chrome firefox opera safari iexplorer

«Поети таки декому потрібні, навіть, якщо вони пишуть прозу»

01 лютого 2011 о 22:05

«А вулкан і не спав… - відповіла одразу Ліна Костенко на репліку Івана Малковича «Вулкан прокинувся». — Я чула за кулісами. Це ж презентація. Навіщо такі високі слова, Іване?», — спокійним голосом вгамували багаторічне напружене очікування її слова.

Столична презентація першого прозового твору Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого» у Національному театрі ім. І. Франка розпочалася.

Зима пекла долоні, які тримали книгу, під стінами будівлі… Зал кипів зсередини… Хіба це мало когось здивували? Подія загальнонаціонального масштабу нарешті розгорнулася. Ліна Василівна вийшла до столиці.

Ви знаєте, мене одного разу мене запросило козацтво, у них була там якась імпреза… Сказали , що хочуть вручити мені орден як «совісті нації». А я кажу: «Не прийду» — «Чого?» — «Бо совість у мене таки є… Там видно буде. Історія — діло строге. Вона рубрикує».

Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
А вже вона з нуклідами і сказом…
Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі,
В лісах тремтять налякані гриби,
З дерев стрибають підозрілі груші –
Епоха зашморгнулась, як дунган.
Спиніться, люди! Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам .
Поети не потрібні вже нікому…

Цей вірш написаний кілька років тому, а за цей місяць я пересвідчилась, що поезія потрібна не тільки дивакам, і поети таки декому потрібні, навіть, якщо вони пишуть прозу.

Моя відсутність цілком давала вам можливість забути, що я є в природі, однак не забули. Я вам дуже вдячна…

Роки мовчання закінчилися. Іван Малкович, ведучий вечора, оголосив про намір видати найближчим часом поетичний двотомник Ліни Костенко, а також книгу спогадів «Дивний сад Івашкевича» та паралельно продовжувати видавати «Записки українського самашедшого». Їх катастрофічно не вистачає!

Для тих, кому не вдалося потрапити до зали, є також гарна новина: презентації майбутніх книг будуть організовувати у великих залах, для всіх бажаючих. Зрештою, варто чекати.

Коли я згодилася на презентацію, то думала, що це буде десь в книгарнях, бібліотеках, якомусь невеличкому приміщенні, я ж ніколи не чекала, що це будуть театри, великі зали, що це буде стільки людей… Я б хотіла, щоб всі вони були тут. Але не помістилися. Прямо, хоч виступай на стадіонах…

Презентація не книги, скоріше, підведення підсумків минулого століття, результату іспиту, який поки що так і не вдалося скласти… Просто люди скучили за собою. Люди скучили за цією атмосферою… Люди скучили за непідміненим словом…, — Ліні Василівні знову вдалося так безпомилково констатувати діагноз нашого суспільства. — Треба виробляти якесь розуміння ситуації. Тому що люди розгубленні. А от ці зустрічі у великих залах мені показали: все у нас є. Даремно кажуть, що у нас нема літератури у читача, а читача у літератури, мова гине… Все у нас є, може бути, але для цього потрібне отаке розуміння взаємне. Нещодавно один політик сказав: «У нас нет оппозиции». Так хай влада не хвилюється – у нас є опозиція, і це люди. У нас шляхетна опозиція. Ніхто не хоче з нас користі, влади, якогось спеціального інтересу. Ми маємо спільні цінності людські. І владі треба було б над цим трошки замислитися.

Записок із залу було багато. Хто не отримав відповідь тут, знайде її у пресі. Ліна Василівна пообіцяла: «Я думаю, що це цікавий жанр, адже записки є зрізом, який потрібно досліджувати. І найближчим часом я опублікую усі записки, а поки питайте, що встигаєте…»

Як ви гармонізуєте себе, свій стан, наповнюєте свою душу гармонією та красою?

— Це було б ідеально, якби сказати: так, зараз я себе організую. Накачаю, як біцепси гармонією, красою… Я не гармонізую себе. Мені здається, що взагалі я не дуже гармонійна людина, тому що завжди щось переживаю, щось почуваю, щось хочу зробити. А взагалі знаєте, як я себе гармонізую? Так багато роботи… Коли почалася наша незалежність, я побачила, до чого йдеться. Подумала: ви собі співайте «Ще не вмерла Україна», а я поїду туди, де вона вже вмерла. І поїхала в чорнобильську зону. І через кілька днів повернулася здорова, спокійна, організована… Чоловік питає: «Де ти була? На курорті?». Кажу: «Я бачила таку трагедію, в порівнянні з якою, те все, що ми тут переживаємо, – це дрібниці!»

Нещодавно вийшла книга Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих». Він зазначає: «Ліна Костенко пішла у підпілля, але це не правда, бо вона незабаром щось таке напише, що знову збудить країну» – запис 1990 року. Збулося. А особисто вірите у пророцтво? І що робити і як діяти українцям, коли нищать наші національні святині, узаконюється беззаконня?

— Що робити...? А чи не запізно питають українці: «Що робити?». Тут у мене є свій жаль до українців. Треба було прораховувати з самого початку, коли здобули незалежність, і берегти її, відстежувати, що з нею робиться. І коли я написала у 1993 році: «І знов сидять при владі одесную, гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Це було надруковано. А хто почув? Тепер мене питають: що робити? Я знала, що мені робити. І Юрій Герасимович Іллєнко, як людина дивовижного таланту і катастрофічно чутливої душі, правду написав, що я пішла у підпілля. Але я не пішла у підпілля – я пішла працювати. Я весь час працювала на сьогоднішній день. Через що повернулася саме тепер, не з підпілля, а з роботи. Я вимикаю телефон, зачиняюся – для мене не існує зовнішнього світу, бо я його уже набралася. Я пишу – оце моє підпілля…

Не здається вам, що потрібно об’єднатися найбільш помітним представникам художньої та наукової інтелігенції, аби служити нам дороговказом?

— Коли ми разом, ми маємо захист, ауру над собою. Стосовно об’єднань… Кожна людина потребує свого кола. Самопризначатися дороговказом не треба. А от люди візьмуть і не сприймуть. Треба слухати людей, а не призначати себе «путєводною звіздою»… Так, треба об’єднуватися… Хоча я одна, але я з вами.

За яким принципом ви відбирали новини для записок? Чому подіям 2000-го року ви приділили більше уваги, ніж подіям 2004-го?

— Річ у тому, що коли пишеш, то чомусь надаєш більше значення, чомусь менше… У мене залишилися стоси записів. Головним було те, що я хочу сказати. Як я буду підбирати? Воно саме підбереться. Я повинна була відстежити кожен день, кожен місяць, кожну хвилину. Місяць до нового століття у мене по днях все розписано. Я хотіла побачити, що в світі робиться одночасно, а потім виявилося, що у мене багато матеріалу і треба побачити все очима мого героя. Чому саме 2001? Ми підходили до ХХІ сторіччя. Людство препогано увійшло у це тисячоліття. Я повинна була стежити за тими тенденціями... А відносно 2004-го року можна було писати дуже багато, але я написала рівно стільки, скільки хотіла. А хто мені може вказувати, яким подіям я маю приділяти більше уваги? Я пишу твір, який я чую. Потім врахуйте, що там, де менше – гостріше сприймається, чим там, де більше…

І взагалі, я писала весело... Я хотіла, щоб читач посміявся. Скільки ми будемо гарцювати на негативному?..

Світлана Майструк, «Рідна країна»

26 листопада

Інші дати
Народився Пилип Морачевський (псевд. — Хвилимон Галузенко)
(1806, с. Шестовиця, Чернігівська область – 1879) – український письменник, поет-романтик, перекладач. Автор перекладу українською мовою всіх чотирьох Євангелія, «Діяння Апостолів», «Апокаліпсис», «Псалтир». Євангелія в перекладах Морачевського досі використовують під час богослужінь.
«Все минеться, правда зостанеться» (Пилип Морачевський)
Розгорнути
Народився Олександр Левада (Косяк)
(1909, с. Кривчунка, Черкаська область – 1995) – український драматург та кіносценарист. Автор творів «Гомін лісів Таращанських», «Південний захід», «Фауст і смерть», роману «Два кольори». За його сценаріями поставлені фільми «Українська рапсодія», «Берег надії», «Родина Коцюбинських»
Розгорнути
Народився Опанас Заливаха
(1925, с. Гусинка, Харківська область – 2007) – український живописець, відомий правозахисник-шістдесятник. Лауреат Шевченківської премії за твори останніх років «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок». Автор книги «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи. Спогади. Статті».
«Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить» (Опанас Заливаха)
Розгорнути