Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» 9 лютого 2012 року, використовуючи методи народної дипломатії, вже втретє викликала на «Поєдинок честі» Всевелике Військо Донське Російської Федерації. Мотиви наші по-козацьки прості та прозорі – ми б хотіли, щоб російські козаки нарешті через 237 років вибачились перед українцями за руйнування Запорозької Січі у 1775 році. Варто вказати, що саме 5 полків Донського козацтва брало безпосередню участь в тій ганебній військові кампанії по знищенню гнізда «золотої вольності» наших прадідів.

В 2010 році, коли ми – сучасні українські козаки – вперше викликали Донців на поєдинок, вони, ігноруючи свій власний «кодекс честі», що опублікований на першій сторінці офіційного сайту Всевеликого Війська Донського, навіть нам не відповіли...

Таким чином, у нас були всі підстави зарахувати Донцям технічну поразку за неявку на поєдинок. Тоді, у 2010 році, російським козакам була присвоєна символічна нагорода «Орден козацької Неслави ІІІ ступеня».

В 2011 р. Донські козаки Російської Федерації після нашого виклику вкотре без поважних причин не прибули на поєдинок, а відтак, знову в нагороду отримали «Орден козацької Неслави ІІ ступеня».

Цьогоріч ми, сучасні українські козаки з «Мамаєвої Слободи», зробили всі можливі кроки, аби росіяни приїхали до нас на «Поєдинок честі» 14 жовтня 2012 року на Покрову. Ми навіть звернулись з листом до тодішнього Прем`єра та майбутнього Президента РФ Путіна В.В., посла РФ в Україні Зурабова М.Ю., написали листи в газети «Известия» та «Комсомольская правда» з проханням посприяти в приїзді кращих із кращих російських козаків 14 жовтня 2012 року на «Поєдинок честі» в «Мамаєву Слободу».

Тепер з усього видно, що росіяни не читали тексту власного «Кодексу честі», опублікованого на сайті Всевеликого Війська Донського. Напевне, Всевелике Військо Донське є «великим» лише на папері. Донці не хочуть приїжджати, адже знають, що програють, бо ж наші українські козаки були і є найкращими воїнами на євроазійському континенті.

Якщо Донці до 1 жовтня 2012 року не дадуться чути, де мають бути, то у нас, українських козаків, знову буде повне моральне право, напередодні свята Покрова Пресвятої Богородиці нагородити російських козаків «Орденом козацької Неслави І ступеня».

Відтак, Всевелике Військо Донське Російської Федерації віднині і по віки-вічні буде повним кавалером всіх трьох ступенів «Ордена козацької Неслави».

Користуючись кодексом козацької честі та гаслом козацького селища «Мамаєва Слобода» – «Реконкіста», що з іспанської означає відвоювання, або ж повернення свого, ми – сучасні українські козаки – у козацький спосіб хочемо щиро «привітати» росіян із великою перемогою на Бородінському полі. Як відомо, битва під Бородіно відбулась 25 серпня (7 вересня за новим стилем) 1812 року.

Російські історики та ідеологи імперії фактично вкрали та привласнили славу цієї перемоги у наших прадідів українських козаків, які в мундирах рядових солдат російських полків здолали армію французів під Бородіно.

Оголошуємо, що напередодні 200-ї річниці дійсно великої баталії, 6 вересня 2012 року, Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» проведе чергову «шабельну атаку» на брехливу імперську історію. Ця «шабельна атака», цебто «реконкіста», пройде у вигляді «Слобідського гусарського балу» і не тільки.

Ми хочемо зруйнувати нав`язані нам історичні стереотипи. «Слобідський гусарський бал» повільно перейде в справжнісіньку «Старосвітську шляхетську вечірку», так як це було в кінці XVIII ст. та на початку XIX ст. на Гетьманщині та Слобідській Україні.

Захід пройде у два етапи: 6 вересня о 12-00 відбудеться презентація «Слобідського гусарського балу». Сам же «Слобідський гусарський бал» під веселі звуки мазурки та полонеза розпочнеться о 19-00 на садибі козацького старшини «Мамаєвої Слободи» та повільно перейде до традиційної для XVIII-XIX ст. «Старосвітської шляхетської вечірки».

В програмі заходу:

• Презентація «Слобідського гусарського балу». Початок 6 вересня 2012 року о 12-00.
• Початок «Слобідського гусарського балу» та «Старосвітської шляхетської вечірки» — 6 вересня 2012 року о 19-00.
• Реконструкція та майстер-клас із давніх шляхетських українських танців, які в XVIII-XIX ст. так любили танцювати гусари російських Слобідських полків: мазурка, полонез, краков`як, орлиця, місяць, переплут.
• Історична реконструкція елементу гусарського «Кутежа» слобідських гусарських полків – Сумського, Острогозького, Ізюмського, Харківського, Маріупольського та Лейб-гвардії Гусарського полків.
• Демонстрація зачісок Слобідських гусарських полків Росії зразка кінця ХVІІІ ст.
• Гусарські та козацькі ігри і забави української Слобожанщини та Гетьманщини XVIII-XIX ст.
• Дегустація хмільних напоїв, які полюбляли вживати Слобідські гусари.

Дрес-код заходу: бажано гусарський або давньоукраїнський.

Вартість вхідного квитка – як у вихідний день для відвідування території «Мамаєвої Слободи».

Тел. для довідок: 361-98-48; 093-731-58-68. Також приймаємо заявки організованих туристичних груп — mamayevasloboda@gmail.com

У багатьох освічених українських патріотів наше рішення провести «Слобідський Гусарський бал» з нагоди 200-ліття битви під Бородіно попервах може викликати здивування, обурення та несприйняття. До них ми звертаємось: а може не поспішайте, панове товариство, рубати з плеча, нашвидкуруч роблячи висновки? Пропонуємо Вам вмоститися зручніше та почитати все, що написано нижче про важку та непросту долю Запорозьких козаків – наших з Вами прадідів, частина з яких після руйнування у 1775 році Запорозької Січі змушена була податись у підданство до свого лютого ворога – турецького султана, заклавши там, на чужих землях, нове «гніздо золотої вольності» – Задунайську Січ.

Ще інша частина згодом потрапила на Кубань, Терек та Урал. Проте більшість українських козаків не полишили дідівські домівки, рідні степи, лани, та змушені були скуштувати гірку долю кріпацтва, ставши приватною власністю німецьких, польських та інших іноземних поміщиків і царедворців з династії Романових, що керували Російською Імперією.
Пишучи ці рядки, я прагну достукатись до сумління українських істориків, професорів, академіків, таким чином, хочу спонукати українських вчених не сидіти у «підпіллі», а відстояти честь наших прапрадідів, виклавши в ґрунтовних наукових працях історичну правду про ті сумні часи бездержавності нашої козацької країни, в тому числі у написанні правди: «Ким же насправді були за національністю «рядові» російської армії в битві при Бородіно та й інших війнах, які вела Росія в той період?».

У своєму вірші «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм, в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» великий пророк Тарас Григорович Шевченко написав, напевне, до Вас, панове науковці Незалежної Української Держави:
…Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..

Спираючись на ці пророчі слова Тараса Григоровича Шевченка, який і сам був рядовим солдатом російської армії, щиро по-козацьки хочу оповісти непросту долю тієї частини українського козацтва Гетьманщини, Слобожанщини, Запорозької Січі, котрі, позбавлені вождів, змушені були, аби не стати кріпаками, слухняно одягнути імперські однострої рядових солдат російської армії, а відтак, захищати не свою рідну козацьку Вкраїну, а імперію німців Романових. Полковники, сотники та й інша старшина українського козацтва фактично зрадили свій народ, отримавши російські дворянські титули, одягнувши мундири секунд-майорів, генерал-бригадирів імперської армії й промінявши запах полину в степах Запорозької Січі на запах лаку паркету царських палаців…
Десь у шостому класі мені закортіло вступити до Суворовського училища, а оскільки суворовцем можна було стати лише після восьмого класу, то я, не гаючи часу, почав так-звану «бойову підготовку», а саме: пішов до бібліотеки та взяв книжку під назвою «Книга будущих командиров» А.Мітяєва.
У книзі, яка побачила світ у 1974 році, детально описується історія ведення війн різними народами та їх полководцями: від древніх часів і по ХХ ст... У розділах своєї книги автор значну увагу приділив тактиці та способу ведення війн російською армією часів Суворова та Кутузова. Це взяття Ізмаїла, славнозвісний Швейцарський похід «Русских чудо-богатырей» через Альпи, ну і, звичайно, війна 1812 року проти Наполеона. Підводячи до теми тактики ведення бойових дій військами Суворова та Кутузова, автор книги, будучи росіянином за походженням, охоче розповідає юному читачу про славу російського воїнства. На одній із сторінок сказано, що опорою найбільш боєздатної російської «юго-западної» армії кінця XVIII ст. та початку XIX ст. були бойові частини, створені за територіально-національним принципом на території, яка тепер відноситься до сучасної України. Ці полки та дивізії призначались виключно для ведення війни на південно-західному театрі військових дій. Полки при цьому мали географічні назви місцевостей, де були сформовані. Приміром, якщо полк мав назву Чернігівський, то весь рядовий та нижчий офіцерський склад полку формувався з рекрутів, набраних як із самого Чернігова, так і з сіл та хуторів поряд із ним. Буквально через декілька сторінок автор, описуючи славнозвісний похід генералісимуса Суворова із «российскими чудо-богатырями» через Альпи, вказав, що «ударним кулаком» його військового формування були полки з назвами: Сумський, Стародубський та Чернігівський… Тож тоді, ще у шостому класі, для мене стало очевидним, що під зеленими мундирами російських «чудо-богатырей» бились палкі козацькі серця українців…
Пізніше, проходячи службу в кращому полку повітряно-десантних військ Совєцкого Союза, я був просто вражений, що близько 60 % моїх однополчан, що служили у ВДВ були за походженням українцями. Така ж тенденція спостерігалась і в інших елітних частинах збройних сил СРСР: прикордонники і моряки, війська спеціального призначення та інші найбільш боєздатні частини оновленої імперії складались більш ніж на 50% із українців – праправнуків Запорозьких козаків. Як тепер з`ясовується, таке співвідношення українців у національному складі найбільш боєздатних елітних підрозділів було традиційним для російської армії впродовж століть та започаткувалось реформами ще часів імператриці Катерини ІІ.
Наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. російська імперія просто марила світовою гегемонією. Цей період позначився для Росії низкою майже безперервних кривавих війн зі Швецією, Іраном, Туреччиною (1787—1892 рр.), на Кавказі та з Наполеонівською Францією, яка, як і Російська імперія, рвалась до Європейського та світового панування. Цим безперервним війнам, в яких, насправді, текли ріки української, а не російської крові, передувала кардинальна реформа імперської армії воєначальниками Катерини ІІ. Ця реформа тривала 12 років з 1775 р. по 1787 рік і результатом її стало створення Росією справжньої армії Європейського штибу. Першим етапом по створенню єдиної регулярної армії стала ліквідація у 1775 році Запорозької Січі. Другим, і не менш драматичним, етапом для України стала ліквідація у 1782 році Указом Катерини ІІ Гетьманщини, тобто автономії наших козацьких земель. Внаслідок цієї реформи українські козаки, в основній своїй масі, як скромно пишуть сучасні російські історики, «стали государственными крестьянами», або ж невичерпним джерелом для насильницьких рекрутських наборів. Полково-сотенний устрій, який з часів Богдана Хмельницького побутував як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині, цим Указом Катерини ІІ був ліквідований, а давні українські-козацькі полки розпущено, або ж реорганізовано. Натомість, як уже вказувалось раніше, козацька верхівка отримала права і привілеї російського дворянства. З рядових українських козаків були сформовані полки новітньої регулярної армії Росії. Інша частина українських козаків, як, наприклад, чорноморське військо, примусово переселили на східні та південні кордони імперії: Кубань, Кавказ, Урал. Особливо хочеться підкреслити, що в цей же час (1775—1787 рр.) рекрутський набір рядових солдат в центральних та північних губерніях Росії майже припинився. Є цікавим історичний факт: рекрутські набори у центральних губерніях Росії поновились лише у 1874 році, тобто аж через 100 років після руйнування Запорозької Січі! До імперської армії тих часів брали лише вихідців із Малоросії. Після цих радикальних змін на найважливішому геополітичному південно-західному напрямку театру можливих воєнних дій, а саме: території сучасної України по кордону з Туреччиною (а тоді Туреччині належав весь південь сучасної України), залишилась лише регулярна армія Росії. В її складі з колишніх запорозьких та городових козаків були сформовані найбільш боєздатні полки Російської імперії. Це – кірасирські, пікінерські, гусарські, карабінерські, драгунські та гренадерські і єгерські піхотні полки. Таким чином, Г.Потьомкін, який здійснював військову реформу з 1775 по 1787 рік, цілеспрямовано та вміло використав досвід та тактику Запорозьких козаків. Підрозділи російської армії, укомплектовані колишніми козаками, були найбільш боєздатними та навченими. Тож покріпачені запорожці стали найбільш затребуваним «гарматним м`ясом» військової «імперської машини». Запорожці у безперевних війнах як на суші, так і на морі століттями відшліфовували прийоми військової тактики та стратегії у нерівній боротьбі з мобільними загонами турецької армії. Г.Потьомкін, зсередини (світлійший князь Г.Потьомкін під прізвиськом Нечеса був записаний рядовим козаком Кущівського куреня Війська Запорозького Низового. Це було дуже престижним) знаючи прийоми військової тактики та стратегію українського козацтва, доповнив цим цінним досвідом реформовану армію Росії. Укомплектовані колишніми українськими козаками, ці нові бойові частини російської армії мали надзвичайно високу боєздатність, що й було продемонстровано в російсько-турецькій війні 1787—1792 рр., а також у пізнішій війні з наполеонівською армією 1812 року.
Наприклад, наряду з тактичними прийомами, спільними для всіх видів кавалерії, що застосовувались в тогочасних європейських арміях, гусарські, кірасирські, драгунські частини російської кавалерії широко застосовували досвід та бойові прийоми кавалерії козаків Запорозької Січі, включно з їх знаменитою «кінною лавою».
Гусарські, драгунські, кірасирські та інші види кавалерії тодішньої Російської армії представляли собою ті ж самі українські козацькі частини, що й до ліквідації Запорозького Війська. Кавалерійські підрозділи Росії того часу, а саме: гусари, кірасири та драгуни формувались виключно з українців і відрізнялись від своїх попередників запорожців лише армійським обмундируванням російського зразка. Також відмінністю було те, що комплектація полків робилась примусово. Окрім того, рекрутів навчали особливостям тактики регулярної армії, тобто муштрували.
Те, що вся російська кавалерія часів Суворова та Кутузова складалась виключно із українців, є достеменним історичним фактом і зовсім не дивним. Бо ж при формуванні елітних родів військ, а кавалерія якраз і відносилась до таких ударних частин армії, особлива увага зверталась на високу індивідуальну підготовку кожного вершника. Українські козаки якраз і були найбільш підготовленими в Російській імперії до виконання подібних військових функцій. В ці полки йшов надзвичайно суворий відбір, як рядового, так і офіцерського складу. У реформованій російській армії схожі вимоги були і до особового складу артилерії, яка також формувалась виключно із українців та піхотних частин: гренадер, єгерів та карабінерів. Українські рекрути вміли мітко стріляти та діяти індивідуально, маскуватися та долати різноманітні перешкоди, що дуже важливо для тактики піхотних єгерських частин. Для колишніх запорожців така військова тактика була звичайною справою на підсвідомому генетичному рівні. Влучна стрільба запорозьких козаків відзначалась навіть шведським королем Карлом ХІІ ще під Полтавою. Саме тому в елітні частини регулярної російської армії, що згодом брала Ізмаїл, Хаджибей, Очаків та інші турецькі фортеці, а також ходила у швейцарський похід із Суворовим через Альпи, відбирались кращі з кращих Запорозьких та Слобожанських козаків. Полюбовник імператриці Г.Потьомкін нехтував та принципово не брав непристосованих до війни вихідців із центральних та північних губерній Росії. І, як надалі показала війна з Наполеоном у 1812 році, людність із центральних губерній Росії була здатна лише «партизанити» в лісах Підмосков’я, нападаючи на фуражирів дрібних інтендантських загонів наполеонівської армії.
Починаючи з 1787 року після реформ російська регулярна армія складалась із 396 500 осіб, в тому числі: 314 000 – піхота, 58 000 – кавалерія і 24 500 – артилерія. Як уже зазначалось вище, як кавалерія, так і артилерія не менш, ніж на 95% складалась із українців. Варто також вказати, що більше 70% піхоти також були колишні українські козаки. Ще раз хочу нагадати, що сформовані на території теперішньої України полки мали назви географічних місцевостей та українських міст колишньої Гетьманщини та Слобожанщини. Так, до 1796 року існували Сумський, Ізюмський, Охтирський, Харківський, Ольвіопольський, Маріупольський, Лубенський, Лейб-гвардії Гусарський, Павлоградський, Олександрійський, Херсонський, Полтавський, Острогожзький гусарські полки; Глухівський, Чернігівський, Київський, Ніженський, Стародубський, Сіверський карабінерські полки; Кінбургський і Таганрозький драгунські полки; Єлісаветградський, Київський, Переяславський, Український, Таврійський кінно-єгерські полки та Бугський єгерський корпус. Крім цього, було ще близько 50 номерних піхотних гренадерських та єгерських полків, особовий склад яких також формувався на території сучасної України за рахунок українських рекрутів – колишніх козаків. Рубіж XVIII-ХІХ ст. був розквітом для армійської кавалерії Росії. Кавалерія посідала найпрестижніше місце у військовій ієрархії: романтично-військова епоха створила надзвичайно привабливий образ гусара. Служба в гусарах вважалась повністю відповідною дворянському менталітету, тобто найбільш престижною та шанованою. В той час, коли рядовий та середній офіцерський склад кавалерії російської армії складали колишні українські козаки, то середній та вищий офіцерський склад посідали виключно представники найвідоміших дворянських прізвищ тогочасної Росії, а також вихідці із Швеції, Данії, Германії, Франції. Найбільш яскраву сторінку російської гусарії XVIII-ХІХ ст. займали Слобідські гусарські полки: Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогожзький, Харківський та Лейб-гвардії Гусарський.
Напевне, наші прадіди-козаки дуже сумували за гніздом вольності своїх дідів – Запорозькою Січчю. Бо ж як данину історичній пам’яті про золоті вольності та лицарські перемоги внесли деякі зміни в мадярський національний костюм, який був основою для військового мундира гусар того часу. У кавалерійських гусарських частин Росії основна барва мундирів та прапорів залишилась такою ж, як була історично в їх попередників – ліквідованих Г. Потьомкіним козацьких легкокінних полків Слобожанщини та Гетьманщини. Читачам буде цікаво знати історичний факт, що навіть зачіски рядового складу гусарських Слобідських полків кінця XVIII ст. нічим не відрізнялись від козаків Запорозької Січі. Цими зачісками були славнозвісні козацькі оселедці.
Історія найвідомішого Слобідського Сумського гусарського полку починається у 1765 році, коли на базі реорганізованого Слобідського козацького полку в місті Суми був сформований гусарський полк армійського зразка. У 1770 році про Сумський гусарський полк почула вся імперія. Саме тоді під час однієї з військових кампаній невеликий загін сумських гусар потрапив в оточення 10 000 татар. Загін, будучи в щільному кільці ханських чамбулів, буквально прорубався крізь лаву татарських вершників, втративши при цьому лише 177 гусар убитими та 26 пораненими. Натомість сумські козаки в мундирах російських гусар, в цих дійсно небезпечних обставинах, знищили велику кількість татарських аскерів, серед яких було 7 мурз, та захопили ворожий прапор. Після цього дивовижного подвигу та численних інших кривавих військових змагань за Слобідськими гусарами закріпилась ласкаво-шаноблива назва «Сумцы удалые».
У другій російсько-турецькій війні, котра почалась у 1787 році, Слобідські козаки в російських гусарських мундирах Сумського полку штурмували Очаків, Кілію, Аккерман, Бендери та брали Ізмаїл. У 1799 році наші земляки, сумські гусари, разом із іншими полками, укомплектованими колишніми українськими козаками, в складі корпуса А.М. Римського-Корсакова брали найактивнішу участь в легендарному та найбільш розрекламованому російськими істориками швейцарському поході через Альпи під командуванням генералісимуса Олександра Суворова. Таким чином, ми тепер знаємо, ким насправді були за національністю та гоноровим походженням «русские чудо-богатыри».
Однією з самих яскравих сторінок бойової історії сумців та інших Слобідських гусарських полків стала війна 1812 року та закордонні походи 1813—1815 років аж до Парижу. Після вторгнення наполеонівської армії в Росію, Слобідський Сумський гусарський полк у надзвичайно складних ар`єргардних боях прикривав відступ основних сил від самого кордону і аж до Бородіно. У вирішальній битві під Бородіно сумські гусари розгромили один із найвідоміших у Франції Сен-Жерменський кірасирський полк. Рубались із французами біля знаменитої батареї Раєвського та біля Багратіонових флешей. Сумські гусари та гусари інших Слобідських полків, а саме: Охтирського, Ізюмського, лейб-гвардії Гусарського, а також Єлісаветградського та Маріупольського гусарських полків під Бородіно понесли жахливі втрати. Після відступу армії Кутузова та капітуляції Москви в Тарутинський табір російської армії з рідної України полкам надійшло свіже поповнення. Слобідські гусарські полки, рівно як і інші регулярні частини російської армії, отримавши навчених рекрутів з України змогли повністю відновити свою боєздатність та прогнати Наполеона аж до самого Парижа. За приблизним підрахунком, армія фельдмаршала Кутузова під Бородіно складалася щонайменше із 70% вихідців із теперішніх українських земель.
Шановний читачу! Як Ви думаєте, чому рекрути для поповнення знекровленої під Бородіно армії Кутузова не були набрані тут же-таки, на місті, під Москвою та в Центральних губерніях? Невже була така необхідність доправляти новобранців в Тарутинський табір Російської армії аж за 700 км – з самої України? Питання риторичне і російським військовим історикам зрозуміле… «Крестьяне» центральних та північних областей Росії – від Москви до Петербурга – зовсім не були придатні до військової служби в регулярній армії, бо ж нічого не тямили у військовій справі. Вони тільки могли бігати по лісах з «топорами» та «вилами», ганяючись юрбою за дрібними французькими загонами, що заблукали, тобто як стверджують великодержавні російські історики — «партизанили»… Якщо ж вони, ці «партизани» були такі відважні та вмілі воїни, то може варто було б їм зняти лапті, поголити бороди, помити їх, поміняти портки на лосіни та відправити служити в регулярну армію, приміром в гусари?..
Між тим російські історики роблять вигляд, що вони не розуміють такого очевидного факту…
Велика Росія зараз святкує 200-річну перемогу під Бородіно. Хочеться по-козацьки запитати: «А що, дорогі сусідоньки, тоді, у 1812 році, на просторах Російських губерній між Петербургом і Москвою не було росіян у регулярній армії, здатних тримати зброю? Приміром, для поповнення того ж самого Сумського гусарського полку, котрий втратив під Бородіно більшу половину свого особового складу?» ...
Слава наших земляків в російських мундирах не обмежується Бородіном. Одна з найкровавіших битв, де брали участь «Сумцы удалые», була битва 1814 року під Дрезденом, де Слобідський Сумський гусарський полк навально атакував французів із флангу і фактично врятував армію союзників від розгрому. На світанку 19 березня 1814 року бойові коні нащадків запорожців в знаменитих сірих мундирах Сумського гусарського полку вдарили копитами по бруківці, урочисто вступивши в столицю Франції Париж. Після повалення Наполеона сумські гусари в нагороду отримали почесне право марширувати вулицями Парижа в перших рядах колони союзних армій-переможниць.
Журнал «Русская старина» у 1895 році писав: «…Казали, що неперебірливий спосіб життя серед гусар був введений Сумським гусарським полком, який за кутежі ще на початку царювання Олександра І був позбавлений синіх мундирів і отримав сірі. Під час наполеонівських війн цей полк так відзначився, що отримав всі, які тільки можливо, нагороди. Також йому було повернуто право носити сині мундири. Офіцери подякували за цю «царську милість» з проханням, щоб їм дозволили носити сірі мундири з вишивкою на комірі: «за дурачество и кутежи». Направду, це іскристий козацький гумор.
Дійсно, Слобідські гусари, нащадки запорожців, ввели в моду серед російської аристократії танцювати мазурку, краков`як та полонез – давні шляхетські українські танці. Також ввели в обіг російської мови слово «кутить», яке означає буквально: сидіти в кутку приміщення (рос. – «в углу») та пити хмільні напої; співати романси і, що дуже цікаво, привили російським аристократам гарну українську лицарську звичку – стоячи, проголошувати третій тост «За жінок!». Російські офіцери, потураючи гусарам, запускали довгі козацькі вуса. А замість того, щоб нюхати табак із табакерок, як і нащадки давніх шляхетських козацьких родів, стали курити люльки з тютюном…
Сучасники казали про Слобідських гусар, що вони мали відмінну військову виправку, як і їхні прадіди-запорожці були відчайдушно безстрашними в бою, міцно сиділи в сідлі. Проте вміли гусари, як то кажуть, по-козацьки, яскраво розважитись.
Ось як описує гусарський побут очевидець «кутежів» Слобідських гусар Я.П.Кульнєв: «В те времена решив устроить кутеж, офицеры Сумского полка обыкновенно выбирали просторное помещение, из которого выносили всю мебель, и наполняли его до самых окон сеном. Это делалось для того, чтобы подкутившему гусару можно было отдохнуть, а потом снова продолжить кутеж. Затем приносилось деревянное ведро, в него вливалось шампанское, бургундское и портер, потом приводили боевого коня, которого с особой торжественностью расковывали, подковы добела накаливали в огне и с церемонией бросали в ведро. По мнению старых гусар это предотвращало дурноту у слабых. После этого компания садилась и предавалась кутежу.»
Слід вказати, що гусарські підрозділи були у всіх європейських арміях того часу, однак ні у поляків, ні у шведів, ні у французів, ні у німців, ні у мадяр подібної традиції вживання хмільних напоїв не було. Не було цієї традиції і в російській армії до того часу, поки Катерина ІІ не переодягла колишніх українських козаків в однострої імперії. Таким чином «кутеж», або ж святкування перемоги в кутку («в углу») приміщення палацу чи будинку, котрі по вікна вимощені сіном, нагадував воїнам про їх давні військові лицарські традиції та рідний український степ на Запорозькій Січі…
Слобідські гусари не тільки зачіскою – славнозвісними козацькими оселедцями, але й в усіх інших елементах побуту наслідували славних запорожців. На війні були справжніми головорізами, хижими, як вовки. Денис Давидов так писав про побут гусар того часу: «Вместо дивана – куль овса, вместо курильниц – трубка с табаком, зеркалом служила сабля для поправки лишь длиннющих усов, а украшение стен квартиры – ташка (козацька сумка для набоїв) с вензелем.»
Елементи одягу гусар, як уже згадувалось вище, пішли від угорського національного костюму, однак і тут українські козаки додали свого. Наприклад, частиною гусарського мундиру є «пасак». Для кожного українця цей термін є також зрозумілим, адже українською мовою – це просто шкіряний ремінь («пасок»). В російській чи мадярській мові його просто не існує. Також українські козаки доповнили кавалерійські терміни кінської збруї – «стремена», адже в російській мові нема слова «встромити», а є слово «всунуть» ногу. Таким чином, це також термін українського походження. Зображення так-званої гусарської ташки (козацької сумки для набоїв) зустрічається ще на давніх парсунах «Козак Мамай» (українська народна картина) XVI-XVII ст.
Згадуючи вірш Михайла Лєрмонтова «Бородіно»…:
… Изведал враг в тот день немало,
Что значит русский (український) бой удалый,
Наш рукопашный бой!..
Земля тряслась — как наши груди;
Смешались в кучу кони, люди,
И залпы тысячи орудий
Слились в протяжный вой...

Вот смерклось. Были все готовы
Заутра бой затеять новый
И до конца стоять...
Вот затрещали барабаны —
И отступили басурманы.
Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать.

Да, были люди в наше время,
Могучее, лихое племя:
Богатыри — не вы.
Плохая им досталась доля:
Немногие вернулись с поля…

Тож щиро по-козацьки, з нагоди 200-річчя славної битви наших прадідів у 1812 році під Бородіно, хочеться сказати сучасним імперським псевдоісторикам словами з вірша Михайла Лєрмонтова: «… Богатыри – не вы…».
Отака от вона козацька «ложка з дьогтем» до російської святкової «діжки з медом», з нагоди 200-ї річниці перемоги «росийских чудо-богатырей» у битві 25 серпня (7 вересня) 1812 року під Бородіно.
В свою чергу, в козацький спосіб хочемо привітати своїх же земляків – українців, прадіди яких в російських гусарських, драгунських, кірасирських, єгерських, гренадерських та артилерійських мундирах виявили таку безстрашність та хоробрість, що навіть через 200 років правнуки тих росіян, що бігали по лісах навколо Москви та партизанили з вилами, прибули нині на поле Бородінської битви схилити перед справжніми руськими богатирями, цебто українцями, свої голови!
Костянтин Олійник – козак Левушківського куреня
Війська Запорозького Низового (рука власна)
Панове товариство! Давайте спільно розчищати «замулені джерела» військової доблесті наших прадідів!
Нехай вічна буде слава – через шаблю маєм права!