружальським», в якому звинуватив у знищенні духовного спадку українців — давніх рукописів тодішню «антиукраїнську владу». Так, за одну добу в полум'ї були знищені цінні джерела з історії України. "Стародруки, й літописи — ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба", – як писала про це Оксана Забужко.

Сучасні дослідники Олег Бажан та Юрій Данилюк спростовують версію про підпал бібліотеки за участі радянських спецслужб з метою знищення унікальної колекції україніки, рукописних фондів. Оскільки саме ці колекції постраждали щонайменше.

На жаль, трагедія 1964 року в головній бібліотеці України не стала останньою: у 1968 пожежа спалахнула в Георгіївській церкві Видубицького монастиря, де були фонди тієї самої «дублетної літератури», а також значна частина фондів юдаїки. Проте, з чиєї вини вони були втрачені, на цей раз не відомо й досі.