У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть величний пам’ятник — виснажена втомлена людина тримає важкий хрест і незворушно дивиться вперед — там Дунай впадає в Чорне море. Поруч — незвичайної форми човен. Здається, що людина ос-ось зробить крок-другий на шляху до нової батьківщини.
Незламні старовіри, гнані московськими царями і несамовитим церковником Ніконом, знайшли її сотні років тому в дельті Дунаю. Старовіри разом із запорізькими і донськими козаками, які тікали від деспотії Катерини II, й заснували 270 років тому Вилкове. Зараз це містечко відоме всій Європі.
Тяжкий хрест липованів
Вилкове називають українською Венецією, але я з цим не згоден. Бо є якась вторинність у подібному порівнянні... Вилкове неповторне, як і природа дунайської дельти навколо. Це ніби мініатюрна країна, перенесена сюди з невідомої планети.
Корінні жителі Вилкового з гордістю називають себе липованами. Є кілька цікавих версій походження цього слова. Одна з них: старовіри, які тікали від московської релігійної нетерпимості, ховалися в липових лісах і малювали свої ікони на липових дощечках. У ті давні часи ця місцина належала Отоманській Порті і гоніння на старовірів не було. Як і на біглих від російської деспотії запорізьких козаків. І ті, й інші вільно будували тут свої церкви.
Вилкове можна розділити на сучасне і старовинне. У старовинному ніби зачаїлися століття і незримо витають духи давніх липован-старовірів. За височезними заростями очерету вже при слабких сутінках важко помітити білі будинки міщан. Такими зводили їх іще перші переселенці.
Старовина завжди притягає немов магнітом — де б ви не знаходились. А вилківська старовина ні на що не схожа! Тут немає плину часу: де століття 16-те, а де 21-ше...? Царство природи й вічної гармонії.
Вилкове — містечко острівне, й численні його затишні острівці з’єднуються рукотворними каналами–єриками. І пливуть єриками старовинної конструкції човни — з піднятим носом і високою задньою частиною. Такими їх створили першопрохідці-липовани. Човни прекрасно плавають крізь дунайський густий очерет — як уперед, так і назад. Вони перевозять геть усе: будівельні матеріали, вугілля, балони з газом, покупки з магазину чи базару. А риба на базарі тому — ого-го! Перевозять універсальні човни цілі весілля, дітей до школи, закоханих на побачення... Навіть прислів’я тут народилося: «Липованин без човна — що козак без коня!».
А ви кажете Венеція... Кам’яні коробки, кам’яні канали, і в них — не дуже чиста вода. Хоч і там цікаво...
Та повернемося до Вилкового. Коли у дикі краї дельти Дунаю прийшли перші старовіри, навколо були важкопрохідні болота і височезні густі очерети, острови–сплавини та старезні верби, нелякані дикі птахи і мільярдні хмари комарів та мошки, жаби і вужі. Тут старовіри зупинилися і творили майбутнє Вилкове. Яка непохитна віра і воля були в тих пращурів, скільки каторжної праці вклали перші липовани, щоб облагородити ці майже первісні краї.
Ділянки розчищали від очерету, вручну вибирали мул і встилали ним місце під будинки. На півтора-два метри здіймалася земна твердь над болотом і водою. Щоб вимостити ділянку в шість соток, треба було вибрати й укласти близько тисячі кубометрів мулу... На місці вибраного мулу утворювались канали-єрики, які замулювались щороку й старовіри постійно розчищали їх, продовжуючи нарощувати земну твердь. А потім тут розквітали сади й виростала на диво багата городина. Коли підростали діти, їм для самостійного життя готували нову територію: знову виймали мул і вимощували з нього земну твердь. Зводилось нове житло. І так до сьогодення... Я сам бачив, як вилківчанин довгою жердиною з ківшем на кінці вичерпував мул із єрика — може, готував сину чи доньці місце для самостійного життя.
Тут у жінок особлива хода
Уздовж єриків і над ними прокладені дерев’яні кладки: раніше дошки були дефіцитні, тож кладки робили з дунайського очерету. Навіть міг проїхати віз. Пройти по такій рукотворній стежці, яка злегка гойдається, незвичній людині не так просто — особливо коли перед тобою кілька кілометрів... Зізнаюсь, у мене спочатку ноги тремтіли. Мешканці ж містечка жартують: «Хто в єрику не був — той не був у Вилковому!» А самі вилківчани почуваються, мов на твердому асфальті, — похилі й молоді, малюки й жінки з дитячими візочками пересуваються дуже впевнено.
Вилківський письменник та історик, автор кількох книжок Валерій Чебаненко розповів мені про цікаву деталь: у місцевих жінок дуже красива хода. Легка, плавна, і вони ледь помітно погойдуються — мабуть, у ритм коливанням кладки.
Про старе Вилкове можна товстелезні книжки писати. Але ж і Вилкове сучасне надзвичайно цікаве...
Дунайка — годувальниця вилківчан
У світі існує багато пам’ятників, присвячених рибі: у Токіо — рибі фугу, в Белфасті — великому лососю, рибі-меч — у Хургаді. А вдячні вилківчани у 2013 році встановили на березі Дунаю пам’ятник дунайському оселедцю. Ця риба — економічна міць міста, його символ. Дунайка — так лагідно вилківчани називають улюблену рибу.
Дунайський оселедець — цінна промислова риба і має найвищий відсоток жирності. Де там атлантичному і норвезькому братися... Час промислу припадає на березень-травень, і тоді настає гаряча, хвилююча пора... Йде дунайка! Так хвилювалися колись і першопрохідці-старовіри.
Чекали з нетерпінням тієї щасливої миті в ресторанах Парижа та інших світових столицях. Іван Бунін у своєму творі «У Парижі» змальовує діалог в одному з паризьких ресторанів: «Що замовите на закуску? Є чудовий дунайський оселедець, червона ікра, малосольні огірочки. — Якщо дозволите, лише оселедець зі смаженою картопелькою!»
Та повернімося на мить до пам’ятника. Щойно після реєстрації шлюбу сюди приїхали молодята. Вірять, що це приносить удачу. Такий звичай у Вилковому... Мені подобається.
Місто капітанів
Люблять своє невеличке дунайське місто вилківчани. Та хіба лише вони? Сюди на постійне місце проживання переїздять навіть кияни та одесити. А туристи з-за кордону в повному захваті від Вилкового. Чарівна природа Дунайської дельти, незвичайна історія, старе місто на островах, талановиті та доброзичливі люди — про все це мені емоційно переповідав німецький професійний фотограф, якого я зустрів у Краєзнавчому музеї Вилкового. Створив музей — не в кожному великому місті України побачиш такі унікальні експонати — місцевий художник, великий патріот Вилкового Олександр Шаронов. У семи залах музею понад 3500 експонатів — починаючи з часів Черняхівської культури давньої України, включаючи Крим, а також давньої Молдавії і Румунії.
Звичайно, в центрі музейної експозиції — унікальні речі старовірів–липован: предмети побуту, культури, староцерковна література XVI—XVII століть. Особливий інтерес — до відреставрованого старовинного липованского човна, переробленого задунайськими запорізькими козаками в бойовий. Сотні років вилківчани плавали по Дунаю і виходили у Чорне море.
Білий дім острів’янки Надії
Уздовж дельти Дунаю — до самого Чорного моря — розкидано багато островів, створених працьовитими руками старовірів сотні років тому. На одному з них живе липованка Надія, яка пам’ятає дельту ще за часів Румунії.
Тоді вона ходила до румунської школи, але кинула її після того, як дівчинку за запізнення побила лінійкою вчителька. Мешкає пані Надія в скромному, але ошатному білому будиночку.
Будинку понад 60 років, та він простоїть іще стільки ж. Збудований за давньою технологією старовірів — із дунайського очерету та мулу. Таке житло — справжнє торжество екології. Взимку — тепло, влітку — прохолодно.
Щедра земля дає тут прекрасні врожаї полуниці, винограду, яблук , персиків. Рай! І це там, де колись гуляли дунайські хвилі.
Мешкає господиня сама — два сини давно вже переселилися до Вилкового. Роботи багато — сад, город. Улітку наїжджають туристи — залюбки купують плоди праці липованки Надії. Щоправда, з густих очеретів і дикі кабанчики навідуються — бідкається господиня. Шкоду велику чинять у городі.
Коли треба у Вилкове, в церкву, сідає в дунайське таксі — човен. Для нашої острів’янки це звично...
— Пані Надіє, а як же взимку живете?
— У хаті сиджу. Лампа гасова нова є. Балон газовий. Що їм? Варення персикове влітку зготую. Молоко, сир, хліб іноді завезуть. Мені й досить.
— Ви жили ще за часів румунських. Коли вам краще було?
— Пам’ятаю, коли румунські солдати відступали звідси, нікого не ображали. Краще, як нікого не було — між румунами і совітами.
Неподалік острівця липованки Надії , в густих дунайських плавнях сховався ще один острівець. На ньому — дача сім’ї вилківчанина Олександра. Живе родина у Вилковому, але тут вона буває частіше. Олександр працював у радянські часи на судноремонтному заводі, потім у риболовецькому колгоспі. Заробляв непогано. Та з розпадом Союзу фактично закрилися всі вилківські підприємства. Через безробіття багато вилківчан роз’їхалось по всіх усюдах. Раніше було 14 тисяч населення — залишилось тисяч сім...
Олександр влаштувався рибалити у приватну фірму. Заробітки які? Коли одвічна годувальниця дунайка йде краще, то й заробіток більший. І навпаки. Рік на рік не схожий.
— Крутимось, каже чоловік. — Ви, мабуть, чули про нашу знамениту вилківську полуницю? Приїдете на одеський базар — відразу відчуєте, де вона продається. Найзапашніша! От і ми вирощуємо.
Вирощує сім’я Олександра і дивовижний виноград «Новак». Це — дар Божий для липован. Росте він на воді і тільки у Вилковому. До того ж він стійкий практично до всіх захворювань виноградної лози і його ніколи не обробляють хімічними препаратами. З цього винограду липовани роблять чудове червоне вино.
Ще одна дивина: Наталя — дружина Олександра — пригостила мене сирою дунайською водою, яка годину відстоювалась. Спробував — м’яка, смачна. І жодних тобі негативних наслідків...
Очерет для Європи
У Вилковому, як і в багатьох українських містечах, із роботою сутужно. Близько п’ятиста робочих місць ледве забезпечує соціальна сфера — школа, лікарня, культура, управлінські органи. Навесні трохи виручає знаменита дунайка, а взимку — заготівля дунайського очерету. Один мільйон снопів очерету постачає Вилкове до Німеччини, Бельгії, Голландії, Данії. Там у пошані екологічне житло, а дунайський якісний очерет широко використовується для будівництва індивідуальних осель,туристичних комплексів. Але й Китай не ловить ґав: він почав експортувати свій очерет до Європи за демпінговими цінами...
Майбутнє унікального Вилкового хвилює його мешканців. Але ж тут можна створити справжню Мекку для вітчизняних та зарубіжних туристів. А це — тисячі робочих місць, потік валюти... Та кількість туристів — особливо зарубіжних — останнім часом значно зменшилась. Бо війна...
Та інша «війна» — наша постійна біда — невмируща бюрократія, невміння по-сучасному організувати справу. І невміння держави чи її уповноважених тримати дане слово.
Абсурди заповідної справи
Михайло Жмуд — відомий вчений-орнітолог, поповнював свої знання у Каліфорнії та Массачусетсі, потім — у Голландії. Він бачив дельти найбільших річок світу. Більше тридцяти років досліджує неповторний світ Дунайської дельти.
Вчений розповів, що в радянські часи дельта була закритою зоною і доступ сюди був дуже обмежений. Завдяки цьому тут збереглася унікальна природа. Якщо подорожувати європейськими дельтами, то там первісної природи залишилось 3-5 відсотків. У нижній, українській, частині дельти Дунаю, — 95 відсотків. Природний ландшафт, cтворений матінкою природою, залишається незмінним уже кілька століть...
Як у часи перших старовірів-липован, мешканці Вилкового живуть нині за рахунок використання природних ресурсів. Традиційне природокористування було відпрацьоване багатьма поколіннями — дуже дружнє і прийнятне для природи.
Але... Вилкове розташоване у центрі Дунайського біосферного заповідника НАН України. Коли його створювали, зібрали вилківчан, щоб порадитись. Обіцяли зберегти традиційне природокористування — випас худоби, заготівлю очерету, риболовлю, традиційне мисливство в окремих зонах заповідника. Як було за дідів-прадідів.
Та кілька років тому хтось одним розчерком пера заборонив полювання на всіх територіях, скоротив місця випасу, суттєво збільшив платню за традиційне природокористування. Пішли штрафи, навіть відбирали корів, які забрели на «чужу» територію.
Один лише факт! Паслась тисяча корів — залишилось декілька, а раніше корови збагачували різнотрав’я, яке не давало розростатися очерету. Тепер він наступає на житло, сади, городи...
Або інший приклад. Щоб на човні доплисти до знаменитого нульового кілометра — улюбленого місця туристів та вилківчан — тепер потрібна купа дозвільних папірців... Але ж його далекий предок тут вільно плавав, дружив із дельтою, беріг її природу та жив із її дарів.
Фактів подібних вдосталь — почалися конфлікти місцевого населення з адміністрацією заповідника.
Треба частково повернути зони антропогенних ландшафтів, буферні зони, інші території, якими споконвіку користувалися вилківчани. Така компетентна думка дослідника дельти Дунаю Михайла Жмуда. Досвідчений фахівець-орнітолог, який довгий час працював у природоохоронній сфері, добре знає, що на заповідних територіях зони суворої охорони ніякого полювання бути не може! Але ж зони суворої охорони... А не у традиційних місцях природокористування давніх старовірів та їхніх нащадків — нинішніх вилківчан.
Ми вже згадували, що може привести до процвітання перлину Дунайської дельти, — туризм. Але не той галасливий туризм, що притаманний містам. А інший, що заспокоїть душу і дозволить поринути у неквапний плин давно минулих століть.
Майбутнє — за екологічним туризмом
На жаль, у туристичій сфері теж не все гаразд... Туристичні компанії змушені виплачувати Дунайському заповіднику майже половину прибутку. І це при тому, що вони розвивають інфраструктуру, створюють такі необхідні вилківчанам робочі місця. Адміністрацію заповідника зрозуміти можна — їм ледве вистачає коштів на зарплатню. Але завеликий апетит відштовхує інвесторів, зокрема й зарубіжних.
Михайло Жмуд та його колеги-вчені впевнені: майбутнє Вилкового у розвитку зеленого екологічного туризму. В усьому світі він розвивається найбільш динамічно. Люди, які провели більшу частину життя в офісах і вдома у багатоповерхівках, хочуть спуститися на землю і провести час у єднанні з природою. Тому зелений екологічний туризм — особлива, альтернативна форма природокористування. Від природи тут не беруть — з нею співіснують.
Нещодавно Михайло Жмуд повернувся з Відня. Був учасником засідання під егідою Європейської комісії щодо розвитку дунайської стратегії у рамках Європейського Союзу. Вилкове все впевненіше налагоджує економічні зв’язки з Європою — вже є перший грант на розвиток міського господарства.
Михайло Єрофійович виступив з доповіддю про перспективи розвитку туризму в українській частині дельти Дунаю. «Я зустрічався з австрійськими та румунським міністрами, мав розмову з представниками ділових кіл багатьох європейських країн, — розповів учений, — мене зацікавлено слухали: всі бажають, щоб в Україні був мир, щоб вона впевненіше входила в європейські системи. Європейці чули про неповторну природу дунайської дельти та наше унікальне Вилкове. На жаль, розмови ведуться хороші, але іноземні міністри закордонних справ не рекомендують туристичні поїздки в Україну — війна. Надіюся, що це тимчасово, а поки ми зміцнюємо відносини з Європою».
* * *
Перед від’їздом із Вилкового я зустрівся біля старообрядницької церкви з її старостою та парафіянами: вони обговорювали, як відремонтувати великий, важкий дзвін. На дзвоні, виготовленому ще 120 років тому, була глибока тріщина. Тож на парафіян чекала тяжка робота. І церковний староста промовив: «Працювати треба. До нас діди- прадіди працювали, і нам треба.Треба і все!». Це були слова справжнього липована... Із Вилкового.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Є в Дунаю особливість, що відрізняє його геть від усіх річок планети. Географічна точка — так званий нульовий кілометр — веде початок відліку протяжності Дунаю не з витоку, як у інших річок . Навпаки! Відлік протяжності (а це 2860 кілометрів) починається з гирла, а закінчується в горах Шварцвальда, де бере свій початок голубий Дунай.
СЛІДАМИ ЗНАМЕНИТИХ
У 2013 році у Вилковому встановили пам’ятник поету і барду Булату Окуджаві. Він бував тут у далекому 1962 році та присвятив перлині Дунайської дельти прекрасний вірш «Вилківська фантазія»:
Там побеленные стены и фундаменты цветные,
И по стенам плющ клубится для забавы...
В пам’ять про талановитого барда у Вилковому проводять навіть фестивалі, присвячені його творчості.
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ, Україна молода