...У ніч на 21 січня 1978 року, в День Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз — 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав, тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Шевченка.
Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку, черкнув — усе тіло спалахнуло факелом. Устиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Тіло знайшли вже вранці.
У галузевому архіві СБУ зберігся лист–повідомлення в Центральний комітет Комуністичної партії України: «Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область. 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музею–заповідника Т. Г. Шевченка за 15 метрiв від спостережного майданчика місцевим мешканцем Мещеряковим знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин».
Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано–Франківської області, який перед смертю написав у своїх листівках: «Протест проти російської окупації України! Протест проти русифікації українського народу. Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».
Олекса довго і важко йшов до цього кроку — акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну. Але він також бачив, що багато тих, хто залишився серед живих, припинили оборону. Тому було немало причин.
У першу чергу — страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими — «псєвдорускімі». За незгоду бути «псєвдорускімі» суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи, цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто дивом врятувався, діти «зрадників» і тих, хто погодився бути такими, як зайди — не українцями. Всі вони добре розуміли, що вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси».
Та Олекса бачив, що навіть у цій «масі» — заляканiй і обплутанiй брехнею — усе одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх до розуміння, що не все втрачено, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого способу, ніж стати смолоскипом для свого народу, Олекса не бачив. У останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: «Я йшов простою дорогою, тернистою. Не блудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко — канівський лікар, який потім усе життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Гірника стала нашим набуттям. Незважаючи на те, що радянська влада зробила все можливе, аби замовчати подвиг Олекси, щоб оббрехати його героїчний вчинок — ширилися чутки, що спалився якийсь п’яничка чи душевнохворий. Незважаючи на залякування свідків правда про Олексу і його вчинок живе.
У Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль–допомога», з 2008 року працює громадський музей «Смолоскип». З його експозицій ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців.
У часи царату в Петропавлівськiй в’язниці на знак протесту облила себе керосином і спалилася Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі й Москві. В 1968 році на знак протесту проти вводу військ у Чехословаччину і проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь–які свідчення або згадки були знищені. Третiм став Олекса Гірник...
