7 липня 1933-го у власному кабінеті в Харкові застрелився колишній нарком освіти УСРР Микола Скрипник. Чоловіка цькували за «помилки, допущені у веденні національної політики».
Скрипник походив з Донеччини. Активну участь у політичному житті брав з 1918-го — обіймав високі посади в уряді Радянської УНР. Попри підтримку більшовицьких ідей, належав до націонал-комуністичної течії. Вважав, що комунізм в Україні потрібно будувати не за російським зразком, а пристосовувати до національних потреб і умов.
Працювати в цьому напрямку Скрипнику дозволила радянська політика коренізації. 1927 року він обійняв посаду наркома освіти УСРР і став головним ідеологом українізації. Розпочалась дерусифікація шкіл, преси, літератури, театрального мистецтва. На його честь назвали затверджений ним у Харкові правопис, що мав послабити вплив російської на українську мову. Скрипник також планував поширити українізацію на етнічні українські терени Росії, водночас активно виступав проти українського націоналізму.
На початку 1930-х почалося швидке згортання українізації. Остаточно вона припинилася із призначенням у січні 1933 року другим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева. Скрипника звинуватили в націонал-ухильництві, мовному шкідництві, у покриванні контрреволюціонерів у партії, які сприяли невдачам колективізації. Також закидали підтримку «пропольського» правопису та «націоналістичних організацій» ВАПЛІТЕ та «Березіль».
З'явився типовий цькувальний термін «скрипниківщина». Тиск був настільки сильним, що чоловік не витримав.
Після самогубства офіційна преса повідомляла, що «Скрипник поліг жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які, прикриваючись своєю належністю до партії, ввійшли до нього в довіру та використовували його ім'я для своїх антирадянських цілей. Під їхнім впливом допустився помилок, і усвідомивши це, не знайшов мужності подолати їх по-більшовицькому».
Після його смерті антиукраїнські процеси значно посилилися.
Для довідки:
Постанову уряду УРСР про українізацію прийняли 1 серпня 1923-го. Вона була частиною політики коренізації, яку прийняли на XII з'їзді Компартії більшовиків у квітні 1923-го. Передбачала залучення корінного населення до управління республіками та надавала офіційного статусу їхнім мовам. Політика передбачала посилення впливу Комуністичної партії в різних республіках.
Після успішного впровадження Нової економічної політики більшовики намагалися зберегти контроль над культурою. Сотні письменників і діячів мистецтва емігрували за кордон. На північ Росії вислали 70 вчених з Одеси, Києва, Катеринослава і Харкова. Щоб зняти соціальне напруження та отримати підтримку місцевого населення, взяли курс на «українізацію» республіки.
