Мирний, а не насильницький спротив має більше шансів на успіх у протистоянні з репресивним режимом.

Про це йдеться в колонці журналіста-міжнародника Наталі Гуменюк на «Українській правді».

Вона зазначає, що у світі досі панує думка, ніби ненасильницький спротив не надто успішний. Але американські соціологи Еріка Чіновет та Марія Стефан проаналізували 330 найбільших конфліктів з від початку 20-го сторіччя (з 1900 до 2006 року) і довели: мирний тиск населення на владу має вдвічі більше шансів на успіх, аніж збройне протистояння.

«До ненасильницьких заходів долучається у чотири рази більше людей: це жінки, старі, діти, люди, які б не наважилися на ризикованіші кроки. Завдяки цьому рух може використовувати більше тактик та стратегій. Загальний страйк завдасть чималої шкоди опоненту, тоді як повстанці не мають змоги вдатися до такого способу», – пояснює Еріка Чиновет.

Соціологи мають що заперечити й тим, хто нарікає на неготовність певної нації до активних дій, зважаючи на ментальність, історичний контекст: «Розглянувши такі параметри, як сила опонента, бажання і спроможність вдатися до репресій, регіон, історичний період, ми з’ясували, що жоден із цих факторів, в тому числі етнічність чи гомогенність населення, не впливає на шанси кампанії».

Дослідження також довело що саме мирний, а не насильницький спротив, має більше шансів на успіх, у протистоянні з репресивним режимом. Зброя в руках чи вандалізм дають владі привід застосовувати силу у відповідь.

Наталя Гуменюк зазначає, на певному історичному етапі будь-яка тактика відживає своє, як це сталося з петиціями та розповсюдженням листівок. З часом опоненти цілеспрямовано дискредитують чи копіюють методи активістів. Після успіху помаранчевих стрічок Кремль ініціював подібну акцію з георгіївськими. Політичні партії в Україні дискредитували мітинги на Майдані. Хоча масові виступи людей в Єгипті, Тунісі, Туреччині, чи Бразилії чи не найкраще показують готовність населення до дій, здається, золота доба цього феномену може виявитися у минулому.

Як показують дослідження, стимулом для відмови від влади стає страх непослуху, невиконаного наказу власними службами безпеки.

Але перехід правоохоронних органів на сторону населення, відмову стріляти по неозброєних учасниках демонстрацій теж не варто змальовувати в рожевих кольорах. Хай і телевізійна картинка у кожній країні показує дівчат, що дарують квіти озброєним поліцейським.

«Стратегія мирного спротиву не передбачає миттєвого перевтілення військових на опозиціонерів. Сили безпеки тримаються на лояльності, тож успіх протестуючих ґрунтувався на умінні переконати сили безпеки в тому, що вони присягали на вірність не правителю, а Конституції чи Державі. Значення мали й дії, які не загострювали конфлікт між населенням і міліцією», – йдеться у публікації.

Також авторка зазначає, що громадський спротив, який призводив до змін режимів, відстоювання чесних виборів, здобуття незалежності, розширення прав, – це далеко не тільки карнавальна ейфорія масових зібрань. Хоча саме так цей феномен хочуть зобразити опоненти, формуючи думку, що свято колись та закінчиться.

«Так само, демонстрантів не має підтримувати абсолютна більшість населення. Американське суспільство ще довго лишалося расистським і гомофобським. Погляди на права чорних та геїв змінилися після введення законів, а отже за участі держави. Та законодавчим змінам передував потужний тиск на політиків», – нагадує вона.