У 1985 Стуса висувають на Нобелівську премію з літератури, а він перебуває у радянській тюрмі. 1936 році була схожа ситуація, коли Нобелівську премію присудили Карлові фон Осецькому, котрий сидів у гітлерівському концтаборі, що принесло Третьому Рейху чималі проблеми.
Сталінський принцип «нема людини – нема проблеми» у пізньорадянські часи все ще добре пам’ятали і застосовували.
На початку серпня Стуса кинуто до карцеру за неправдивим звинуваченням у тому, що він «заважає відпочивати іншим засудженим». Його співкамерник Леонід Бородін попросив чергових подзвонити солдату з вишки, щоб той перестав співати (робив він це серед ночі), але зранку виявилося, що це нібито співав не солдат, а Стус.
Майже одразу після виходу з карцеру 27 серпня 1985 року Стус поклав на верхні нари книжку і, впершись об них ліктями, читав. Прапорщик Руденко, котрий заглянув у вічко, сказав, що Стус порушує форму застелення ліжка, поет став у дозволену позу. Але лейтенант Сабуров, Руденко і ще один наглядач склали рапорт, у якому зазначалося, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження «вступал в прерикания».
30 серпня йому дають 15 діб карцеру. Переходячи з камери у карцер, Стус каже Бородіну, що оголошує голодівку «до кінця».
2 вересня з робочих камер було чути, що Стуса водили до начальства, де йому погрожували новими формами покарань.
3 вересня естонець Енн Тарто, котрий перебував біля карцеру, чув, що Стус просив валідолу, а наглядач сказав, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам каже лікареві Пчельникову – і той дає в’язневі медикамент.
У робочій камері № 7 у протилежному до карцеру кінці коридору працював у денну зміну Левко Лук'яненко. Коли не було наглядача, в’язень гукав: «Василю, здоров!» або: «Ахи!». Той відгукувався.
Але 4 вересня Стус уже мовчав...
Офіційна версія смерті поета — зупинка серця. Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році разом із побратимами — Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на Байковому кладовищі Києва.
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).
“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.
...Поет-шістдесятник, правозахисник Василь Стус народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині місто Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук УРСР у Києві.
4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).
Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.
Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Під час процесу відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід.
Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування.
Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.
За матеріалами сайтів Українського інституту національної пам'яті, 1576.com.ua
